Притулилася спиною до стіни. Зітхнула. Заплющила очі… Монах мовчав, і вона продовжила. Сльози висохли, голос став холодним і чітким:
– І тоді, отче, я вирішила мститися. За всіх зраджених. Давно в дитинстві мені бабуся розповіла казку про Мавку, лісову красуню, яка живе у вербі. Мавка ніжна та вразлива. І вміє та знає, як зваблювати, і робить це завжди з тими, хто цього заслужив. Закохує в себе чоловіка та заводить у болото і там топить. Мене тоді тішило, що я не чоловік і мене не заведе в болото Мавка, щоб втопити. «Невже нема ніякої ради на ту Мавку?» – питала я. Старенька відповідала, що є… «То кохання до Чугайстра, доню. Тільки він уміє закохати в себе Мавку, своїм співом звабити, тільки він може вивести її зі сховку». Що відбувається з Мавкою, яка закохається в Чугайстра та поплентається за ним світ за очі, вона не повідала, бо тоді я була ще доволі мала та й навряд чи зрозуміла. Тепер я знаю добре, що стається з Мавками, яких зваблює Чугайстер. Він вбиває її душу. І світ, отче, кишить Чугайстрами, і вони гублять усіх, не тільки Мавок.
Замовкла, складаючи докупи думки. Монах мовчав, і вона дякувала йому за це, бо якби зачав говорити, то вона б не стала слухати. Ліпшої кари, аніж карання себе самої, важко вигадати.
– І тоді я навчилася зваблювати та закохувати в себе Чугайстрів.
Звабила та й покинула, а він бачитиме сни, у яких завжди житиме вона, ніжна й чарівна Мавка, – єдина і недосяжна. Ночі будуть чудові, зате дні… А дні предовгі, аби перебути до ночі, щоб у снах знову прийшла вона – зваблива та чуттєва.
Обхопила голову руками. Шепотіла ледь чутно: «Усе, зупинися, жінко! Годі мститися. Усіх не перекроїш, і кому легше від того, що, наприклад, Анатолій Дмитрович чи Андрій Васильович спить поруч із законною дружиною, а марить тобою? Відпусти його, відпусти їх усіх».
– Усіх Чугайстрів не переловиш, дочко, – заговорив монах. Голос був м’який та теплий. – За легендами, Мавка – то душа дівчини, що померла молодою, невінчаною, і померла через кохання, і найчастіше з туги.
– Тоді ким стає душа Мавки, котру вбиває Чугайстер? Янголом?
Монах посміхнувся сумно:
– Ти ліпше знаєш, аніж я.
Магдалена знала, що не янголом – це точно. Бо Мавка надто часто зваблювала чоловіків. І не тому, що бажала їх смерті, закохуючи в себе та заводячи в глухі ліси чи в баговиння… Ні, вона шукала того єдиного, через тугу до якого загинула. Шукала не для того, щоб погубити, а щоб забрати своє собі. А він усе не знаходився, а він усе не приходив… Зате прийшов Чугайстер і вона почала забувати про того, з туги до кого загинула… Бо Чугайстер так добре знає її душу, так трепетно грає на сопілці, і вона йде за ним. А він веде її з собою для того, щоб…
То ким стає душа Мавки, коли її губить Чугайстер?
Вони проговорили з монахом майже вічність. Він не переконував і не повчав, він розмовляв з нею, як батько розмовляє з донькою, котра наробила дурниць і тепер потребує поради. Донька, котра заблукала і ось врешті повертається, принісши з собою не тільки тіло, а й потовчену зболену душу…
На прощання монах благословив Магдалену і сказав, що теперішнє залежить тільки від неї і якщо вона усвідомлює чому, бачить причини та двері «Вихід», то все в неї буде гаразд. А коли сумніви огортатимуть душу – хай помолиться. Які слова при цьому слід говорити? Серце підкаже слова. Воно ліпше знає.
– І приходь час від часу, дочко, до Бога на бесіду. Бог – це не караючий старець із батогом, а добрий і справедливий батько. Так, Бог живе всюди: і у твоїй маленькій хатинці, і у великому соборі. І він тебе обов’язково почує і не залишить. Тільки не треба мовчати. Говори з ним. Він Тебе чує.
А потім вона йшла Києвом – спекотним та млявим. Вечір тихо опускався на гаряче місто, та спека міцно тримала його в липких обіймах. Асфальт під ногами плавився, підбори босоніжок грузли в ньому, окуляри від сонця мало вберігали очі. Смоляне волосся магнітом привертало сонце, і коли відчула, що от-от знепритомніє, бо й вода не втамовувала спраги, побачила на дверях музею плакат: «Козаки Мамаї Олексія Морозенка. Виставка-продаж». І вона зайшла, бо там міг бути кондиціонер. Зайшла просто так. Відпочити від гарячого дня та й, зрештою, оглянути виставку.
