Вже у вступі С. Литвин без тіні сумніву заявляє: «Майже вщухли дискусії стосовно М. Грушевського (це зовсім не так. — В. С.). Подеколи не зовсім заслужено, на думку автора, вивищився над сучасниками В. Винниченко — політик (чому б не додати до зловтішних атак численних заздрісників на справжній талант ще одну «оригінальну» «думку автора»? — В. С.).
І хоча, як мовиться, Бог любить трійцю (те, що подібна лексика, м’яко говорячи, дисонує з науковою мовою, автора, вочевидь, зовсім не бентежить. — В. С.), місце третього (а може першого?!) (промовисте поєднання знаків пунктуації належить «гострому перу» С. Литвина. — В. С.), — залишається майже порожнім»681.
Покликаючись до Бога, автор насправді явно плутає грішне з праведним. Звинувачуючи «окремих» істориків у тому, що «їхні дослідження базуються на старих догмах радянської історіографії», конкретно — В. Солдатенка у «явних симпатіях» до «прорадянського трактування розвитку української революції» (тобто широких цитуваннях текстів В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюкка, І. Мазепи), С. Литвин просто не знає, що радянських трактувань розвитку Української революції ніколи не було, оскільки ніколи не визнавалося самого факту, феномену Української революції. То ж, як може бути «прорадянське трактування розвитку української революції»?
Про погане знання С. Литвиним історіографічного процесу свідчить і те, що «некритичне використання заяложених цитат, введених у науковий обіг радянською історичною наукою» (мова про названих авторів та ще М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Лозинського) — це щось від лукавого. Оскільки праці усіх згаданих особистостей знаходились у спецфондах. І якщо й щось цитувалось у дуже обмежених обсягах, то це був В. Винниченко, без конкретних посилань на сторінки його творів.
Загадкою залишається те, як будь-яке (критичне, чи некритичне) введення до наукового обігу інформації взагалі може «звужувати» «діапазон знань про складні періоди української історії». Як неможливо збагнути, що в науці може бути «баланс між об’єктивністю і суб’єктивізмом», який В. Солдатенко «порушує», оскільки «акцентує увагу переважно на прорахунках і помилках Петлюри» «без наведення об’єктивних факторів, що спричинили невдачі».
Ті, хто не поділяє поглядів С. Литвина на С. Петлюру, багаторазово звинувачуються у незнанні, чи ігноруванні джерельної бази, яка буцімто істотно розширилася останнім часом. Жодного ж випадку використання нових документів принципового характеру у книгах автора виявити не вдалося. А тому доводиться констатувати, що то просто голі декларації, демагогічні заклинання, які до науки мало дотичні.
Хоча кількість публікацій, присвячених С. Петлюрі, була значною завжди, в роки ювілеїв вона, природно, істотно зростала. Останнім часом це було пов’язано і з тим, що ім’я непересічного українського діяча стало звичним використовувати в документах найвищого державного рівня.
Так, в указі Президента України В. Ющенка «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки» від 16 травня 2005 р. ім’я С. Петлюри називається не лише серед інших керівників Української революції, яким варто присвятити низку заходів, а й міститься доручення Кабінету Міністрів вирішити в установленому порядку питання про спорудження пам’ятника Головному Отаману (подібне адресне доручення торкається ще тільки В. Винниченка)682.
Правда, персональний ювілей С. Петлюри (125-річчя) виповнився роком раніше і неначебто «в компенсацію» за те, що тоді не з’явилося високий державний документ, в травні 2006 р. вийшов Указ Президента України, яким передбачалося вшанування пам’яті С. Петлюри683.
Судячи з усього, «масла у вогонь» додали ювілейні заходи з нагоди 125-річчя В. Винниченка. З цього приводу було ухвалено спеціальну Постанову Верховної Ради України684, а навіть часткова її реалізація викликала ревну реакцію прихильників С. Петлюри, які постаралися різними способами доводити, що їх улюбленець вартий більшої шани за прижиттєвого конкурента.
