Довго вибиралися з міста. Вдень вулиці надто запруджені транспортом. Микола вперто втискав «уазика» поміж машинами.

– Що, Арсене Федоровичу, не половили злодіїв? – поцікавився він.

– Жодного.

– А як мій колега?

– Toй шофер? Живий, пішло у нього на поправку.

Молостову стало краще – криза минула. Махов навідався до нього, розмовляв. Валентин розповів, як за опівніч грав у карти з грузинами, почув збуджене крякання качок і майнув надвір, до машини. Виліз на кузов – усе гаразд. Зібрався скочити на землю – і помітив біля сарая якісь постаті. Молостов тихцем наблизився до них і побачив спалахи ліхтарика, почув приглушені голоси. Шофер егейкнув, і відразу сліпучий промінь вдарив йому в очі, хтось кинувся на нього, вчепився у горло, почав душити… Відбиваючись, Молостов ухопив напасника за бороду, та нараз тіло пронизав гострий біль, і він знепритомнів…

– Кудою поїдемо: асфальтівкою чи полем і через пісок? – запитав мене Бунчук, коли нарешті ми вибрались з міста.

– Краще полем і лісом.

– Я так і знав, – посміхнувся він. – Мені теж набридає розпечене каміння.

Ми з'їхали на грунтівку, що петляла кукурудзяним ланом, рівну, хоч коти яйце. Вдалині мрів острівок золеного гаю. У кабіні повіяло свіжим прохолодним. повітрям із замахом трави, ніби навколо лежав луг. Поміж невисокими стеблами кукурудзи жаріли маки, мигтіли краплини чистих волошок. Оце б назбирати їх, подумалося мені, й принести сьогодні Ніні. Чомусь згадав Олю, як ми перепливли річку Лебідку і я ніс дівчину на руках…

Микола замугикав «Черемшину». Справді, серед врунистого, смарагдового роздолля хотілося співати, радіти життю, дивитися у небесну блакить або слухати шеберхання вітерцю у листі чи траві, сюрчання коників, кування зозулі, тепле дзискання джмеля. І щоб поруч кохана, її тамований подих і ніжний доторк руки… Я тріпнув головою – позбувся того дивного настрою, який почав розслабляти, відволікати думки од роботи.

– Вже скоро, – заговорив сержант. – Зараз за ліском і село.

Гай – берези, липи, осики – наближався… Ось і впірнули під густі шати гілля, що нависло над вузькою дорогою, зімкнулося вгорі, утворивши покручений зелений коридор. Через кілька хвилин він скінчився, і ми опинилися на краю села. Воно розкинулось у похилій улоговині, мов у великій мисці. У садках біліли хати, світили рудими стінами кам'яниці, а ген на горбі красувався дім з колонами – мабуть, Палац культури. Зблиснуло люстерко ставка.

Першим нам стрівся хлопчик з портфелем. Микола пригальмував.

– Слухай, козаче, ти не скажеш, де живе Текля Миронівна Кодола? – запитав я його.

– Баба Текля? – закопилив губи й шморгнув носом. – Поїдете цею вулицею, і коло ставка її хата під стріхою.

Точний орієнтир дав школяр: я відразу впізнав житло Кодоли. Серед цегляних будинків короткої вулички впадала у вічі проста хата, крита сніпками. Обійстя обгороджене почорнілим плотом, з перелазом замість хвіртки і ворітьми з довгих ворин. Над дахом стримів глиняний бовдур, на соломі зеленіли латки оксамитового моху. На подвір'ї росла тополя, воно вкрите споришем, на пакіллі стирчали гладущики і горнята. На мене мовби повіяло добрим духом старовини.

Від перелазу до рудих дверей вела жовта стежка. Над хрещатими вікнами, під стріхою, кублились, попискували ластівки, в'ючись коло грудкуватих гнізд. Я постукав.

– А кого там принесло? – долинув зсередини глухий, невдоволений жіночий голос.

Двері прочинились, і на мене пахнуло свіжим, міцним і духмяним духом спеченого хліба. У ванькирчику стояла невисока засмагла жінка років сімдесяти, у білій хустці, зав'язаній на потилиці, у вишитій червоними й чорними хрестиками блузці, у синьому фартусі й темно-синій рясній спідниці, босоніж. На її зморшкуватому обличчі відбилося знічення, а в маленьких безбарвних очах майнула провина.

