Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— За дипломатичним протоколом запізнення на п'ять хвилин допускається, — всміхнувся Константинов. — А за сорок хвилин, я гадаю, ми впораємось: і поговоримо, й пообідаємо. Я бульйон замовив.

— Ти — геній, — сказав Єрьомін. — Добрий геній. Ну, розповідай, що стряслося?

— Нічогісінько. Просто хотів посидіти з тобою, по телефону говориш — очей не бачиш, а мені хочеться дивитись у твої очі, бо й ти, й Славін неймовірні хитруни, і я розумію вас обох краще, коли ви мовчите.

— Це комплімент?

— Безперечно. Хитрість — необхідна градієнта розуму, вона протистоїть підступності й безчесності. Я навмисне, знаєш, перечитав розділ у цікавій книзі минулого століття: «Про мистецтво воєнної хитрості».

Єрьомін засміявся:

— Є аналогічна книга, видана в Парижі вісімсот тридцять дев'ятого року: «Витонченість дипломатичної хитрості».

— Отже, комплімент?

— Воістину так. Ну, розповідай, навіщо я тобі потрібен?

— Розумієш, Іване Яковичу, справа в тому, що, за нашими останніми відомостями, в Нагонії от-от проллється кров…

— За твоїми даними, нагнітання — не є чистісінька демонстрація, проба сил?

— За моїми даними, там готується різанина. А за твоїми?

— Нам здається, що вони не зважаться на відверту агресію. Я згоден, адміністрація вирішила обрати полем нового протиборства Африку, але вони не готові до серйозної битви, ще свіжий у пам'яті В'єтнам. Мабуть, тут усе закінчиться пропагандистським галасом, вони підпушують грунт, хочуть поторгуватися на переговорах про роззброєння, тому тягнуть нас на грань кризи, саме на грань.

— Мені здається, ти не правий.

— Це твоя особиста думка?

— Так. Але вона грунтується на фактах.

— Бульйон — чудовий. Тільки присолити треба трошки.

— Всі солеїди — гіпертоніки.

— А я і є гіпертонік, — відповів Єрьомін, — тиск скаче завжди… Смачний бульйон, добре готують, молодці… Взагалі, мене дивує твоя думка, що агресія можлива. Давай поміркуємо: Луїебург, дружбою з яким хвастає Огано, не такий уже й монолітний, як здається. Хоча проамериканські тенденції там сильні, але єдності в уряді немає. Тому не всі члени кабінету солідарні з ідеєю беззаперечної підтримки Огано — надто він одіозний. Крім того — національне самоусвідомлення, яке вже прокинулось, люди не хочуть плестися у фарватері політики американців, ті дуже багато партачать, часто роблять дурниці, у них багато галасливого гендлярства, а світ вступив у пору особливого ставлення до самого поняття гідність.

— Однак міністр оборони Луїсбургу заявив про свою симпатію до Огано…

— Так, але при цьому відмовився передати йому партію автоматів, яку закупив у Ізраїлі.

— Навіщо Огано нова партія зброї? Він одержує поставки прямо з Штатів.

— А прив'язування? Він просить у Луїсбургу зброю для того, щоб надійніше прив'язати до себе сусідів. А йому відмовили. Це — симптом. Мені здається, що й президент Луїсбургу розуміє складність становища, тому він і звернувся до Грісо й Огано з пропозиціями про посередництво…

— І як?

— Поки що Огано відмовляється, але, я гадаю, в останній момент він змушений буде піти на діалог.

— З якою програмою? Хіба в нього є конструктивна програма? Він хоче крові…

— Вгамується, Костянтине Івановичу, вгамується…

— З санкції хазяїв?

— Концерн Ліма, напевне, буде категорично проти переговорів з Грісо, Ліму вигідна відкрита сутичка. А Вашінгтон, мені здається, розгублений. Звичайно, монополії натискають, втратили ринок, усе зрозуміло, але зважитися сьогодні на битву — складна справа, тим паче що наша позиція цілком визначена: Нагоиії будемо допомагати як країні, з якою зв'язані договором.

— Я вранці переглянув виступи американського посла для особливих доручень…

— Що ти від нього хочеш, Костянтине Івановичу? Він людина Нелсона Гріна, він мусить говорити те, що той думає! Але ж над ним — уряд і адміністрація, а там теж немає такої єдності, як здається.

— Тут я йшов шляхом аналогій — британське право… Напередодні війни у В'єтнамі виступи американської дипломатії були такі ж самі. Сценарій нагнітання в них розроблено точно, я сказав би, елегантний сценарій. Запам'ятай, Іване Яковичу, що яструби — в африканській проблемі — тиснуті» на Європу, вони все-таки сподіваються туди втягнути партнерів по НАТО.

