До Моренцова зарано. Володимир, як і я, приходив зі служби відразу по шостій вечора, і я неквапною ходою пішов до парку культури і відпочинку імені Горького.

На другий день я вирушив на зустріч з Баглай. Сподівався, що вона багато розповість про свого колишнього чоловіка. Може, він подав про себе звістку, надсилаючи синові грошові перекази, чи писав листи, листівки, телеграми. Втім, не дуже надіявся. Такі батьки здебільшого забувають своїх дітей назавжди. Іноді вони вертаються до них мов сніг на голову вже старими й немічними, чужими, і тоді в сім'ї відбувається трагедія.

Одначе я навіть не уявляв, яка драма сталася з жінкою.

Тролейбус зупинився. Я вийшов. Тротуар тягнувся вздовж огорожі з видіркованих вузьких смужок металу. Відразу за нею росли високі, стрункі тополі – цілий квартал тополь над вулицею, наче сторожа на чатах. За ними, в глибині саду, виднівся триповерховий корпус, змурований з червоної цегли. Лікарня. Он і ворота. З них виїхала «швидка медична допомога».

Подвір'я просторе, упорядковане: асфальт, квітники, лавки, низькі плакучі верби, мов зеленокосі русалки. Я попростував до під'їзду. До нього найбільше прямувало людей. Здогадався, що там поліклініка. Не помилився: віконця до регістраторів, стелажі з амбулаторними картками. Запитав усю білу, наче коробочка бавовни, дівчину:

– Скажіть, де знаходиться фізіотерапевтичний кабінет?

– Перший поверх, сімнадцять.

Пішов коридором. Обабіч двері з номерами. Під стінами сиділи відвідувачі, деякі упівголоса розповідали про свої хвороби, скаржились на недуги. Аж в кінці побачив цифру 17. Спинився і міркував, як викликати й поговорити з Баглай. Хоч пацієнтів на фізіотерапію було мало, але хто з них на масаж – невідомо. Чекав, прихилившись плечем до стіни, щоб кимось передати. О, медсестра чи лікарка взялася за ручку.

– Будь ласка, попросіть Катерину Андріанівну, – затримав її. – Дуже треба.

– Добре.

Пацієнти снували туди-сюди. Я очікувально зиркав на двері… У поліклініці стояв гул, ніби на вокзалі. Бракувало оголошень і перегуку поїздів, клунків та валіз. За якимись дверима хтось ойкнув, і на мить шум ущух – люди насторожились, прислухаючись. Та поволі знову заджмеліли голоси. Невдовзі в коридор, нетвердо ступаючи, вийшла бабуся, тримаючись за щоку. Мабуть, їй вирвали зуба і вона зойкнула від болю.

Не помітив, скільки минуло часу (вже подумав – Баглай забули передати моє прохання), коли на порозі кабінету з'явилася немолода, років п'ятдесяти, жінка в білому халаті й косинці, довгообраза, з дивним, непорушним поглядом ясних волошкових очей. Вона втупилася поперед себе в стіну і проказала холодно:

– Хто мене викликав?

– Ви Катерина Андріанівна? – підступив до неї.

– Я. А ви хто? – Вона повернула до мене голову, і я зустрівся з її застиглими волошковими очима.

Дивився в них, некліпаючі, байдужі, і мені по спині поповзли мурашки, й серце стислося від жалю. Баглай незряча. Відколи? Адже Страпатий мені нічого…

– Хто ви? Що ви хотіли? – стривожено запитала.

– Я… – опанував себе і стишено мовив: – Я з міліції. Хотів би з вами поговорити.

– Невже Юра… – її губи засіпались, і вона простягла руку – намацала мене і міцно стисла вище ліктя. – Ви Юру?..

Я не відав, кого мала на увазі Баглай. На нас почали зглядатись. Місце для розмови мене не влаштовувало.

– Катерино Андріанівно, ви можете на кілька хвилин залишити роботу? Нам десь треба…

– Можу, можу, – квапливо погодилась і випустила мою руку. – Ходімо.

Вона впевнено пішла коридором до виходу. Пацієнти віталися з нею, завбачливо даючи дорогу. Її знало багато людей. Мені кортіло їй допомогти: взяти за руку й повести за собою, але боявся образити – надто незалежно трималася Баглай. Збоку й не помітно, що невидюща. Лише на ґанку уповільнила ходу, коли спускалася східцями. Направилась до лавки під плакучою вербою. Ми сіли. Баглай упівоберта до мене, і я ніяк не міг уникнути її синіх безживних очей.

– Кажіть, товаришу, – нетерпляче попросила. – Кажіть.

