Ядро повстанців на початковому етапі справді представляли січові стрільці — українські військовополонені Першої світової війни, етнічне походження яких, вочевидь, у тих конкретних обставинах переважило факт їхнього колишнього громадянства, визначило місце в боротьбі за національну республіканськодемократичну державність. До речі, мабуть, не зайве буде згадати про те, що на момент виступу січовиків проти гетьмана такої держави як Австро-Угорська імперія не існувало, що вже кілька тижнів існувала ЗУНР, а відтак апеляція до австро-угорського громадянства січових стрільців абсолютно недоречна, з будьякої точки зору.

Ті, кого Д. Яневський іменує «лідерами деяких київських ультрарадикальних політичних національно-соціалістичних гуртків» насправді репрезентували найкрупніші, найвпливовіші українські партії. В УСДРП і УПСР у 1918 р. відбувалися дуже складні процеси розмежувань і розколів, зменшувалася їх загальна чисельність. Однак авторитетніших і масовіших за них українських організацій у той час (як і за всю добу Української революції) просто не існувало.

Що ж до «радикальних політичних національно-соціалістичних гуртків», то ними насправді були, як згадувалося вище, ліві українські соціал-демократи (вихідці з УСРДП), що в липні 1918 р. влилися до створюваної тоді КП(б)У, а також «боротьбисти», які відкололися від УПСР і дедалі дистанціювалися впродовж року від її центральної течії. Відтак справжні «ультрарадикали» «національно-соціалістичних гуртків» жодного відношення до Директорії не мали.

Домінуючі позиції в останній здобули центристські елементи (і це просто порівняно «лівіші» від відверто правих, однак усе ж центристські, за нині вживаною термінологією — «лівоцентристські» сили), конкурувати з якими, попри всі втрати, не змогла жодна тодішня політична організація.

У сукупності перераховані сили не складали переважної частини нації, хоча Д. Яневський наполягає на тому, що за Директорією «не стояло законне волевиявлення навіть частини українського етносу». Однак, по-перше, уже названі ним самим складники сумарно, безперечно, є «частина українського етносу». І, по-друге, ця частина — у конкретно-історичних обставинах останніх місяців 1918 р. — це ще й більшість політично активного, приведеного в революційний рух українства. Доля революцій, доля народів (такі вже невмолимі історичні закони) вирішальною мірою і, врешті-решт, залежить від позиції саме політично активної частини суспільства (це підтверджено досвідом багатьох країн). В усякому разі, якщо поставити питання про чисельність сил, які активно протистояли (боролися) із силами, моральним і політичним центром яких була Директорія, то неспростовну відповідь дали історичні результати — зникнення авторитарно-монархічного табору з політичної арени внаслідок мізерних власних потенцій і скільки-небудь помітної підтримки нацією.

Що ж до «законного волевиявлення», то в революційні часи подібні процедури здебільшого набувають явочного характеру. А вдаються до того усі без винятку політичні чинники. Ну як же тоді можна вимагати від одних сил (особливо тих, які чимось не подобаються) діяти легітимно, «за правилами», благодушно забуваючи про «грішки» їх супротивників, що здобували владу в результаті державних переворотів і утримували її воєнним терором?

Однак і тут Д. Яневський чи то не знає, чи (як і в інших випадках) не хоче знати, помічати, що Трудовий Конгрес України, який представляв українську людність переважної більшості регіонів України (у тому числі навіть і західних її теренів — ЗУНР) наприкінці січня 1919 р. офіційно переобрав Директорію у тому ж складі, як її було сформовано у середині листопада 1918 р. Якого ж іще «законного волевиявлення навіть частини українського етносу» потрібно?

Врешті, зовсім незрозуміла логіка історика, за якою феномен Директорії як керівного центру українства — це апріорне ігнорування волевияву росіян, поляків, татар, євреїв. Можна, звичайно, послатися зовсім не на формальний бік справи — увагу до потреб і забезпечення прав усіх національних меншин, яку приділяли Директорія, уряд УНР у своїй законотворчості й політичній практиці.

