– А тепер, Гураме, давай відверто поговоримо.

– Про що, генацвале? – в його чорних очах стояли сльози.

– Чому ти не пішов з братом в ощадкасу? Коли б ви удвох…

– Ах, не згадуй, азіз…[16] – Івардава вчепився руками в своє густе смоляне волосся й захитав головою. – Не згадуй… Нема мені… Все через неї…

Я вийняв з кишені зелену вовняну нитку, почав накручувати її на палець. Гурам з острахом стежив…

– Починай, я тебе слухаю. Ти ж мужчина, – ущипливо мовив.

Івардава зігнувся, вперся ліктями в коліна – тримався руками за голову.

– Розкажу… – важко зітхнув. – Я з Настею… Настею Вакулівною… Ох і жінка… Вона приходила до мене в номер, коли Арчіл торгував. А як взнала про наш від'їзд, дуже засмутилась, просила хоч іще один ранок побути з нею. Я й не пішов з Арчілом, вірніше – він сам не захотів. Здогадувався…

– Про що ти говорив з нею?

– Настя цікавилася нашими звичаями…

– А про твоїх родичів розпитувала?

– Питала, чи маю сестер, братів, дядьків.

Недарма питала, подумав, згодилося для фальшивої телеграми. Ну й Настя Вакулівна! А Гурам і досі не запідозрив її.

– А чому ти відразу не признався?

– Було… соромно, і ніби я винний, Арчіл… без мене… Не прощу собі, не прощу… – із силою вчепився у волосся.

– І не прощай, – повторив я без співчуття. – То Настя Вакулівна навела на Белішвілі вбивцю.

– Настя?! – витріщився на мене.

– Вона, Гураме, вона, і телеграму підробила, і навмисне тебе… – Мені кортіло сказати «приспала», але пожалів його. – Словом, обвела круг пальця.

– Настя… – повторив Івардава у відчаї й зі стогоном впав на ліжко – закачався по ньому, заскреготів зубами. – А вона ще вчора… приходила…

Я все сказав. Висновки він зробить сам.

Через тиждень, коли я вже займався іншою справою, мені подзвонив слідчий прокуратури Махов і запросив до себе на 20.00. Признатись, я з нетерпінням чекав зустрічі з ним, бо після затримання всіх злочинців багато фактів залишилося для мене нез'ясованими. Надто турбувала доля Юрка – сина Катерини Андріанівни, викраденого Баглаєм.

Отож у точно призначений час я переступив поріг кабінету слідчого. Хоч на Глібові й позначилась утома (трохи схуд, і синці під очима), зате сірі допитливі очі збуджено сяяли й увесь він вилучав задоволення, навіть погорду. І було чого: перед ним на столі лежали чотири томи справи, наслідки роботи нашої бригади, в якій я не з власної волі виявився на вістрі розслідування.

– Сідай, Арсене, сідай, – тепло запросив мене, увімкнув настільний вентилятор. – Ох і задуха…

Я примостився на широкому підвіконні, де знадвору з густого й лапатого листя каштанів хоч трохи тягло прохолодою. Махов поклав руку на справу.

– Тепер, майоре, останнє слово за судом, – урочисто сказав.

Я здивовано звів брови. Гліб посміхнувся, приклав пальця до губ.

– Тсс, чув, декому позачергово підвищать звання. Вже готують туди документи, – красномовно глянув угору. Я зовсім не чекав на відзнаку своїх заслуг, тому зніяковів. Гліб помітив моє знічення. – Ну, це між іншим. Значить, так: хто і за що вбив прибиральницю фотографії Віру Кодолу?

– Звісно, Личаков, – відповів я.

– Правильно. Він зробив її своєю коханкою. Іноді вона ночувала у нього. Якось напідпитку Петро встав серед ночі й почав писати отой щоденник. Віра прокинулась, тихо підійшла ззаду, прочитала – і… Тіло вивіз у бочці золотар Халазій. Щоб відвести від себе підозру, Петро вбив Костю Забильняка – продавця комерційного магазину «Бакалія», якому подобалась Віра, і пустив чутку, ніби вони кудись втекли. Далі… – Гліб не міг сидячи розповідати, тому звівся й заходив кабінетом. – Далі, Арсене. Ти відвідав фотоательє і розмовляв з Ламбуцьким. Вас підслухала приймальниця замовлень Меденець, стара знайома Баглая, спродувачка краденого. Сповістила його. Він наказав Тягуну прибрати Личакова. Феофан заманив хворого, а Борис убив.

– А де син?.. – запитав я, маючи на увазі сина Баглая Юрія.

