– Покажіть його.

Кодола підійшла до образа, зіпнулася до нього, простягаючи руки, наче почала молитися, а насправді з-за нього витягла у трубку скручений папір, перев'язаний рожевою стрічкою. Подала його мені. Розгорнув – тоненький зшиток, списаний олівцем. Літери стерлися й поблідли, одначе я розібрав перші рядки: «12 липня 1942 року. Спухлою, мов колода, я лежу хвора на печі. Що тільки не робила, щоб не забрали у німецьку неволю! Шпилькою руки поколола…» Наче щоденник.

– Дозвольте його взяти з собою? – попросив Кодолу. – Ми прочитаємо і повернемо вам.

– Беріть. – І з надією додала: – Мо', знайдете Віруню.

– Спасибі, – поклав зшиток у кишеню піджака. – А Халазій вдома?

– Вдома, де ж йому бути? Мабуть, нажльокався чамрійки і спить, – осудливо сказала.

– Ви давно його знаєте?

– Зразу по війні, як пристав у прийми до покійної Хведори.

– Він тутешній?

– Ні, звідкілясь прибився, ніби з Сибіру, – і недбало махнула рукою. – Таке стало ледащо…

Я зібрався йти, хоч і не спитав (а те весь час крутилося на язиці), чи ламала праву руку Віра, щоб не насторожити Кодолу. Тоді б вона поцікавилася, звідкіля мені відомо про каліцтво. Мені було б важко відбитися від її запитань. Однак я недарма приїхав до Щасливого: довідався про Халазія, який знав Личакова.

– Візьміть покуштуйте моєї перепічки, – запобігливо сказала Текля Миронівна і відбатувала половину підпалка. – Напевне, ніколи не їли хліба із печі.

– Їв, але давно. Я ж сільський. – Взяв шмат підпалка, вкусив – він мав присмак тмину й м'яти і пахнув тим зіллям.

Жінка провела мене на двір. Чорний кіт, що чаївся в спориші, ласо стежачи за ластівками, забачив мене, чужого, схарапудився й видерся на тополю.

– Ще зірветься й поламає лапи, – зауважив я, жуючи смачну перепічку.

– Дідько його не вхопить, – байдуже відказала Кодола й гірко додала: – То Віруньці фашист перебив руку. Ох і настраждалася дитина…

Я аж перестав жувати. Оце факт!

– Яку руку? – ніби між іншим запитав.

– Праву, і зрослася погано… Господи, куди вона поділася?! – І гостро глянула на мене, недовірливо мовила:. – Ні, не дурно ви приїхали. Щось приховуєте від старої. Га, приховуєте?

– Та ні, Текле Миронівно, просто натрапили на вашу стару заяву й хочемо розшукати дочку, – вдався до напівправди.

– Спасибі тобі, сину, – вклонилася мені. – Вік не забуду.

Я зніяковіло відвів очі.

Хата Халазія крита бляхою, поруділою від іржі. Паркан похилений, трухлявий, на обійсті будяки і лопухи, скособочений хлів. Звідтіля неслося кудкудакання. На купі гною зосереджено порпалися кури. На хатніх дверях фільонки розсохлися, сіро-зелена фарба полущилась – висіла дрібною лускою. Я ввійшов досередини й ледве не захлинувся застояним повітрям. На підлозі бруд, піч облуплена (керогаз на припічку), на ліжку жужмом одяг, над столом, заставленим брудним посудом і недоїдками, роїлися мухи. Запустіння і бридота. Я заглянув на піч – нікого. І мерщій подався з хати.

Знайшов Халазія за хлівцем, під старою всохлою сливою. Він спав на матраці, з якого стирчали пружини й куделі вати, мов його рвали скажені пси. Дядько, одягнутий у куфайку і солдатське галіфе, в не ваксованих ніколи чоботях, давно не стрижений і не голений, лежав горілиць із роззявленим ротом. В узголів'ї валялася порожня пляшка без етикетки, одначе віддих, що вивергався з дядькового щербатого рота, тхнув самогонним перегаром. Вигляд Халазія викликав відразу. Було гидко доторкатися до нього, але мусив – добряче поторсав за плече. Халазій розплющився й затуманеним поглядом втупився у мене, потім потер кулаками очі.

– Ти хто такий? – хрипко запитав, повертаючи кучмату голову до пляшки, потягся до неї, глянув – порожня – й запхав у дірку матраца, мов у кишеню.

– З міліції, капітан Загайгора.

– Та ну?! – Крекчучи, він важко звівся. – А чого? Свиней на моєму сторожуванні не покрали. Брешеш, що з міліції. Надто молодий для капітана, – зачухмарився в голові.