Щоденник Мавки
Складаю докупи ночі та дні. Лагідно й обережно, щоб часом ані собі, ані людям не нашкодити. Спомини інколи ятрять душу, роз’їдають її, мов іржа. Корозія може вбивати. Та в мене геть інший біль. У мене спомин про те, чого ще не було. Я згадую тебе, я вигадую тебе. Які дурощі інколи мандрують головами людей, чи не так? Що, ти навіть не дивуєшся, бо й у тебе таке? Бачиш, я тебе вже нічим не здивую. Останнім часом у моєму житті все відбувається вчасно, і я знаю, що й ти в ньому маєш з’явитися вчасно. А поки що… День догорів, солодкий мій хлопчику, вечір бере за рамена ніч і веде її до ліжка. Слухай Мавчину історію. Дуже сучасну і разом з тим стару-давню, як світ людей.
Історія сьома. Перелесник
Біль розриває її на шматочки. Глибинний, нестерпний, гнітючий. Вона вже й сама не знає, чому досі жива. Усе на надриві. Подих, і біль, і мокрі круглі чорні озера під очима.
Коли труну засипали землею там, на цвинтарі, вона то все бачила, мов крізь пелену. Чи крізь монітор, чи крізь окуляр відеокамери. Засипали не Остапа. Жменька попелу, і все. Майже нічого, крім похорону, не пригадує. Майже нічого…
Тоді її посеред ночі розбудив телефон. З того часу Орися не любить телефонів, вона їх просто ненавидить. Навіть не телефони, оті пластикові одоробала, а їх голосіння, скімлення… Крижаний голос повідомив сухо, тактовно, чемно, що її чоловік перебував у літаку, що вибухнув десь між небом та землею.
І тоді всередині щось розірвалося. Хтось жорстоко, без анестезії висмикнув з неї душу. І ось вона лежить розтоптана, розбита, розчленована. Так. Розчленована… Бо як по-іншому можна добратися до душі? Болить кожна клітинка тіла.
Мама схиляється над нею, щось говорить, напевне тепле і ніжне. Орися не чує, бо той біль раптом затуляє вуха, закриває очі. Коли нарешті вона переборює себе і вертає до дійсності, то опиняється вже на цвинтарі. Серед хрестів, свіжих земляних хатинок-прихистків для тіла.
Провалля в пам’яті, чорторий у свідомості. Пустеля. Лише живий спрут у голові пульсує нестерпно телефонним дзвіночком. Та смоляне озеро снів, крізь яке вона йде і не в змозі виборсатися, не в змозі пройти. Стоїть посеред свого сну і не може підняти ні ногу, ні руку.
Домовина брунатного кольору поволі рухається в землю. У ній немає її Остапка. І вона це знає. Він залишився десь там, між землею та небом, у спаленому літаку. А в дерев’яному ящику лише жменя землі, на яку впав сірий дощ із праху та уламків літака.
– Що тобі привезти з Середземномор’я, кохана?
Ніжно і трепетно тілом пробігає жага. За вікном квітнева ніч мліє запізнілим зимовим снігом, який на ранок розтане. Бо ж весна! У душі й тілі весніють бажання і пристрасть. Слова і сплетені докупи тіла, вином жаги переливається через вінця чаші бажань. Він цілує її волосся, очі, руки… Вона шепоче йому ніжно на вушко:
– Привези мені себе, коханий!
Уперше не стримав слова.
Мама ходить за нею назирці. Вона боїться, що Орися щось зробить собі. Була така думка, але… Чи зустріне вона тоді свого Остапка, якщо так вчинить? Не можна, не можна, не можна… Бо то дорога в інший бік. Уже три тижні минуло, а біль не зникає. Біль той – то вона сама. Лише на цвинтарі їй дають спокій. Мама відпускає її на цвинтар одну. Думає, що до Остапка вона йде. Але ж Орися знає – її Остапка там нема, у тій землі. Нема. Орися йде туди за собою і зі своїм болем. Там ніхто не влазить у думки, у душу, у горе, у тугу…
Минає місяць.
Слава Богу, що на роботі Орися має справу з паперами, а не з людьми. Вони не перешіптуються в тебе за спиною, не зітхають, не охають, не говорять банальностей, а мовчать, заполонені цифрами та датами.
