Останній запис: «Коли складають докупи твої поламані крила – ти заново вчишся літати, коли тобі складають докупи твою потрощену душу – ти заново вчишся любити…»

І ще більше кохав її за це, і лаяв себе за дурість: як він міг навіть подумати про неї погане. Відпустити таку жінку! Тупий безголовий телепень… Вона і справді особлива, ти недостойний того, щоб бути поруч з нею.

А хто тоді вартий? Хто? Ця думка зупиняла його. Тому й читання щоденника розтягнулося на дні, потім на тижні… У серці жевріла надія, що вона виявить пропажу зошита та повернеться за ним чи бодай зателефонує. І кожного разу, тільки-но деренчав телефон, стрімголов кидався до слухавки, серце скажено калатало в очікуванні чарівного та трішки сумного «Ал-ло, то я»… Та щоразу то була не вона…

А потім. Потім надумав таке: він сам у всьому винен, бо то він її образив. Дуже сильно образив. Не повірив, не захотів почути. Глухий бездушний пень. І Олексій вирішив поїхати у Львів та відшукати Мавку. Він же знає, де вона мешкає, хай приблизно, та все ж… Знає, ким і де працює. Язик не лишень до Києва, а й до Львова доведе. Тим паче, що у Львові є друзі. Вони допоможуть. А перед самим від’їздом простісінько над ліжком випадково наткнувся на акуратно пришпилений скріпкою аркуш паперу з її телефоном та домашньою адресою. Як він його раніше не побачив? Одвічна його розгубленість і вміння не звертати уваги на начебто дрібниці. Та то пусте. Бо це був знак, добрий знак.

І він поїхав.

Поїхав та розшукав її.

Ліпше б не їхав. Ліпше б було так: віра залишалася, надія теж.

А зараз?

Усе зруйновано.

Уже тиждень, як повернувся з її світу. Вона в ньому щаслива. Щаслива без нього. Вона – красуня, вона – наче велична богиня Леля, така елегантна, така розкішна, така досконала…

А він?

Кому потрібен відірваний листок, вурдалака, незрозумілий для людей та світу? Отого великого світу – світу нормальних людей. Того світу, у якому зараз мешкає Мавка?

Здійнявся вітер, заплюскотіла вода під кручею. Рвучко заклекотіло, завирувало небо. Посунули сірі хмари, кволо та ледаче посипали сніжинки. Грудень закидав у землю свої сіті. Вода у Дніпрі натужно забурчала, наче сперечалася з кимось.

– Чекати. Чекати… – ті самі слова приніс вітер.

За два тижні новий календарний рік. Так, календарний, бо Мавка казала, що справжній новий рік настає для людини тоді, коли святкується день її народження. Тож чекати! Добре. Хай. Тільки чого?

– Я чекатиму, батьку. Але вона не повернеться. Я бачив її радісні очі. Тому знаю. Я чув її веселий сміх. Вона там щаслива. Без мене. Розумієш? І чи маю я право робити її нещасною? Вона мене навіть не впізнала. Чарівна, особлива, довкола багато чоловіків, і всі її хочуть, і всі її люблять. Гарна робота, повага, слава, любов… Ці двері зачинилися назавжди, тату, і розчинених я поки не бачу. І стіну лупати не стану, як вихід з безвиході, тому… Я чекатиму, а ти вже допоможи своєму непутящому сину віднайти в повному мороці нові двері.

Замовк. Відчув, що промерз до кісток. Вітер зі сходу приніс не тільки сніг, він приніс ще й стужу. Встав з каменя, відчуваючи, як тисячі голок впилися в ногу. Треба буде потримати їх у холодній воді, щоб не обморозитися. Скільки він тут просидів? Майже півдня. Вклонився, як зазвичай, у пояс батькові Борисфену. Розвернувся і пішов до своєї хатки на кручі. Вітер навздогін ще раз кинув словами:

– Чекати та вірити, сину. І чекання буває золотом…

Чекати. Так, чекати… Нового року. Різдва. Бо будь-яка історія насправді ніколи не закінчується, вона завжди має продовження, навіть тоді, коли ти впевнено в кінці речення ставиш крапку та пишеш «Кінець». Закон Всесвіту.

– Доброго здоров’ячка, пане Карене. Це вас турбує Магдалена, – вона застигла, слухаючи голос у слухавці. Очі зосереджені та серйозні. – Я рада, що ви мене впізнали. Невже? Ага, інтуїтивно. Мені потрібно з вами зустрітися. Я так розумію, ви зараз у Лондоні! Авжеж, і я у Лондоні. Звідки знаю? Ви не повірите, бо в мене теж інтуїція. Я не кепкую, зовсім ні. У мене до вас нагальна справа, і це не телефонна розмова, звісно.

