Своєрідною ремінісценцією означеного став збірник статей запорізьких істориків90. Його автори поряд із досить слушними міркуваннями та введеними до наукового обігу новими фактами і документами, вступили в дискусії з приводу низки питань, серед яких на чільне місце висунулися справді ключові моменти — про діалектику національного і соціального чинників у політичному курсі Центральної Ради та про ставлення до її автономістсько-федералістських орієнтацій, спроб їх практичної реалізації. Однак слід відразу ж сказати, що визнати запропоновані аргументи бездоганними навряд чи можна. Прикладом тут може бути стаття Ф. Турченка і Г. Кривоший, яка відкриває збірник: «Магістралі й глухі кути Української революції».
Намагаючись зрозуміти й оцінити розвиток подій в Україні в 1917 р. через їх порівняння з історичним розвитком інших націй, автори резонно зауважують, що вітчизняний досвід виявився нетиповим для європейських національних революцій. Там завоювання політичної незалежності і соціально-економічні перетворення виявилися розведеними у часі. В Україні ж ці процеси були одночасними, навіть не паралельними, а взаємопереплетеними й взаємозумовленими.
Однак, всупереч добре відомим фактам, Ф. Турченко і Г. Кривоший хотіли б, щоб, розпочавшись із лютневого соціального катаклізму, подальші процеси в Україні (на той час невід’ємній частині Росії і якось інакше майже ніхто ситуацію й не оцінював) набули лише національно-визвольного характеру (як в Європі), щоб «на цьому етапі (після повалення самодержавства і початку Української революції — В. С.) соціальні суперечності і антагонізми, питання про соціально-економічний лад в майбутній державі не розкололи націю»91.
«Підганяючи» українську ситуацію під європейський контекст (швидше — схему), автори розвідки, без будь-яких на те серйозних підстав, вважають, що Українська революція розпочиналася за загальновідомим сценарієм, оскільки, за їх переконанням, «з вирішенням соціально-економічних питань люди готові були деякий час почекати»92. Звичайно, будь-якому читачеві бажано було б знати, про яких людей іде мова. Невже про безземельних селян, голодаючих солдаток та їхніх дітей, виснажених від перевтоми робітників? Бажано було б також, щоб запропонований висновок підтверджувався документами щодо настроїв цих «людей», зафіксованих, скажімо, в резолюціях їх зібрань тощо. Однак, відчуваючи очевидний брак у таких документах, у конкретних фактах, історики спритно підміняють предмет розмови (взагалі дуже примітна риса й інших статей збірника). «Перспектива відновлення українського суверенітету, — ведуть далі Ф. Турченко і Г. Кривоший, — об’єднувала всю націю, всі соціальні групи»93. І зовсім не зважаючи на те, що національна консолідація далеко не тотожна відмові від соціальних прагнень, тим більше, що суспільство в Україні було поліетнічним, автори статті закликають на допомогу М. Грушевського, який на початку революції писав: «Національні почуття — скільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського суспільства — від панських і буржуазних груп до пролетарів»94.
Зрозуміло, що М. Грушевський тут відзначає тільки історичні особливості, які сприяли формуванню однакових прагнень різних верств українського суспільства в національній сфері. Однак вчений і політик зовсім не констатує відсутності у трудящих бажання і готовності боротись за свої соціальні інтереси.
Навпаки, в основі запропонованої Головою Центральної Ради концепції революції лежала ідея народоправства, реалізація якої була немислима без кардинальних соціальних змін у суспільстві. І саме ці соціальні зміни, запровадження в життя справжнього, всеохоплюючого демократизму тільки й могли бути найвірнішим гарантом реалізації національних, національно-державних прагнень українців.
Ф. Турченко та Г. Кривоший навіть не помічають суперечності, коли, усупереч власним висновкам, тут же пояснюють, що основною причиною «затягування» в досягненні «політичного суверенітету України» стало те, що керівництву Центральної Ради «не вистачило рішучості очолити соціально-економічні перетворення». Даремно покладаючись на Тимчасовий уряд, який свідомо зволікав з розв’язанням будь-яких проблем, український провід став заручником чужої волі, зрадив власній концепції, стратегії руху. «Ця обставина істотно вплинула на перебіг Української революції, навіть сприяючи посиленню соціальної напруженості в суспільстві, переходу конфліктів у неконтрольовано-стихійну сферу, ведучи до наростання суперечностей між самими українцями»95, — змушені визнавати під натиском незаперечних фактів Ф. Турченко і Г. Кривоший. І доводиться лише гадати, які причини зумовлюють безплідний пошук ними варіантів спростування очевидних істин. Можливо, в основі хибної позиції лежить елементарна нездатність пройнятись духом революційної епохи, зрозуміти її феноменальність, невідповідність холодній логіці, сьогоднішньому розрахунку. Адже один із загальновизнаних уроків Української революції полягає в тому, що її провідники не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись з декларуванням її головних компонентів, програвали в часі іншим силам.
Не в змозі ігнорувати самоочевидне, запорізькі історики продовжують відтворювати причинно-наслідковий зв’язок політики і невдач Центральної Ради, особливо наполягаючи на тому, що соціалістичне керівництво Української революції штучно звузило соціальну базу руху, «відмовившись від співпраці з ліберальними і консервативними елементами суспільства» — поміщицтвом, буржуазією, іншими заможними верствами. Ф. Турченко і Г. Кривоший висувають персональні претензії до М. Грушевського, який на початках революції чимало говорив про «безкласовість», «безбуржуазність» української нації, однак у наступному дедалі більше закликав до «необхідності боротьби з власною буржуазією і панством, витіснення їх на периферію політичного життя»96.
Однак переважна більшість нації, як це визнають і автори статті, брала участь у революції, нетерпляче домагаючись соціальних змін, що не могло не враховуватись лідерами Центральної Ради, яка взяла на себе місію виразника народних інтересів. В результаті «неприхований політичний тиск штовхав українську буржуазію і поміщиків (як і територіальні групи підприємців і землевласників) до опозиції Центральній Раді і навіть до вступу в загальноросійські підприємницькі і поміщицькі організації в Україні («Союзы земельних собственников», «Союзы фабрикантов и заводчиков», галузеві об’єднання підприємців), які байдуже, а то й вороже ставилися до національно-визвольної боротьби українського народу»97. Констатація недалека від істини. Дивне ж те, що у об’єктивних процесах, виявляється, винен той же М. Грушевський, його оточення. «Таким чином, — прямо продовжують свої міркування Ф. Турченко і Г. Кривоший, — інтереси імущих верств українського суспільства штучно (?! — В. С.) фокусувалися на соціально-економічних питаннях, а національно-державні мотиви діяльності відступали на другий план»98.
Тобто, суб’єктивному чиннику (проводу Української революції) приписується роль, якої він не міг виконувати — свавільно управляти об’єктивними суспільними процесами. І, здається, ті, хто взявся провести читачів складними лабіринтами революційних хитросплетінь і вивести їх із «глухих кутів» нерозуміння, убезпечити від «рецидивів класово-партійного підходу», самі «заплуталися у трьох соснах». Тому й змушені вдаватися до демагогічних прийомів. «Якщо в умовах соціальної революції компроміс між класами з різними економічними інтересами є виключенням з правила, то в умовах революції національної, навіть якщо вона має демократичний характер, такий компроміс є правилом, запорукою успішного розвитку національного прогресу»99, — твердо заявляють Ф. Турченко і Г. Кривоший.