– Ой, ви чужі, – вибачливо сказала. – А я саме всадовила хліб. Заходьте. Пригинайтеся, щоб головою…

Кімната без підлоги – жовта глиняна долівка, велика піч, діжа із залишками тіста, дерев'яна лопата, тапчан, під вікнами лавка, саморобний давній стіл, біля порога мисник з полив'яним посудом, на стільці відро, з водою і мідний кухоль, у кутку в рушниках образ, у сволоку гак для колиски. Між вікнами на стіні у великій рамці пожовтілі фотокартки. Вузькі двері до другої світлиці. Мені здалося, що час майнув, наче в казці, назад і я потрапив до господи 30-х років, коли б не звисала на шнурі електролампочка і на підвіконні тихо не гомоніло радіо.

– Сідайте, – запросила Кодола, спираючись плечем на комин, і склала руки на грудях. – У ногах правди нема.

Я опустився на широку лавку з діркою, напевне, для кужівки. Відчув, як почала обсотувати суха, гаряча задуха від печі. Не знав, з чого розпочати розмову, як підступитися до неї, щоб найменше завдати болю матері.

– Чого це ви, Текле Миронівно, печете хліб? Хіба не завозять у магазин? – знайшовся на зачіпку.

– Завозять, і славний, але люблю свій, із печі. До колгоспі» не напеклась – годували злидні, а тільки почали гарно жити – війна проклятуща… – Вона підперла щоку долонею й зажурилась. – Ох та війна… А тепер усе є. Ото іноді й розважаюсь. Видать, ви новий агроном наш чи зоотехнік, га?

– Ні, я з міліції.

– Дитино, я ж самогону не жену, – з образою мовила. – Баба не п'є, а син у місті, у морі по півроку. Кожен вам скаже.

– Не шукаю я самогонки, Текле Миронівно, – заспокійливо мовив. – Мене… Розкажіть про Віру, вашу дочку.

– Господи, про Віруню… – Бабця посунулась по комині й припічку, знеможено сіла на стільчик. – Мо', знайшлася вона? Двадцять років ні звісточки. Мов за водою пішла.

– Не знайшлася, – з гіркотою признався. – Ви розкажіть, як вона зникла.

– Покинула, відцуралася… І чого? – розпачливо похитала головою. – Чи була я для неї поганою матір'ю? Чи не доглядала? Недосипала ночей… Чи не ділилася крихтою? Уся зчорніла й ноги віднялися, коли забрали її до Німеччини, нипала, наче мара, очі виплакала – світу не бачила…

– Віра була у Німеччині? – Ми цього не знали.

– Була. В сорок другому році схопили її німтураки, сховалась у березі, за вербовим корчем у воді, витягли і повезли. Аж у сорок п'ятому вернулася: страшна, обстрижена, завошивлена, одні костомахи… – Жінка піднесла кінчик фартуха до очей, витерла непрохані сльози. – Та нічого, виходила, набрала тіла. А тут Халазій і настренчив їй легку роботу в місті – прибирати фотографію. Заходила якось до неї: чисто і затишно, і людей багацько, і всі одягнуті празниково, і Петро ставився до неї добре. Вона і куток наймала у доброї жінки. Ну от… Еге, в сорок сьомому кудись запропастилася. Шукала її тоді міліція, написала я бумагу. Потім сказали мені, що, напевне, поїхала зі своїм ухажором, продавцем Костиком. Хай би їхала, чи я перечила б. Але чого ж утікати, ховатися від матері? Як згадаю, й досі серце кров'ю обливається.

Вона замовкла, міцно стиснувши побабчені губи, й задивилась у вікно, де мигтіли ластівки і сяяв сонячний день. Я нічим не міг зарадити старій жінці, крім поспівчувати її горю. Діймала хатня жарота.

– А хто це Халазій?

– Наш колгоспний сторож, Семен Якович. Тоді він працював золотарем у місті. – Кодола сумно посміхнулась. – Сватався до мене, коли його Хведора віддала богові душу. А хіба в голові заміжжя на старість?.. О господи, хліб же! Хліб святий!

Жінка схопилась із стільчика, прийняла чорну затулку, і в хату полився запашний хлібний дух. Взяла дерев'яну лопату, всадила у піч і вийняла назад із рум'яною хлібиною. Поклала її на стіл, іще одну… Чотири хлібини і підпалок. У дитинстві я любив з таким хлібом пити молоко, і у мене покотилася слина. Кодола збризкала хліб водою, накрила полотняним рушником. По тому сіла на лавку й поклала на стіл коричневі руки, зітхнула й умиротворено всміхнулась.

– Текле Миронівно, у вас не залишилося речей Віри? – запитав її і нараз подумав: речі мені ні до чого, по них не встановимо, чи то останки Віри чи когось іншого.

– Речі?… З одежі нема. Є якийсь її старий зошит. Зберегла. Все ж пам'ятка.