— Знаєте, хлопці, про що я мрію? Я мрію захворіти на рак. Аналізи мають показати, що в мене рак. Але болю ще не повинно бути. Це дуже важливо, щоб не було болю. Тоді я почав би гуляти. Я гуляв би до упаду, гуляв би так, як ніколи не зміг дозволити собі через проклятущу роботу, я гуляв би так, як про це мріє кожен: без страху за завтрашнє похмілля. Це було б справжнє свято, повне вивільнення…

— Хай вам біс, — сказав Славін і знову налив горілки в чарки. — Ви намалювали жахливу картину, і я хочу швидше напитися, щоб забути ваші слова. А чому ви не п'єте, містер Глебб?

— Я п'ю! Що ви, я п'ю, мов кінь!

«Ти — хитрюга, а не кінь, Глебб. Кінь — розумна тварина, вона не стала б так пильно стежити за тим, як я п'ю, і не ловила б так нетерпляче ту мить, коли я захмелію. Я зараз вдам п'яного, ти не гарячкуй, не треба так поспішати, хоч, звичайно, час — гроші, але ти тільки програєш своїм зацікавленим поспіхом. Ти не квапився б, Глебб, напився б перший, виблював, заснув у кріслі, — тоді було б усе як слід, тоді я до кінця повірив би в те, що ти справді з торгової місії, продаєш радіоапаратуру та ще там щось, батьківщину, здається, казав Пол».

Важко розплющивши очі — набряклі свинцеві повіки — Пол, похитуючись, підійшов до Славіна.

— І зараз винуваті ви, Іване. Тут, у Африці, в усьому винуваті ви. Ми влізаємо лише для того, щоб не пустити вас сюди.

— Вас улаштувало б, — Славін знову налив собі й Глеббу, капнувши горілкою на штани Полу, навіть не перепросив, справді п'яний, у такій задусі швидко п'яніють, — якби п Нагонію влізли люди Ліма? Вас улаштувало б, щоб бідолашній Європі вперлися пістолетом у черево? Вона стала б такою поступливою, ця чудова старенька… Чи ви розумієте цю загрозу й вирішили допомогти Європі?

— Давайте вип'ємо за жінок, — втрутився Глебб. — Хай вам чорт з вашою політикою.

«Він зараз скаже, що хоче запросити жінку, — зрозумів Славін. — Він замовить віскі й покличе подругу. Або скаже, що тут гарний стриптиз».

— Підтримую, — мовив Славін. — У нашу бурхливу пору лише жінка залишається символом надійності, тобто краси.

— Це непогано, — посміхнувся Пол. — Продайте, Іване. Краса — як символ надійності. Десять доларів. Навіть п'ятнадцять. Я почну репортаж для наших свинопасів: «Краса — як символ надійності, про це подумав я, коли вертоліт домчав мене в джунглі, на берег океану, до височенного містера Огано, до трибуна й борця, який обіцяє повернути народові Нагонії свободу, потоптану кремлівськими маріонетками Грісо». Нічого, еге ж?

— Нічого. Давайте п'ятнадцять доларів. Або візьміть мене з собою до Огано.

— Вас посадить КДБ, — відповів Пол. — Огано ваш ворог, ви не маєте права розмовляти з ним, я ж про вас усе знаю, Іване, я старий, тому розумний.

— Годі вам шпиняти один одного, хлопці, — сказав Глебб. — По-моєму, вечерю нарешті везуть — чуєте, щось бряжчить у коридорі.

— Та нічого там не бряжчить, — заперечив Славін, — це у вас слухові галюцінації.

І зразу ж постукали в двері.

— Зайдіть, — відповіли всі троє: двоє по-англійськи, один — по-російськи.

На порозі стояв негр, підштовхуючи візок, заставлений тарілками з рибою; шалена думка, що промайнула у Славіна — прийде білий офіціант, неодмінно росіянин, — так і лишилася шаленою думкою.

… Пол Дік колупнув виделкою мерлузу, попробував її і сплюнув:

— Африканці не вміють готувати. Відмовившись од французів та бельгійців, світових гурманів, вони прирекли себе на закабалення нашими «макдоналдсами» — сосиски, кава і бутерброд з сиром, дуже зручно, а головне, дешево і всім по кишені, доступно.

«Бутерброд з сиром, — повторив сам собі Славін, — дуже дешево, бари фірми «Макдоналдс». Що ж безпалий робить у «Хілтоні»? В ресторані? Офіціантів тут не годують, це не Росія, чому б йому не харчуватися в «макдоналдсі»?

— До речі, «макдоналдси» сюди вже влізли? — спитав він, підсовуючи Глеббу салат. — У тутешньому ресторані справді вилетиш у трубу, а попоїсти серед білого дня теж не завадить.

