Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Пішов він…

Пішла вона сама куди подалі…

І пішла. Зараз утікала сама від себе. Піднялася фунікулером на Володимирську гірку. Сіла на одну з лавок під крислатим дубом. Дивилася з-за спини Святого Володимира на Дніпро. Бронзовий чотириметровий князь незмінно та похмуро тримав у лівій руці великокнязівську шапку, а в правій – хрест, яким наче благословляв Дніпро та всю Україну. Коли вона дивилася на князя, завжди в голову лізла одна і та сама крамольна думка: «Як міг стати святим чоловік, який залив кров’ю рідну землю, мав тисячі невільниць, любив розпусту? Так, він приніс сюди разом з чужинкою, яку ніколи не кохав, нову релігію, яка мала зміцнити та посилити державу… Так, політична доцільність… Але… Невже це важливіше за людське життя? І як жарт над пам’яттю тих, хто тоді загинув, барельєфи на одній із граней постаменту – жінка з усміхненим малям та старенький дідусь, якого привели хрестити син та онук. О, звісно, всі радісні та щасливі. Хоча, як не дивно, та православна церква довго не погоджувалася на встановлення пам’ятника. Однак тисяча вісімсот п’ятдесят третього року це відбулося. Особливо протестував київський митрополит Філарет, який вважав, що встановлення «ідола» найвідомішому спочатку ідолошанувальнику, а згодом борцеві з ідолами – це блюзнірство. А тепер – це не просто пам’ятник, а одна з візиток Києва.

Магдалена зітхнула. Приклала руку до серця. Те вистрибувало пташкою з грудей. То все від думок, від того, як часто вони, ті думки, її не туди заводять. Стрепенулася. Запитала себе, чи стало в людях більше світла та віри, коли змінилася релігія і змінилося, відповідно, усе: уклад, звичаєвість, погляди на світ. Інколи їй здавалося, що, заплющивши очі, можна перенестися в минуле. Де великий Дніпро несе багряні води, червоні від крові тих, хто не хотів хреститися… І кого примушували.

Гнала від себе ці думки, молилася Богу, просила, щоб простив їй таку крамолу. Вона ж християнка і не може піддавати сумніву Божий промисел. Бо зараз вона знову грішить, сидячи на Володимирській гірці та зневажливо оглядаючи постать ще одного з роду Чугайстрів – Володимира Святого, Кривавого, Багатоженця, Красне Сонечко… Як тільки того не називали!

Тріпнула головою, скинула свій сум. Присоромила саму себе: «Піди краще, жінко, до церкви, висповідайся та помолися». Так і вчинила. Благо, Михайлівський поруч.

І от уже стоїть навколішки перед ликом Марії, Матері Божої та Матері людської. Людей у соборі мало, вони не зважають на неї, бо кожен сюди прийшов зі своїм та за своїм. Думала та відкривалася несподівано сама собі. Неждано відчула, наче яскраве світло з-під купола храму починає падати на неї, і враз потекли сльози. Так і завмерла, з піднятою до верхівки храму головою та очима, повними води. Хтось торкнув її легко за плече:

– Дочко, з тобою все гаразд? Ти здорова?

Озирнулася. Перед нею стояв монах, довга чорна ряса, коротка борідка й очі… Які то були очі – теплі, затишні, молочно-карі і разом з тим такі, що, здається, тугу з тебе виймають і наскрізь твій біль бачать.

Здригнулася мимохіть, наче від легкого удару струмом. Утерла рукою сльози, зачала похапцем у торбі шукати паперові хустинки. Знала, що від сліз потекла туш і обличчя в патьоках. Тим часом переконувала Божого чоловіка, що з нею все буде добре.

Він легко взяв її за лікоть, допоміг підвестись, дбайливо тицяючи жінці до рук білосніжну хустинку. Підвів до лави, як каліку, допоміг сісти. Ноги і справді не дуже слухали. А Магдалена, вражена та збентежена такою увагою святого чоловіка, знову розплакалася… Уже не стримуючись і голосно схлипуючи.

– Дитино, у тебе все гаразд? – перепитав ще раз монах.

Ох, не все гаразд. І давно не все гаразд. Бо вона заплуталася. І вона монаху все розповіла.

Вона так і не навчилася жити сама. Купа років минула, як… Так-так. Відтоді, як Роман вибрав Магдалену собі за дружину, назвавши коханням свого життя, – спливло багато води. Та не дуже багато від того часу, як він проміняв її на «поклик» серця.

– То тепер так називаються зради, – сумно промимрила крізь сльози.

