IV. Угода з Радою можлива лише за умови категоричної заяви Ради про її готовність негайно відмовитися від якої б то не було підтримки каледінського заколоту і контрреволюційної змови кадетської буржуазії»³⁷⁹.

Як видно з документа, позиція Л. Троцького щодо України вже дещо змінилась і була як би чимось середнім між позицією Леніна і Сталіна. Якщо перший всіляко обходив визнання УНР, а другий вважав таким «Маніфест», то Троцький в даному разі відбувся дещо абстрактним посиланням на те, що визнання УНР, невтручання у процес самовизначення України не можуть бути предметом конфлікту.

Водночас нарком в іноземних справах усю суть конфлікту зводив чи, можливо, концентрував у питанні про підтримку Українською Радою кадетськокаледінського заколоту.

У подальшому ставлення Троцького до Центральної Ради виявлялось у стосунках з делегацією останньої на переговорах у Бресті-Литовському. Послідовновитриманою позицію голови російської делегації оцінити ніяк не можна. 28 грудня на засіданні мирної конференції голова української делегації В. Голубович зробив заяву і зачитав декларацію Центральної Ради про намір взяти участь у переговорах від імені Української Народної Республіки як самостійної держави. Головуючий на засіданні фон Кюльман поставив питання про те, як до цього ставиться російська делегація, що з початку переговорів одна виражала інтереси всієї Росії.

У відповідь Л. Д. Троцький заявив: «Зважаючи на ноту Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, російська делегація заявляє з свого боку, що вона в цілковитій згоді з принциповим признанням права кожної нації на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, не бачить жодної перешкоди до участі української делегації»³⁸⁰.

Після довгої дискусії, основним змістом якої стало з’ясування питання про статус української делегації — самостійна чи складова російської (видно західні партнери не чекали теж такої швидкої однозначної розв’язки — не в дипломатичних традиціях).

Троцький знову заявив, що він вважає справу полагодженою, оскільки українська делегація виступала як самостійна, що визнала російська делегація, та інших пропозицій і не надходило³⁸¹.

В. Голубович подякував Троцькому за зроблену заяву і «спосіб», яким прийнято російською делегацією самостійну українську делегацію»³⁸². Розчуленість представника Української Ради цілком зрозуміла, адже делегації Четверного союзу оголосили своє рішення спочатку обговорити питання про можливість участі української делегації на своєму окремому засіданні, а лише потім, через кілька днів, повернутися до проблеми, що виникла.

Що ж до Троцького, то, подібно, далася взнаки імпульсивність його натури. Без будь-яких консультацій він миттєво прийняв вельми відповідальне рішення і зробив його надбанням гласності. І лише після цього, поки західні партнери вивчали непросту ситуацію, а делегати від УНР виявили неабияку активність, прагнучи знайти можливість для сепаратних угод з країнами Четверного союзу, Троцький, інші члени Російської делегації схаменулися, почали терміново слати запити до Петрограда, як надалі себе вести щодо української делегації.

У Російському центрі зберігання і використання документів новітньої історії зберігається немало звернень з цього приводу до уряду, його голови, народних комісарів від А. Йоффе, Л. Карахана та ін. Перший такий запит, за відомостями, що збереглися, надійшов до РНК уже 30 грудня 1917 р. У ніч з 1 на 2 січня 1918 р. Л. Троцький передав по прямому зв’язку Леніну: «…З тутешньою українською делегацією стосунки склались дуже несприятливо з вини делегації. Коли ми приїхали сюди, вся німецька преса писала, що переговори з українською делегацією йдуть, хоч не офіційно, але цілком сприятливо. Я запросив делегацію, що це за переговори. Мені було дано відповідь, що переговори мають інформаційний характер, але що між іншим ведеться стенограма. Я заявив, що у нас з німцями і австрійцями не може бути таких переговорів, про які ми не повідомляли українську делегацію — і запитав, чи може остання зробити подібну ж заяву. Мені було заявлено, що наведуть справки в Києві і після цього, ймовірно, ознайомлять нас зі стенограмами.

Минуло однак близько тижня, таємничі переговори йшли весь час, їх нам до цього часу не показали (так в тексті. — В. С.). Отже, існують переговори, які зв’язують українську делегацію з німцями і австрійцями, але залишаються таємницею для нас. Я попередив делегацію, що надамо цьому факту найширшого розголосу»³⁸³.

В переговорах з Леніним 3 січня Троцький скаржився, що «делегація Ради веде явно зрадницьку політику»³⁸⁴.

Останні заяви Троцького викликають принаймні подив. Щодо розбіжностей, а то й протилежності позицій Ради і РНК голова зовнішньополітичного відомства Росії добре знав, як свідчать попередні документи, ще з листопада 1917 р. Було б наївним чекати чогось іншого в кінці грудня 1917 р. — на початку січня 1918 р.

Наївним простачком Троцького навряд чи варто вважати. Тим більше, що йому на той момент було добре відомо і про рішення 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад, і про направлення до Бреста делегації ВУЦВК.

Створюється враження, що дипломатичні ігри аж надто захопили в той момент голову російської мирної делегації. Либонь, він намагався заплутати одночасно всіх — і суперників, і ймовірних союзників, і навіть власний уряд. Очевидно, надмірна амбіційність заважала йому реально оцінювати власні можливості і усвідомити, що таке завдання навіть йому не під силу.

Розмірковувати саме так дозволяють усім добре відомі вже епізоди з його поведінки в Бресті. В її контекст цілком вписується і логіка ставлення до делегації Української Ради, до делегації ВУЦВК, до інструкцій від власного уряду.

Щодо останнього можна припустити на основі численних фактів, що Лев Давидович покладався не стільки на чиїсь настанови (навіть урядові), скільки на власну інтуїцію, ерудицію і спритність. Якщо фактичний бік справи йому в Бресті був відомий дещо менше ніж у Петрограді (інформація йшла кружним шляхом), розстановка сил в Україні, тенденції розвитку процесів розумілися ним досить ґрунтовно. Тому ще до одержання будь-яких інструкцій, вважаючи, що попередній крок (беззастережне визнання повноважень делегації Української Ради), як на дипломата, виявився явно необачним (або міг бути швидше за все у такий спосіб витлумачений), Лев Давидович дещо поважніше повів себе на наступному засіданні. Після того як керівник австро-угорської делегації граф Чернін повідомив на засіданні 31 грудня 1917 р. про спільне рішення союзних держав визнати українську делегацію «уповноваженим представництвом Української Народної Республіки», Троцький взяв слово. «У зв’язку з питанням, — сказав він, — порушеним тепер заявою делегацій чотирьох союзних держав, я вважаю необхідним для інформації і для того, щоб запобігти можливим непорозумінням, скласти таку заяву: ті конфлікти, які повстали між Російським Урядом і Генеральним Секретаріатом і фактичні основи яких відомі більш-менш усім присутнім, не мали й не мають жодного зв’язку зі справою самовизначення українського народу. Вони постали через противагу між політикою «Совітів Народних Комісарів» і Генерального Секретаріату, противагу, яка проявилася як на території України, так і поза її межами. Що стосується самовизначення України, яке фактично відбувається у формі Народної Республіки, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республіками. З огляду на те, що на Україні нема жодних окупаційних військ, що політичне життя збувається там вільно, що там немає ані середньовічних станових (сословних) органів, які хотіли б представляти країну, ані призначеного зверху ганебного міністерства, яке працює в межах, призначених йому згори, далі з огляду на те, що на Україні є всюди вільно вибрані Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів та що під час виборів усіх органів самоуправління дотримано засад загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним поданням голосів, немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення.