– Кузьмо Антоновичу, а ваш сусід ні з ким не розмовляв на турбазі? Ніхто до нього не підходив?

– Ні, ми тільки гуляли удвох.

Дивно, дуже дивно. Стривай, він же кудись ходив без Талики. Можливо, тоді й здибався. Я упевнений в одному: вбив його або Баглай, або Тягун. І зустрілися вони випадково.

– А довго не було сусіда після обіду?

– З півгодини.

– Лейтенанте, попрацюйте з собакою, – звернувся до кінолога, надіючись, що розшуковий пес візьме слід.

І він таки його взяв: спочатку покрутився по кімнаті, потім по веранді, обнюхав нас усіх і метнувся поза хатину. Ми вибігли на стежку. Вона петляла майже обіч гаю, між соснами й кущами. Пес упевнено вів нас уперед. Вбивця не скористався алеєю. Чому? Боявся, щоб не помітили туристи? І знав про стежку. Висновок? Йому добре знайома місцевість.

Ми дісталися лиману. Пес шарпнувся в кущі, потяг за собою кінолога. Крутим берегом збігли до води. Опинились у маленькій бухті. Пес безпомічно заскавулів. Я уважно оглянув мокрий пісок. У ньому характерний рівчачок, заповнений водою, як від носа човна, коли втикається у берег. І свіжий слід. Я послав кінолога за експертом, щоб зробив зліпок зі сліду. Тоскно дивився на рожеві брижі. Червоне сонце торкалося обрію…

Вибрався на високий берег. Він трохи видавався в лиман. За ним розташовано невеликий причал. На хвилях погойдувалися човни і прогулянковий катер. До причалу непомітно не пришвартуєшся. А з міста сюди не допливеш на веслах за кільканадцять хвилин. Отже, моторка. Значить, злочинець не приїжджий. Серед туристів його нічого шукати.

На другий день приїхав до «Сосен» зранку. Туристи на плацу під музику робили фіззарядку. Їх небагато, напевне, тільки завзяті її прихильники, що й вдома не цуралися фізичних вправ. Серед відпочиваючих не побачив огрядного Талики. Йому, звичайно, не до того, недарма ж попросив переселити в інший будиночок. Біля адміністративного приміщення здибався із заспаним черговим Чаленком. За ніч його хвацькі чорні баки розкошлатились. Я поцікавився, коли прийде директор, і пішов оглянути територію.

Алеями між будиночками снували туристи, хлюпались під умивальниками. Ніхто на мене не звертав уваги, і я вільно почувався в оточенні незнайомих людей. Повітря в гаю, просякнуте терпким духом живиці впереміш із солонуватим присмаком морської води, бадьорило і проганяло втому. Я постояв на крутому березі, потім спустився до бухточки, куди привів нас учора розшуковий пес. На жаль, вода слідів не залишає, мовчав пісок і кущі шипшини.

Співставивши час дзвінка Страпатого у відділ з тим, що він виходив після обіду з будиночка, ми припустили, де він був півгодини. Телефон-автомат висів на стіні адміністративного приміщення метрів за п'ятсот від житла. Туди й назад – кілометр, тобто п'ятнадцять-двадцять хвилин ходи для Страпатого на протезі й дві-три хвилини на розмову з нашим черговим. Збігалося точно. І в той відтинок часу навряд він із кимось зустрівся. Тоді б його відсутність затяглася надовше. Старі знайомі, які давно не бачилися, швидко не розходяться. Отже, залишалися передобідні години. Одначе Талика нічого не помітив…

Я ходив алеями турбази: відкрита естрада, спортивний майданчик, кафе, бокси гаражів і якісь господарські будівлі. Попрямував до них. Біля автобусів крутилися водії – готували їх до екскурсій. Одна з будівель виявилася хлівом, звідкіля чулося сите рохкання й кувікання.

З хліва вийшла немолода повновида жінка в білій хустині, в чорному заяложеному халаті, взута в стоптані руді туфлі, з мітлою на довгому новому держаку. Тісніше затягла під бородою кінці хустки й почала замітати. Я пішов до адміністративного приміщення повз їдальню, до якої вже поспішали на сніданок туристи.

Спинився навпроти будиночка, куди перебрався Талика. Завагався: поговорити з Ним іще чи дати спокій фронтовику? Але ж минула ніч – найкращий час для спогадів. І я зійшов на веранду. Крізь вікно побачив у кімнаті Кузьму Антоновича – сидів на ліжку. Я стукнув пальцем у шибку – він звів голову. Впізнав мене – на широкому обличчі майнула вимучена радість. Махнув рукою, щоб я заходив.