Ні-ні, Роман зовсім не хотів з нею розлучатися. Вона сама не змогла продовжувати з ним жити. Бо він таке їй сказав… Що ладен ділити з нею і з другою коханою не тільки гроші, не лишень родину, а й ліжко… І тоді вона…

А що вона? Випхала цю тварину за двері й поміняла замки.

Ні-ні. Вона простила, і то вже давно. Однак досі сама. А що колишній? Смішно все і сумно водночас. Так, отче, Роман робив спроби повернутися. Він навіть на суді, коли їх розлучали, просив Магдалену отямитися та передумати. Але Роман тоді ще не знав, що та Магдалена, якій він підступно зрадив, померла разом із його коханням. Бо Магдалена не отямилася та не передумала. Уже пізніше дізналася, що та, його теперішня пасія, чи кохана, чи дружина (байдуже, як назвете), була тоді на четвертому місяці вагітності. А ця тварюка пропонувала їй «повернути все»?

Ще раз переконалася, що вчинила правильно. І зрадник – це лиш зрадник, і не можна з нього виліпити праведника.

І… Магдалена лишилася сама… Сам на сам з відчаєм, безпомічністю, бо тільки темні ночі знали, як то важко носити в собі тягар мертвого кохання. Тоді вона його ще не захоронила, ходила з трупом усередині. О! То було відчуття таке гірке та жахливе, що здавалося спочатку – воно розірве, пошматує, зітре. Наче тебе, легку пір’їнку, чиїсь безжальні руки взяли й кинули у вогонь, зухвало спостерігаючи, чи швидко згорить, чи трохи помучиться. Відмучилася, хоча й стала калікою, та… НЕ ЗГОРІЛА! Пір’їнка виявилася з криці…

Що давало сили, питаєте? Невідомо. Може, діти, а може, дурне бажання стати кимсь важливим і довести, насамперед йому, колись єдиному і найважливішому у її житті, як він помилився у своєму виборі: вона ж краща від «тієї», від курви, розумніша, талановитіша, красивіша…

Магдалена зараз і не згадає, коли той труп кохання полишив її. Вона прозріла, полуда спала з очей, і жінка усвідомила: усе закінчилося і закінчилося вже давно, і всі її потуги для них, тих, хто зрадив її кохання, довіру, дружбу, нічого не варті. Якоїсь миті осяяло: вона виросла з нього, зі свого кохання, як виростають діти з пелюшок. І той чоловік, якого вона ще вчора до нестями кохала, зовсім чужий, незнайомець із ворожого… ні, не з ворожого, з паралельного світу. І тому вона нікому нічого доводити не мусить… А має просто ЖИТИ.

Так, визнай це, жінко: кохання померло. Клятву «і в радості, і в горі» було зруйновано. Кохання лежало дохлою птахою навіть не під ногами, воно дотлівало в землі… А ти навіть цього не помітила? А про покійників – або добре, або нічого. І це по-чесному.

– Господи! – шепочуть губи. – Царице Небесна! Що може бути страшніше для людини, аніж смерть? Ганьба – це також маленька смерть. А смерть кохання тоді що? Це коли ти жива – дихаєш, думаєш, віриш, молишся, але половини тебе вже нема. Половини тебе також дотлівають разом з твоїм коханням у землі.

Машка тоді на це сказала: «Магдусю, дівчинко моя! Ти просто нарешті стаєш собою. Ти ж усе життя хотіла бути такою, якою він бачив тебе. Ти вилікувалася, дівчинко моя. Це тяжко і болісно, але ти зумієш. Бач, я не змогла. І все для мене так трагічно закінчилося. А ти зможеш. Бо ти сильна. Бути собою означає стати чужою для інших: незрозумілою, загадковою, зарозумілою. Бути собою означає пізнати насамперед себе. Пізнай себе – пізнаєш світ».

Магдалена говорила. Говорила вголос, говорила самій собі, та чоловік у довгій рясі сидів поруч і уважно слухав.

– Одного весняного ранку, отче, я прокинулася геть інша. Перероджена, чи що. Було відчуття, наче всередині народилося щось лихе та потворне. Бо подивилася на світ очима не тільки зрадженої жінки, а очима своїх приятельок, подруг, просто знайомих жінок, у яких доля не була ліпшою, аніж моя. Зради чоловіків, образи, тупа ненависть сильної статі до тендітних та вразливих створінь. А причина? Ах, банальність. Невміння чути одне одного. Так-так! Усі історії нещастя однакові і всі історії ненависті різні водночас… Але хіба це справедливо, отче, куди дивиться ваш Бог? Куди?

32
{"b":"259878","o":1}