– Спочатку, Катерино Андріанівно, ви мені… про свого чоловіка, Данила Євсагановича, – нерішуче запропонував їй.

Вперше у своїй роботі зіткнувсь із сліпим свідком, мене бентежило чуже горе – людина поринула у вічну темінь.

– О, щоб його путь загибла, виродка, – простогнала-мовила з відчаєм. – Забрав, забрав у мене найдорожче…

Чи не через Данька вона втратила зір? І про якого Юру говорила?

– Коли ж ви бачилися з чоловіком?

– Я не бачила його. Я тоді лежала у лікарні із запаленням легенів, коли він приїхав.

– У якому році?

– В сорок п'ятому, восени. Він прийшов уранці до нас додому, розповідала мама, в солдатському одязі, при орденах, довго розмовляв з моєю матір'ю, виклав подарунки, поснідав, а потім узяв Юрчика… – її неживі очі наповнилися слізьми, й жінка закусила губу, щоб не заплакати, помовчала хвилину. – Узяв Юрчика й сказав мамі, мовляв, з ним навідається до мене у лікарню. І як пішов…

Баглай не стримала сліз: вони поволі викотилися з очей і побігли по щоках.

– А далі, Катерино Андріанівно? Хто це Юра?

– Юра – мій син, – схлипнула вона. – Пішов з ним і не вернувся додому. І до мене вони не приходили. Кудись забрав той ірод мою дитину. Як дізналася, почала сліпнути.

Батько викрав сина! Мене приголомшила її розповідь.

– Скільки ж було років Юркові?

– Чотири годочки, миле, тихе дитя. Насилу виходила за окупації. Боже, як намучилась… – Баглай дістала хустинку й витерла сльози. – Ви знайшли Юрка? Де він? Куди я тільки не писала!

Нелегко його знайти, подумалось мені, бо, напевне, Данило жив під чужим прізвищем і на нього записав сина. Для чого йому чотирилітня дитина? Це ж скільки з нею мороки?! Невже взяли гору батьківські почуття? Не вірилось. Скоріше – почуття помсти за прокляття, відмову на суді. Жахлива помста.

– Ні, Катерино Андріанівно, я… – І ледве не промовився, що не шукав її сина, та вчасно схаменувся.

– Чого ж ви?..

Я не відповів. Натомість запитав:

– У місті залишилися родичі вашого чоловіка?

– Нікого. Його мати померла в сорок другому.

– Де її поховали?

– На кладовищі по вулиці Революційній. Там капличка. Там уже давно не ховають. – Жінка подалася до мене і з благанням у голосі запитала: – Ви… ви шукаєте Данила? Знайдіть хоч його. Він знає, куди подів Юрчика, знає.

– Може, і знайдемо. – Я не міг їй точно пообіцяти. – А яке ім'я і по батькові матері Данила?

– Секлета Титівна. Вона була добра, лагідна і якась… перелякана, – тепло відізвалася про свекруху жінка.

На ґанку з'явилася медсестра, угледіла нас.

– Катерино Андріанівно! – гукнула. – Вас чекають!

– Іду! – Масажистка звелась. – Якщо знайдете, скажіть мені. Дуже прошу вас.

Я не дивився в її волошкові очі. Залишився на лавці. Вже нікуди поспішати. Вона повідомила мені два важливих факти: підтвердила показання Страпатого про приїзд Баглая у солдатській формі і зовсім новий, разючий – забрав із собою рідного сина, малолітню дитину. Що Баглай живий, я не сумнівався. А Юрко… Чи він з ним в одному місті, чи деінде? Ким виріс?

А чому б мені не податися на цвинтар і не спробувати розшукати могилу його матері? А раптом вона впорядкована? Тоді… відкривалася заманлива перспектива натрапити на слід Данила.

– Площа Гагаріна! – оголосила вагоновожата.

Багато пасажирів почало виходити з трамвая. Увесь потік людей прямував до універмагу. Я пішов тротуаром повз нього. Через кілька хвилин ступив у густий затінок могутніх лип. Між ними пролягала алея – тяглася вздовж паркану цвинтаря.

Он і білі стіни каплички. Перед нею, на замшілих надгробках, сиділи жінки похилого віку, закутані в чорні хустки, одягнуті в старенькі жакети, кофти й спідниці, стоптане взуття, їхні обличчя худі й виснажені. На них мов лежала сумна печать недуг і занехаяності, самотності вікування. Жінки з цікавістю дивилися на мене бляклими очима, аж зробилося незручно, і я поспішив поминути їх. Зазирнув у відчинену капличку – в темній її глибині примарно мерехтіли свічки й горбились ледь видимі поодинокі постаті.