— Тільки дуже наполегливо роблять вони це, Костянтине Івановичу. Європа тепер розумною стала, тут політики затямили, що не треба розпочинати бійки у своєму домі, пожар війни водою з Янцзи не заллєш. Та й Міссісіпі далекувато.

— Кого з крупних бізнесменів твої колеги вважають серйозними людьми у Луїсбурзі? Я кажу про західних комерсантів.

— Німці хвацько працюють, молодці. Ханзен дуже міцний, це залізниці, Кірхгоф і Больц — текстиль, автомобілі, цемент. З американців, мабуть, найкомпетентніші Чіккерс, Лендом і Саусер — вони представляють Рокфеллера, практично охоплюють усе.

— А Лоренс?

— Цього я щось не пригадую.

— «Інтернейшнл телефонік», — підказав Константинов.

— Ага, чув! Але про нього наші говорять непевно, щось за ним стоїть, якийсь шлейф тягнеться.

— Глебб? Такого прізвища не пригадуєш?

— По-моєму, його підозрюють у зв'язку з ЦРУ… Комерція — прикриття.

А може, навпаки, — посміхнувся Константинов.

— Правильно. Цілком може бути й так.

— Скажи мені, будь ласка, Іване Яковичу, розголос інформації — по нагонійському вузлу зокрема — може вам стати на заваді?

— Про це я й думати не хочу.

— Мені, на жаль, доводиться.

— Є сигнали?

— Є.

— Незаперечні?

— З'ясовуємо.

— Це погано.

— Авжеж, хорошого тут мало.

— Я сказав би — дуже погано, Костянтине Івановичу.

— Даємо противникові можливість зважити зустрічні ходи?

— Саме так.

— Отже, ти гадаєш, що на бійку вони не підуть?

— Думаю, що ні.

— А я думаю, що вони йдуть до неї. І розпочнуть її. Якщо тільки ми їм не перешкодимо. Не перехитруємо, інакше кажучи. І ще: науково-дослідні інститути одержують від вас багато матеріалів?

— Багато. Дуже багато. Інакше не можна: коли науку тримати на голодному пайку інформації — пуття від неї не буде. А що як провокація? А помилки не може бути?

— Ні. Ми над цим саме й працюємо…

… Константинов завіз Єрьоміна в Міністерство закордонних справ, заїхав до себе, переглянув останні телеграми й подався на корт — Трухін улаштував йому партію з Вінтер.

— Я ще тільки вчуся мистецтва тенісу, — сказав Константинов, — тож вибачайте, гаразд? Ви звикли, мабуть, до хороших партнерів?

— Дарма, — всміхнулася Ольга Вінтер, і обличчя її зразу ж змінилося, стало юним. — «Цирульник вчиться свого мистецтва на голові сироти».

— Як, як? «На голові сироти»? Звідки це?

— Афганське прислів'я. Вас ганяти, чи хочете попрацювати над ударом?

— Я готовий до всього. Тільки не дуже збиткуйтесь. Чи ви полюбляєте азарт?

— Я зовсім по азартна, гра дає чудову зарядку на тиждень, працюється вхруст.

— «Вхруст»? — перепитав Константинов.

— Не пригадуєте? «Одну сонату вечную, заученную вхруст»…

. — Мандельштам?

— Ви хто за фахом?

— Юрист.

— Тоді я вас не розумію. Тепер поезію знають тільки фізики, гуманітарії більше виступають у розмовному жанрі. Ну, поїхали?

— З богом!

Грала Ольга Вінтер справді чудово. Іноді буває так, що людина, сильна в тому ділі, в якому, як кажуть, вона купається, хоче показати тим, хто поруч, свою зверхність. Це псує настрій партнерам, принижує їх; звідси — заздрість, недоброзичливість, гріх, одним словом. Зрідка, правда, але є й такі люди: вміння робить їх надзвичайно відвертими, вони завжди йдуть назустріч; свої знання вони легко віддають людям, відчуваючи при цьому лише радість, а особливо коли помітні наслідки такої віддачі. З такими людьми спілкуватись приємно, і сам стаєш кращим; воістину всяка віддача неминуче повертається бумерангом: пробудивши в іншому талант, ти матимеш у сто разів більше, тільки іншими гранями, а від тієї розмаїтості граней і твій талант стане багатшим, засяє всіма барвами — талановитість, якщо вона справжня, завжди розмаїта, тільки посередність однозначна.

16
{"b":"252120","o":1}