Прикладом можуть бути виступи в пресі вже згаданого вище С. Литвина. Йдучи ще далі у прагненні до звеличення свого кумира, історик додає до попередніх перетримок, фантазувань і фальсифікацій, які нав’язуються з настирливістю, гідною кращого застосування, нові елементи. Так, у книзі 2001 р. автор, посилаючись на віднайдені ним у фонді Генерального Секретаріату документи, що зберігаються в Центральному архіві вищих органів влади й управління України, стверджує, що 8 вересня 1917 р. С. Петлюра зробив доповідь про Вільне Козацтво і висловлює невдоволення з приводу ухваленого рішення, яке відтягувало практичне розв’язання питання685.
Однак, згідно з протоколом засідання Генерального Секретаріату від 8 вересня, опублікованим у збірнику документів «Українська Центральна Рада» з посиланнями на той же архівний фонд, С. Петлюра взагалі був відсутній і, природно, доповіді робити не міг. Та й позначене питання тоді не заслуховувалося686.
Далі в книзі С. Литвина пишеться: «Архівні джерела свідчать, що 21 листопада за сприяння С. Петлюри було затверджено Статут Вільного козацтва, згідно з яким воно мало перебувати «твердою опорою в боротьбі з анархічними елементами безчинства і злодійства»687.
Насправді ж, розгляд і затвердження статуту Вільного козацтва на засіданні Генерального Секретаріату сталося не 21 листопада, а 21 жовтня 1917 р. (уважний дослідник мав би звернути увагу, що наведену цитату зі статуту він підтверджує посиланням на газету «Рідне слово» від 17 листопада 1917 р., тобто 21 листопада — дата нереальна). І знову в протоколі засідання імені С. Петлюри не називається. Та й рішення остаточно тоді не ухвалювалося, оскільки документ було вирішено передати на розгляд Центральної Ради.
Остаточне затвердження «Статуту «Вільного Козацтва» України відбулося на засіданні Генерального Секретаріату 13 листопада 1917 р.688 Яку роль при тому відігравав С. Петлюра, невідомо, оскільки в протоколі йдеться про «доклад комісії»689.
Плутанину з датами (вона характерна для всієї книги) можна віднести на рахунок недостатнього професіоналізму С. Литвина (хоча якусь долю відповідальності міг би взяти на себе й науковий редактор видання Ю. Шаповал).
Практично те ж саме (а, можливо, ще більшою мірою) стосується елементарного нерозуміння сутності ставлення Центральної Ради, Генерального Секретаріату до Вільного Козацтва. Останнє зовсім не розцінювалося як військовий оплот УНР. Навпаки, до загонів самооборони лідери Української революції ставилися з підозрою, навіть негативно, відверто побоювалися озброєння мас, вимушені були визнати за ними лише міліційні функції. Тому й підпорядкували Вільне Козацтво Генеральному Секретаріату внутрішніх справ, а не військових справ (тобто — не С. Петлюрі). І якщо, згідно з твердженням С. Литвина, останній максимально сприяв досягненню саме такого результату (іншого ж бо не було!), то як же можна вирізняти його позицію як діяча, який один розумів значення військового чинника і завжди та всіма силами боровся за створення національних збройних сил?
Виявляється, можна піти й далі. Якщо в книзі у відповідному сюжеті С. Петлюра ще «бореться» проти тих, хто чи не сприймає, чи не розуміє значення Вільного Козацтва, хоч і не домагається, зрештою, бажаного, то в ювілейній статті «Петлюра безпосередньо вирішував проблеми Вільного Козацтва»690. Принаймні, про причетність будь-кого іншого, приміром Почесного Отамана Вільного Козацтва П. Скоропадського до долі специфічної військової формації не згадується. Бо й зрозуміло — все, до чого доторкався С. Петлюра, несе на собі відбиток його надзвичайних якостей — політичної інтуїції, передбачливості, прагматизму. З особливою силою геніальність і месіанська роль С. Петлюри виявилися, на переконання С. Литвина, коли «зійшли з політичної арени такі чільні політичні діячі УНР, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал… Від цього часу саме С. Петлюра вирішальним чином впливає на весь хід подій і не поступається своєю роллю лідера визвольної боротьби»691.