– Ви чого не збираєтесь на сніданок? – запитав його.

– Думаю, капітане, думаю… – покивав головою. – Стоїть Сидір перед очима… Не спалося… Оце над ранок згадав… – Він замовк, немов засумнівався у чомусь.

– І що згадали? – поцікавився я.

– Може, й видалось мені, не знаю, – глянув на мене вибачливо. – Ви ото питали, чи зустрічався Сидір з кимось… Коли, пообідавши, ми вийшли з їдальні, він несподівано вкопався на ґанку, аж я наштовхнувся на нього. Дивлюсь – втупився у якогось чоловіка з відрами, а той у нього, як ото люди, що раптом впізнали один одного.

– Чоловік з бородою? – чомусь пошепки запитав.

– Ні, але немолодий. Може, здалося мені…

Я квапливо дістав фотокартку Митуті – пасічника Бурбели, подав Талиці. Він зиркнув на неї.

– Не він: цей з бородою, – пильніше придивився. – І ніби схожий…

– Кажете, ніс відра?

– З помиями.

Відра з помиями… Помиї – свиням. Значить, працював на турбазі. Цікаво. Втім, сьогодні я ніде його не бачив. Розпитаю про нього. Я подякував Талиці й заспішив до директора турбази. Василь Миколайович, високий чоловік з продовгуватим лицем і статурою військового, міцно потис мені долоню.

– А я вас чекаю, – мовив приємним баритоном.

Не гаючись, я показав йому фото з Митуті.

– На кого схожий? – запитав.

– Хм, на нашого Чорнуху, – відповів здивовано Бордюжа. – Але недавно він зголив бороду.

Зголив бороду! Ось воно що. Невже? Я боявся навіть подумати про успіх, щоб не наврочити…

– Ким він працює?

– І двірником, і свинарем, і сторожем, виконує всяку роботу. Дефіцитні спеціальності, – розвів руками директор.

– Давно у вас?

– Зо три роки. Ви вважаєте?..

– Поки перевіряю, Василю Миколайовичу. Покажіть мені його особову справу.

– Яку справу, капітане?! – знизав плечима. – У нас не виробництво, відділу кадрів нема. Трудову книжку – будь ласка.

Директор відімкнув сейф і з купки синіх книжечок вибрав одну. Чорнуха Дем'ян Архипович, 1915 року народження, освіта – 4 класи. Багато поміняв місць роботи і скрізь працював двірником або сторожем, подяки адміністрації і премії, грамоти… Негусто відомостей.

– Ви не помітили у нього на підборідді шрам?

– Шрам? – Бордюжа на мить задумався й відповів. – Ні. Коли б не борода… Але тепер…

Так, коли б не борода. Одначе шрам – прикмета виразна, її не знищиш, як волосся.

– Він учора працював?

– Авжеж, вранці віталися.

– Там зараз якась жінка.

– Його дружина. Вони, буває, чергуються, – пояснив директор.

Чорнуха, значить, не вийшов на роботу. Те мене занепокоїло.

– Василю Миколайовичу, покличте її і спитайте, де чоловік, – попросив Бордюжу.

Він повернувся до тумбочки, на якій стояли телефон і мікрофон, клацнув важелем.

– Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене! – оголосив по місцевому радіомовленню і після паузи повторив: – Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене.

Мені не хотілося бачитися з нею. Пам'ятав, вже двічі вистежили, і тому залишив кабінет директора. Сів на лавці за квітником. Отже, Чорнуха Дем'ян Архипович, з 1915 року. За літами ровесник Баглая і Тягуна. В останнього шрам на підборідді. За цією прикметою неважко встановити особу. Мене охопило хвилювання. Хотілося чимшвидше опинитися віч-на-віч з Чорнухою.

На алеї з'явилася двірничка. Вона непоспіхом, з опущеною головою йшла до директора. Крадькома поглядав на неї, боячись сполохати поглядом. Що вона – скаже Бордюжі? А Махов і Скорич навіть не уявляли, як обернулася справа на турбазі. Гірко, а довелося визнати: зумів Баглай через двадцять три роки помститися Страпатому.

О, двірничка. Вона квапливо пішла до господарських будівель. Її тонкі губи ворушились, мов сама до себе говорила. Я повернувся до кабінету Бордюжі.

– Дем'ян захворів, – мовив директор. – Поклав радикуліт. Лежить колодою.