Мені не хотілося показувати йому посвідчення. Замість того я запитав:

– Як ви познайомились із Личаковим?

– З яким Личаковим?

– Фотографом. Ювелірний магазин, кінотеатр «Промінь»…

Його пальці завмерли у волоссі, й дядько скинув на мене зовсім протверезілі бляклі очі.

– А… ви звідки?.. Хто вам?.. – здивовано залупав.

– Відповідайте, – не давав йому отямитись.

– Давно то трапилось, ого-го коли… – протяг, махнувши рукою. – Золотарював я у місті, а за фотографією у дворі нужник. Ну, вибіг чоловік до вітру, слово за слово й розбалакались.

Він продовжував сидіти на матраці, відкинувшись, спершись на нього руками, а я стовбичив над Халазієм і з висоти свого зросту бачив чорних мурах у його розкудланій голові, що сновигали у волоссі.

– І ви порадили Личакову взяти до себе Кодолу Віру?

– Я. Тяжко тоді ж жилось у селі… – Він знову запустив п'ятірню у волосся.

– А з ким товаришував Личаков?

– Хто його знає, – стенув плечима. – Він фотограф, а я…

Безперечно, у фотографа і золотаря не могло бути ніяких спільних інтересів, окрім… Постривай! Адже…

– Семене Яковичу, пригадайте, в яку пору доби ви здибались із Личаковим, – попросив його.

– Хм… – Халазій витяг порожню пляшку з дірки, із жалем оглянув її і встромив назад. – Важко згадати… Стільки минуло років… Ну да, вдень, вдень, – упевнено повторив. – Таки не стеряв пам'яті.

Неправду сказав. Золотарі ніколи вдень не займалися своєю роботою. До того ж – фотографія у центрі міста. Навіщо збрехав? Ой Арсене, як усе просто! Тоді б я запитав: а чому Личаков серед ночі не вдома? Відразу й зародилася б у мене підозра до нього і Халазія. Справді не втратив глузду колишній золотар. Ледве не обвів круг пальця.

Більше ні про що не питав. Хай не тривожиться. А про його особу дізнаємось. Сідаючи в «уазик», помітив між стовпцями хвіртки непривабливу постать Халазія.

Махова я застав у кабінеті, за столом, досі заваленим паперами й папками. Вигляд у слідчого не з кращих. По собі знав, як втомливо вивчати старі справи, скільки потребували вони уваги й напруження, щоб чогось не пропустити, як перший-ліпший факт аналізувався, співставлявся з теперішніми подіями, й одразу робилися висновки, припущення і занотовувались для пам'яті на окремому аркуші.

Мені не терпілося розповісти Глібові про відвідини Кодоли і Халазія, чимшвидше прочитати записи Віри, помізкувати вкупі над підозрілою поведінкою колгоспного сторожа. Час на те був – трохи більше години до наради в Ольхового. Отож з порога я сказав Махову:

– Розчленований труп – дочка Кодоли, Віра. Це вже точно, Родіоновичу. А Халазій…

– Зачекай, Арсене, я ось закінчу… – перебив мене слідчий.

Я сів і взявся за щоденник Віри.

«12 липня 1942 року. Спухлою, мов колода, я лежу хвора на печі. Що тільки не робила, щоб. не забрали у німецьку неволю! Шпилькою руки поколола й прикладала до ран отруйне зілля, аби чиряки і нариви викликати на тілі. Все робила, нелюдський терпіла біль, щоб тільки не потрапити у німецьку неволю. А коли зілля не допомогло, два тижні нічого не їла і так схудла, що люди не впізнавали, ані встати, ні ходити не могла.

18 липня 1942 року. До села прибув німецький каральний загін. Жодної хати не поминули поліцаї, наче гицелі, гасали по селі, ловили людей, кидали в льох, а щоб не втікали невільники, 50 поліцаїв поставили на варті. Я насилу додибала до ставка, сховалася у воді за вербовим корчем.

Люта вівчарка знайшла. Витягли мене і напівроздягнуту, босу, в одній сорочці кинули в льох. Того дня німецькі головорізи і поліцаї зловили 30 чоловік, а в полудень посадили нас на підводи, не дали попрощатися з рідними і повезли до міста. Разом зі мною їхали мої подруги Марцеліна Бахнівська, Стася і Франя Черняхівські.

Привезли нас на станцію, кинули у вагон, в якому перевозять худобу. Понад 70 чоловік напхали у нього, на брудну підлогу з гноєм. Під охороною поліцаїв повезли нас на Львів, а звідтіля на Перемишль. П'ять днів були ми в дорозі. Тільки через грати подавали нам їсти: ранком – просяну баланду, а ввечері – півсклянки брудної рідини.