— Вони не можуть не влізти, — відповів Глебб, з жалем глянувши на порожню пляшку. — Але їх не пускають у центр. Вони підкрадаються до президентського палацу з найбідніших околиць. Молодці, прибудували до барів більярдні, чорні проводять там свій вільний час: більярд — у сім разів дешевший за кіно…

— А телевізор?

— Та що ви! Хто з них може купити телевізор? — Глебб знову подивився на порожню пляшку. Пол нарешті помітив його погляд, підвівся, підійшов до телефону, набрав цифру «п'ятнадцять» («П'яний, п'яний, а пам'ять чудова, — зауважив Славін, — та ще, коли йдеться про пляшку») і попросив:

— Дві пляшки віскі в номер…

— Шістсот сім, — підказав Глебб.

— У шістсот сьомий помер, рахунок на ці дві пляшки перешліть у дев'ятсот п'ятий номер, Полу Діку. Швидко!

«Навіщо так хизуватися своєю пам'яттю, — спроквола думав Славін, згідливо киваючи співбесідникові, який розповідав про те, як «макдоналдси» махлюють з кавою, вклавши угоду з філіалом фірми «Нестле». — Нормальна людина нізащо не запам'ятала б номера й не тримала б його в голові так чіпко, як ти, і не слухала б усіх зразу: і мене, і Пола. Безпалий, — сказав Хрєнов, — чергує по дванадцять годна». Треба буде з'ясувати, по скільки годин працюють офіціанти. Чому я так вчепився в офіціанта? І чому так вчепився в мене Глебб? А таки вчепився. Не міг же він дізнатися про зустріч з Хрєновим — надто рано; навіть коли припустити, що він з ЦРУ і налагодив контакти з тутешньою поліцією. Ні, я сам себе лякаю, його не встигли б повідомити».

— Містер Славін, ви хочете писати про ситуації в Луїсбурзі? — спитав Глебб.

— Мене, сказати правду, більше цікавить Нагонія.

— Тоді чому ви не поїхали туди? Чи підтримуєте вашу офіційну версію, що в Луїсбурзі штаб змовників?

— Підтримую, звичайно, я себе від Москви не відокремлюю, але там сидить мій колега…

— Містер Степанов? Ми читаємо книги цього письменника, не тільки його статті в газеті. На нього тут багато хто сердиться — він дуже різкий.

— То спростовуйте. Якщо бреше — спростовуйте, а сердитись не варто, це не демократично.

— Степанов пише добре, навіть коли бреше, — сказав Пол і зцідив по сірнику всю горілку в свою чарку, — тридцять одну краплю, перелічив Славін. — І журналістика, і література — це брехня; вона тим талановитіша, чим більше схожа на правду. Брехати треба правдиво — тоді це мистецтво. Треба вміти описати своє життя, вигад? не, не таке нудне, яким живуть люди, і тоді ви станете Толстим або Хемінгуеєм.

— Ким? — спитав Глебб. — Хемінгуеєм? Але ж він помер…

— А Толстой переселився з Міннесоти в Майамі і тепер ловить рибу в затоці, — розізлився Пол. — Хоча, — він поглянув на Славіна, — про Хемінгуея у нас тепер справді забули. Коли б він народився в минулому столітті, тоді інша річ, а то — наш сучасник. Ми ж бачили його і пили з ним, і жінки розповідали нам, який він слабкий, і несли його по грудках, і слуги давали інтерв'ю, що, мовляв, скнара він… Класиків двадцятого століття нема й не може бути тому, що тепер надто потужні засоби масової інформації. В часи Толстого були плітки, а тепер усе оформляється на газетних шпальтах яскравими заголовками, спробуй створи авторитет, спробуй не повірити всьому тому лайну, яке ми друкуємо… Або, скажімо, телефон… Спілкування між людьми спростилося до неподобства. Спробував би хтось із нас колись подзвонити в Ясну Поляну і взяти інтерв'ю — дідька лисого! Треба було їхати, попросивши дозволу. А це вже зобов'язувало, проводило риску між ним і нами… А тепер дзвінок по телефону: «Графе, прокоментуйте «Війну і мир»…»

— Правильно, — погодився Славін. — Ви сказали правильно, Пол. Дуже жорстоко, але правильно. Отже, виходить, ми самі позбавляємо себе класиків? Двадцяте століття хоче канути в небуття без класиків? Не знаємо, що робимо?

— Чому ж? Знаємо.

— Надто вже високий культурний рівень? Усі грамотні? Тому й забагато власних уподобань? Особистих симпатій?