Коли збігла кров, Дем'ян узяв кварту, зачерпнув нею з відра й почав пити. Мене зсудомила відраза. Я відвернувся. Одначе саме тепер він мав закинути голову, і я примусив себе дивитися. З кожним ковтком все більше задиралася голова, і… Шрам! Червоний невеликий рубець: Тягун!

– Ну, Архиповичу, після цього пива вам тільки до молодиць! – захоплено вигукнув шофер вантажівки.

– А ти спробуй, – простяг йому кварту Чорнуха.

– Ні-і…

Я непомітно залишив видовище і подався до нашого «уазика». По рації сповістив Скорича про шрам. Майор замислився…

– Стеж за ним, а ми тут порадимось, – по паузі вирішив Дмитро Юхимович.

Дем'ян уже смалив паяльною лампою кабана. Я сів у курилці.

Тим часом двірник обсмалив кабана і ножем обчищав його, а Харитина поливала тушу гарячою водою. Цікавих побільшало, переважно із працівників турбази. Вони весело гомоніли. Шофер вантажівки відірвав хвоста і, кривлячись, під регіт присутніх, почав його кусати, клацаючи зубами, мов зголоднілий пес. Дем'ян розщедрився і відчикрижив шматок вуха, дав жінкам у білих халатах.

– Пожуйте, смачні хрящики, – басовито мовив.

Позаду мене на стежці почулися кроки. Я різко оглянувся. Махов! Як він знайшов мене? Яку привіз новину? Слідчий сів поруч.

– Ну, вітаю тебе, – пошепки мовив і потис мені руку. – Наче все сходиться – Тягун.

– А я сумніваюсь, – признався йому.

– Не сумнівайся, – заспокоїв Гліб, дивлячись на гурт навколо колія. – При силі дядько, га? Як вправно володіє ножем!.. Ходімо, Арсене. Наші працівники вже тут, послідкують. А нам треба обговорити, зважити. Сьогодні надійшла відповідь на наш запит із Якутська: Чорнуха Дем'ян Архипович, рахівник колгоспу «Заповіт Леніна» села Родіоново, пропав безвісти в жовтні 1945 року, а вже навесні сорок шостого на його труп натрапили у тайзі мисливці.

Я озирнувся: воскреслий Чорнуха запопадливо обробляв кабана. У гіллі сосен туркотіли дикі голуби.

На нараді в начальника відділу Ольхового панувало пожвавлення. Ми відчували – скоро розв'язка. Хотілося, звичайно, простежити за Чорнухою, але дійшли висновку не ризикувати. Вирішили затримати його на вулиці після свіжування кабана.

Збуджені й сповнені надії на успіх, розійшлися по кабінетах чекати сигналу до виступу. Я і Махов розташувались у майора Скорича. Надто повільно спливав час, і ми щоразу зиркали на годинники. Обговорили, детально проаналізували всі події. Поставало питання: скільки у нього спільників і де їх шукати? Вічні у нашій роботі питання.

А ще треба вийти на Баглая, чорноволосу дівчину – власницю «Волги», хазяїна моторного човна, яким утік убивця з турбази. Ми нічого не відали про злощасну телеграму: хто приніс і забрав її? Багато міг розповісти нам Тягун, дуже багато.

– О, ви не бачили, як він п'є кров, – сказав я, коли розмова, здавалося, вичерпалась і ми сиділи у напруженій тиші з настороженими обличчями.

– Хто? Чию кров? – скинув на мене недовірливі очі Махов.

– Чорнуха, свинячу, наче вурдалак, видудлив півлітрову кварту, теплу…

Слідчий відразливо здригнувся, а Скорнч скривився, немов ковтнув якоїсь бридоти.

– Я ось зараз думаю… – заговорив майор. – У нас нема кому опізнати Чорнуху, засвідчити, що він Тягун.

Я посміхнувся, бо…

– Ти не всміхайся, Арсене, – дорікнув майор.

– Він знає чого, Дмитре Юхимовичу, – весело зауважив Гліб, змовницьки підморгнувши мені.

– Ну-ну, чого? – Скорич подивився на мене.

– А Ладанюк Марфа? – багатозначно мовив я.

– Гм, Марфа… – Майор замислився, провів долонею по голеній голові й нараз ляснув себе по лобі. – А, колишня наймичка Баглая! Зовсім вилетіло… – незадоволено покрутив головою. – Марфа для нього – наче друге пришестя Христа.

– І для Баглая, – докинув я.

– А ви знаєте, що Дзюняк теж сержант? – промовисто запитав нас майор.

Я здогадався про смисл його натяку: мовляв, не лише бригадир рубачів Котов міг виявитися Баглаєм, а й завідуючий готелем.

