Відразу ж привертає увагу такий момент. Жоден з авторів не розмежовував жорстко причини поразки й уроки досвіду 1917–1920 рр., що у багатьох випадках є цілком виправданим органічним взаємозв’язком обох елементів.

Всі згадані автори надавали першочергового значення оцінці соціальної структури української нації, яка потенційно не відповідала чи мало, недостатньо, відповідала (передусім в організаційному сенсі) тим завданням, що їх мала розв’язати національно-демократична революція. М. Шаповал з цього приводу писав: «Які сили українські виступили в революції? В ролі організатора революції — була в 1917–1920 рр. українська інтелігенція і півінтелігенція, а в ролі ударних мас — селянство і робітництво. Инших сил української революції і не могло бути, бо їх нема в суспільній структурі Української національності. Обидві сили укр. руху — організуючі і ударні, були на початку революції цілком не організовані, а тому не мали жадного свого технічного апарату для боротьби і політичного досвіду. Революційна влада неминуче-логічно опинилася на Україні в руках національних меншостей, через те, що ці меншості були (і досі є) в містах України більшостями, і що була сприятлива конюнктура для них (наша неорганізованість і помилки). В чиїх руках міста, в тих руках є й технічний апарат суспільного керовництва і в їх руках неминуче буде й політична влада, особливо тоді, коли трудові маси поневоленої нації не зорганізовані. Неорганізоване селянство, робітництво і інтелігенція — це значить неорганізована ціла нація, а це далі значить, що така нація не може самоуправлятись аж доти, доки не організується, цеб-то доки не утворить в собі безліч керуючих органів і мас у всіх царинах життя»¹¹¹².

Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. «Революція 1917 року застала українців зкаліченими національно, соціяльно і культурно, — оцінює ситуацію І. Мазепа. — Після довгої московської неволі, перед вибухом революції лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народніх масах. Інтелігенція, яку ми в той час мали, це була тонесенька плівка, що майже безпомічно плавала на поверхні розбурханої революційної хвилі.

Все це мало вирішальний вплив на організацію українських національних сил, зокрема на організацію українського проводу. Загально кажучи, нам не бракувало організованих і добре підготованих сил, бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загально-політичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі»¹¹¹³.

Практично перегукуються з наведеними положеннями міркування М. Шаповала: «Субєктивний стан наших сил був такий (наша свідомість): Український народ жив до революції традицією, цебто нова генерація жила переказаним, в спадщину одержаним примітивним світоглядом відповідно до соціяльної групи: чи селянство, чи робітництво, чи ремісництво, чи сільська і міська інтелігенція та пів-інтелігенція. Подавляюча більшість українців не мала навіть найменшої національної свідомости, навіть не мала окремого національного імені — більшість міських українців називала себе росіянами і в кращім разі малоросами, селяне ж не називали себе ніяк. Це стан примітивний»¹¹¹⁴.

І. Мазепа спеціально загострює увагу на тому, що на чолі національно-демократичної революції опинились соціалістичні партії — передусім українські соціал-демократи та українські есери. Він вважає це природним явищем для даної епохи і пише, що «як витвір певної історичної доби названі соціалістичні партії виконали своє завдання», хоч і зазначає, що вони більшим або меншим чином були «під впливом романтичного ідеалізму, що приводив їх провідників до наївного космополітизму (всесвітянства)»¹¹¹⁵.

Серйозні проблеми, як відомо, виникли під час революції через розходження між політичними партіями, які намагались очолити визвольний рух і, у відповідності до переконань і планів, повести за собою маси. Своєрідним каталізатором тут, на думку І. Мазепи, був більшовизм, радянський варіант розв’язання суперечностей суспільного руху. «Попередній єдиний український фронт розпадається, — і чим далі, все більше, — пише історик. — Крім українських комуністів, що утворилися з лівого крила українських соц. — революціонерів (т. зв. «боротьбистів») і лівих чи «незалежних» соц. — демократів, в самому українському протибольшевицькому таборі, з причин різного розуміння цілей і завдань революційної боротьби, незабаром доходить до гострого розєднання між соціялістами і несоціялістами. Соціялістичні партії намагалися відповідною революційною тактикою відтягнути українські маси від впливу московських большевиків і повести їх за собою. Несоціялістичні групи, навпаки, залякані большевицькою пропагандою в кожному революційному кроці українських соціялістів вбачали «большевизм» і національну небезпеку. Таким чином, своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи фактично гальмували боротьбу з поширенням большевицьких впливів на Україні»¹¹¹⁶.

Звертаючись до історико-партійного сюжету у світлі новітніх дослідницьких публікацій¹¹¹⁷, неважко прийти до досить переконливого висновку: українські партії виявилися у відповідальний історичний момент організаційно слабкими, немонолітними, після 1917 р. не набирали авторитет, посилювали вплив у масах, а неухильно скорочували свою чисельність, ділилися на групи, течії, обособлені формування. Звісно, це ніяк не могло бути позитивним чинником для реалізації завдань, які ставили перед собою і повинні були розв’язувати саме національні партії.

Уже на початок 1919 р. сумарна кількість членів українських партій не досягала й 10 тисяч. І саме в цей час йшов інтенсивний процес збільшення чисельності організацій КП(б)У, позиції якої посилювалися створеними Українською комуністичною партією (боротьбистів) й Українською комуністичною партією¹¹¹⁸. На комуністичній позиції перейшов і Бунд, офіційно найменувавшись Комфарбандом.

Вищеозначене, звісно, було об’єктивним свідченням слабкостей українського руху, передумовою здачі позицій в конкурентній боротьбі. Давали себе взнаки й інші негативні моменти.

Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І. Мазепи, «реакційний режим» гетьманщини. У вину йому ставиться успіх більшовицької пропаганди в масах не тільки проти контрреволюційного курсу П. Скоропадського, але й проти українського визвольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради¹¹¹⁹.

Про практично одностайне засудження отаманщини писалося не раз. Цікаво, що зрештою був змушений визнати шкідливість цієї практики й основний її натхненник С. Петлюра. «Сновигання військових частин по території з реквізиціями, кінською повинністю — все це дратує селянина і він часто-густо повстає проти всіх, утворюючи волосні республіки, які сепарують з себе комітети, ради, ватажків-отаманів еtс.»¹¹²⁰.