Однак, у стилі нав’язуваної Д. Яневським войовничої категоричності, чому б з подібною принциповістю не нагадати автору, який шукає бодай вигаданого приводу для політичного приниження авторитету нації, її керівництва, що Директорія як політичний центр українства, його повстанський центр, як офіційний вищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, головний чинник Української революції у 1918 р., створювалася в першу чергу для того, щоб реалізувати мету українства, переважної більшості населення краю.

Для того, щоб згуртувати націю на боротьбу проти планів реанімації єдиної і неподільної Росії (про що маячила не лише значна частина росіян (великоросів) в Україні, а й значною мірою євреїв; проти поляків (не лише тих, що жили в Польщі, а й у Східній Галичині та Західній Волині і розв’язали агресію проти Західно-Української Народної Республіки з моменту її проголошення, а на захоплених етнічно-українських територіях вчинили кривавий терор проти місцевих українців); проти тих татар, які вели в Криму в 1918 р. шалену антиукраїнську кампанію, а на цьому тлі уряд С. Сулькевича робив усе можливе для реалізації татарсько-сепаратистських замірів …

Отже, у зацитованому абзаці з книги Д. Яневського — ціла низка очевидних елементарних помилок, відвертих підтасовок і фальсифікацій, безапеляційних, неаргументованих висновків, гідних подиву (щоб не зірватися на різкішу кваліфікацію) узагальнень.

Однак, щоб відвести можливі звинувачення не у прямій, а опосередкованій критиці, або ж узагальненнях, зроблених на основі одного (можливо — випадкового?) моменту, можна звернутися й безпосередньо до конкретного історичного епізоду у його відтворенні, інтерпретаціях публіцистом, проілюструвати, як затята тенденційність автора нерідко заводить його на шлях грубих фальсифікацій. Не приховуючи своїх крайніх ворожих антипатій до ідей і практики соціалізму в будь-якому прояві — від більшовицького до національного українського (найяскравіше уособлення тут — В. Винниченко), Д. Яневський множить очевидні нісенітниці. Так, прагнучи одним пострілом «поцілити відразу двох зайців», він ставить створення Директорії і організацію нею антигетьманського повстання у залежність від волі В. Леніна. «У повній відповідності із філософією та практикою своєї партії загрібати жар чужими руками там і тоді, де і коли це було можливо, — резонує публіцист, — ленінські делегати Х. Раковський і Д. Мануїльський під час зустрічі з В. Винниченком 3 листопада на квартирі В. Мазуренка наказали почати повстання 14 листопада (тут цей пасаж підкріплюється посиланнями на виступ В. Барладяну-Бирладника «Повстання проти П. Скоропадського: причини і наслідки» на ювілейній конференції 1993 р. — В. С.). Це означало неминучий стратегічний програш його організаторів. На цю обставину свого часу звернув увагу П. Солуха, зауваживши, що «з хвилиною проголошення з Білої Церкви повстання проти Гетьмана Ленінові непотрібні стали ні Винниченко, ні Шаповал, ні Січові стрільці, ні договір з Мануїльським, ні перемир’я. Прапор повстання, піднятий Директорією, — писав він, — перейшов до рук Леніна. Тепер Москва, без Директорії робитиме повстання за українську радянську владу»⁶¹⁷.

В. Барладяну-Бирладник стверджує, що уже 7 листопада, за даними Є. Коновальця, все було готове до антигетьманського виступу. «Але для початку повстання не вистачало наказу з Москви.

13 листопада, за день до початку протигетьманського повстання, В. Винниченко зустрівся на квартирі міністра фінансів у центральнорадівському уряді УНР В. Мазуренка з Х. Раковським і Д. Мануїльським, які й наказали йому роз-

почати повстання»⁶¹⁸.

При цьому автор посилається на Винниченкове «Відродження нації».