Говорила спокійно й рішуче, слова наче вирубувала в скелі. Схоже, власник голосу в слухавці зрозумів усе правильно, бо відповів чітко:

– Домовилися. За півгодини.

Щойно Магдалена вийшла з дверей готелю, догідливо відчинених для неї, до будинку під’їхав чорний лімузин із затемненими вікнами. Тарас зараз на діловій зустрічі, переконував, що затримається до вечора. Вона, пославшись на головний біль, залишилась у готелі. Запропонувала разом повечеряти в одному з модних лондонських ресторанів. Тарас трохи для годиться покривився, бо начебто дуже-дуже хотів, щоб вона з ним була поруч і на роботі. Магдалена високо оцінила акторську майстерність Тараса. Чудовий актор, ні, не просто чудовий – геніальний. Але Магдалена також уміє гарно грати, бо коли ти маєш справу з Чугайстрами, дуже швидко вчишся. Тож щойно Тарас поїхав, як Магдалена відразу зателефонувала Карену.

– Пані Магдалена? – звернувся до неї водій лімузину.

– Так, це я.

– Доброго дня. Карен Вітольдович чекає на вас удома. Сідайте, прошу, – водій запопадливо розчинив двері.

Якщо Карен Вітольдович хотів вразити її розкішшю та відчайдушним несмаком свого лондонського помешкання – то він це зробив на відмінно. Кітч, який так і пер звідусіль, був задуманий, очевидно, як витвір мистецтва стилю сецесії. Якби в Магдалени був трохи інший настрій, то вона могла б від душі повеселитися, розглядаючи будинок Карена. Позолочена ліпнина на карнизі, яскраво-синя стеля, а на ній – сріблясті зірки, біля стін симетрично розташовані великі діжки з пальмами, а підлога викладена керамічною плиткою зі східними візерунками.

Карен Вітольдович був убраний в ідеально припасований діловий костюм, білосніжну сорочку з дуже дорогою краваткою. Він зустрів її в передпокої, звісно, замість дворецького, який просто мусив бути в такому будинку. Чоловік поцілував їй руку та провів мовчки до вітальні. Посеред кімнати стояв письмовий стіл епохи Ренесансу, а поруч, зовсім не до речі, звичайні тобі м’які крісла, які легко можна було купити доволі дешево на ринку «Галицьке перехрестя» у Львові. Та вони, очевидно, також були дуже давні та дуже дорогі. Карен Вітольдович запропонував Магдалені сісти.

– Дуже радий вас бачити, Магдаленочко. Ви, як завжди, прекрасні та сонячні. – Карен ввічливо посміхався, дарма чекаючи відповіді: – Правду кажучи, я трохи заскочений вашим дзвінком. Навіть змушений був перенести ділову зустріч. Така приємна несподіванка.

Магдалена трохи захолодно відповіла:

– Шановний пане Карене, ви могли сказати, що зайняті. І ми зустрілися б іншим разом.

Чоловік від почутих слів так і закляк у напівзігнутому стані, адже щойно збирався сісти навпроти.

– Магдаленочко, сонце ясне! Як ви можете таке навіть думати, не то що казати? Ох! Усі справи світу зачекають, хай би навіть від цього залежала доля планети, коли така жінка телефонує мені і прагне зустрічі.

Магдалена сумно посміхнулася. Та недобрий блиск у її очах ясно говорив – вона не вірить чоловікові.

– Приємно чути, що ви так високо цінуєте наше знайомство. Однак дозвольте вам не повірити. Так-таки – усі справи зачекають, пане Карене? І навіть коли це стосується великих грошей…

Карен Вітольдович уже зрозумів: вона з ним грається і спеціально провокує. Усівся навпроти. Прийняв гру, перевів розмову на інше:

– Каву, чай, може обід, Магдаленочко? Моя французька кухарка пече неперевершені круасани…

– Лишень чай, будь ласка. Чорний, індійський, без цукру, – лаконічно відповіла Магдалена. І щоб уникнути розмов про десерт та решту, додала: – Я не голодна.

Карен зробив розпорядження покоївці. Собі замовив те саме. Покоївкою виявилася не молода дівчина, як гадала Магда. А навпаки – поважна пані за п’ятдесят, з розповнілою фігурою та порожнім поглядом.

– Дорогенька Магдочко, усіх грошей не заробиш. І хіба вони аж настільки важливі, щоб ставити їх вище спілкування з такою прекрасною жінкою, як ви, – Карен Вітольдович співав солов’єм, удаючи, що йому зовсім не цікаво, чому вона його покликала.