– Про нього потім. – Гліб кахикнув багатозначно, даючи зрозуміти мені, що надалі чекало не менш важливе повідомлення. – Коли ти побував у матері Віри Кодоли, а потім вийшов на Халазія, він, злякавшись викриття, кинувся до Баглая. Той його заспокоїв, порадив спалити хату і втекти. Хто тебе вистежив? Заваров і Невора, а в парку – Єва Галафута. Вони тебе знали в обличчя. До речі, у Невори теж був ключ від будки, де лежав двигун від човна Котова. Маючи «Москвича», Невора ще тримав крадену «Волгу» на околиці, у гаражі знайомого дядька.

У Махова, певне, пересохло в горлі від тривалої розповіді. Він замовк, наточив води із сифона, випив, кілька хвилин мовчки міряв кабінет розважливими кроками.

– Щодо Сидора Страпатого, – почав спроквола. – На турбазі вони впізнали один одного, а потім, ідучи дзвонити тобі, швець зустрівся з Тягуном. Розмовляли всього кілька хвилин. Феофан збагнув, що Страпатий піде в міліцію. Поїхав на ринок, розповів усе Баглаю. Той порадив… Приплив човном Невора. Тягун задушив… Торговців мандаринами заманювала Єва, а вбивав їх Невора, просто у «Волзі», завезли Белішвілі в гараж, забрали гроші, вночі підкинули у сквер. Джуликідзе, знайденого під Фастовом, Єва звабила у поїзді, а тим часом Невора приїхав машиною й став під вокзалом. Вони сіли і…

– А хто такий Палига? – перебив я Гліба. – Чиї це документи?

– Палига сержант, фронтовик, скинутий з поїзда Баглаєм, коли вертався після звільнення в 1945 році, А знаєш, Арсене, я отримав довідку з інвентарбюро. Баглай, як і Тягун, після війни продав чотири хати.

– Певний метод, щоб не придивилися сусіди, – зауважив я.

– Баглай не дурний, – посміхнувся Махов. – Навіть поцікавився, як ми натрапили на їхній слід. Коли дізнався, що на мурі залишилися відбитки пальців Тягуна, аж застогнав від злості. У Феофана порвалася гумова рукавиця, а він не сказав – боявся.

– Стривай, Глібе, а як вони зізналися в усьому?

– Ха! – Слідчий зупинився навпроти вентилятора, розстебнув комір сорочки й підставив груди під прохолодні, пругкі струмені повітря. – Викручувались, ще й як!.. А коли дістали з криниці Баглая казан із коштовностями ще банди Кальчевського – він і скис, мовляв, тепер не варто жити – почав давати показання. А спільники не хотіли брати на себе чиїсь злочини і розв'язали язики. Вони ж, наче щури в бочці, завжди ладні з'їсти один одного.

– Чи справді втік Халазій? Що вони кажуть? – поцікавився я.

– Клянуться, що не вбивали. Але, звичайно, віри їм мало. Подали на всесоюзний розшук.

– А де син?

– Май терпіння. – Гліб навмисне не поспішав видати мені інформацію про Юрія. – У Баглая ніякої хвороби. Вигадав для поїздок у столицю – там збував коштовності. Тепер про Єву. – Гліб сів до мене на підвіконня. – Ох і шкодує, що не провела бритвою тобі по горлі…

– Справді?! – не повірив я.

– Увімкнути магнітофон? Є запис її допиту.

Я уявив перукарню, м'яке, затишне крісло, звабливий голос Єви і в її випещених руках лискуче лезо бритви… Мене аж зморозило. Таки не видався мені запах бензину: Єва того ж дня заманила Белішвілі у «Волгу».

– Як же вона стала?..

– Слухай. Єва була одружена, розлучилася. Дівоче прізвище її – Палига. – І Махов пильно глянув мені в очі.

– Дочка Баглая?!

– Нерідна, прижита Настею в сорок третьому році з поліцаєм Прищаком. А як стала Єва на шлях злочинів? Батьки, Арсене, вплив батьків: розбестили, втягнули… Ну а Молостова поранив сам Тягун. Заваров убив Личакова і… О, ледве не забув. Послухай свідчення Шалапухи, Він тепер затинатиметься все життя.

Гліб скочив на підлогу й підійшов до тумбочки, вибрав касету, вставив її, увімкнув магнітофон. У кабінеті пролунав голос Махова:

– Хто тебе вдарив, Богдане?

– Рубач м'ясного… павільйону… Борис, – тихо, знеможено відповів Шалапуха.

– Заваров?

– Він.

– За що?

– Я здогадався… обручку підкинув Борис. Він підійшов до мене і… Зубовського, прикурював, теревенив, ляскав нас… по плечах. Потім… я втік із села… відразу подався на базар. Натякнув Борисові про магазин і щоб… вділив од здобичі. Спочатку ніби… не зрозумів, опісля сказав… прийти до кінотеатру. Я прийшов. Він завів мене за ворота… вдарив…