– А Палига старший сержант, – іронічно сказав Махов.

– Це той хворий контролер – чоловік чергової з Будинку колгоспника? – уточнив Скорич.

– Еге, і директор базару старшина, і серед рубачів є два сержанти, – відповів я.

– Якщо підозрювати всіх, Дмитре Юхимовичу, ми зав'язнемо по вуха в перевірках, – сказав Махов. – Між іншим, на них я теж дав запит за місцем народження. Для очистки совісті.

– Правильно зробив, – похвалив Скорич..

Гліб використовував кожну можливу зачіпку для виявлення злочинців. Так він натрапив на приймальницю фотографії Меденець – жінку з білими плямами у біографії. Загадкова Павлина Нестерівна в ці дні ні з ким не зустрічалася, ні до кого не навідувалась, мовби відчула зацікавленість міліції.

Втім, подумав, вона могла з кимось бачитися на роботі, навіть вкладати повідомлення у конверти замість фотокарток. Дуже зручно – конверти… Я намірився сказати про те, але у двері постукали.

– Прошу – голосно дозволив майор.

На порозі – Гветадзе з білозубою усмішкою, в руці коричнева господарська сумка. Його веселі карі очі оббігли наші стурбовані обличчя, й усмішка згасла.

– Щось трапилося? – запитав.

– Чекаємо команди на затримання, – відповів Махов.

– Кого? – Додо поставив сумку на стіл і сів на диван.

– Одного із крадіїв, – і майор кивнув на мене: – Арсен розшукав його. А ти з чим до нас?

– Торгую мандаринами, а в готелі тиша. – Гветадзе ніяково посміхнувся, наче вибачався за своє байдикування. – Вже й не вірю у цю затію із грішми, – розчаровано мовив.

– Наберись терпіння, кацо, – порадив Скорич.

– Зовсім не цікавляться твоєю персоною? – запитав я.

– Кому я потрібен? – розвів руками Гветадзе.

– Ну, гарних дівчат у нас багато, – пожартував майор.

– До тебе не підходила чорнява дівчина? – знову запитав я.

– Ні, Арсене, – іронічно відказав Гветадзе.

Значить, ще не настав підходящий момент. До речі, той момент мали визначити ми, тому й досі Додо нікому не казав про свій від'їзд – і злочинці сиділи тихо. А може, вони вигадають якийсь інший хід?

Гветадзе протягся до господарської сумки, розстебнув «блискавку» – по кімнаті розійшовся легкий запах мандаринів. Він висипав їх, пругкі, жовтогарячі, пахучі кульки, на диван.

– Пригощайтеся, генацвале.

Ми ласували соковитими плодами. Прихід старшого лейтенанта трохи послабив наше напружене чекання. Задзвонив внутрішній, без диска, телефон, і Скорич узяв трубку.

– Угу… добре… стежте… повідомляйте… – однозначно казав майор, зиркаючи на нас. Поклав трубку. – Чорнуха вже впорався з кабаном, збирається додому, – повідомив нам.

Гветадзе, розуміючи наш стан, почав розповідати про Грузію. Я дізнався про цікаві пам'ятники архітектури: храм Баграті в Кутаїсі, фортецю Нарікала в Тбілісі, монастирі Удзо і Шіомгвіме, гору Мтацмінда, або Святу гору, на якій містився пантеон видатних письменників і громадських діячів. Виявилося, що сузір'я Чумацький Шлях у грузинів – Оленяча Стежка, а назва столиці походила від слова «тбілі» – теплий. Розповім Додо й легенду про Сурамську фортецю, де нібито у сиву давнину замуровано живцем людину.

– У тебе, капітане, є великий тезка – грузин, – сказав промовисто Гветадзе.

– Хто ж він? – зацікавився Махов, перестаючи облуплювати шкуринку з мандарина.

– Арсен Одзалашвілі, – Додо урочисто підняв палець. – Наш національний герой, боровся проти кріпосництва. У вас теж… як його…

– Устим Кармалюк, – підказав Скорич.

– Ага, Кармалюк, а у нас – Одзалашвілі, – закивав головою Додо.:

– І звали його Арсен? – не повірив я.

– Арсен, кацо, Арсен. А ти думав, тільки українці носять таке ім'я? – хитро примружився.

Справді думав, бо дали мені рідкісне на сьогодні ім'я, тепер зовсім забуте молодими батьками. Як не дивно, але на імена теж поширилася мода… Вдруге задзвонив внутрішній телефон. Напевне, знову черговий прийняв повідомлення наших спостерігачів за Чорнухою. Ми дивилися на Скорича, нашорошивши вуха.