За Р. Млиновецьким, злиття «обох Рад» сталося 29 (16 ст. ст. — В. С.) березня 1917 р., «що мало в майбутньому фатальні наслідки»56.
Замість підтвердження наведеної дати (ні в документах, ні в спогадах, ні в дослідженнях інших авторів її немає), Р. Млиновецький у підрядковій примітці зав’язує дискусію з П. Мірчуком, який у публікації про М. Міхновського «виказує виразну дезорієнтацію її автора, який заплутався в тенденційних публікаціях Винниченка і Шемета, які до того ж не знали про істновання «Братства самостійників», не знали про те, хто провадив цілу акцію творення військ і тому приписували її персонально Міхновському, не знали, хто був творцем партії «соціалістів-самостійників» і не знали, або не хотіли знати про істновання самостійницьких організацій, та повірив вигадці про «розходження» Міхновського з УНП (Українською народною партією. — В. С.). Слова В. Винниченка (т. 1, ст. 255), які стосувалися до кінця червня 1917 р. — П. Мірчук достосував бо березня того ж року і подав цілком не відповідаючу правді, але вигідну для автономістів дату злиття двох У. Ц. Рад»57.
Перечитавши таке, хтось просто згадає банальне, однак, напрочуд відповідне: «На городі — бузина, а в Києві — дядько», а хтось, до краю спантеличений, все ж потягнеться до тритомника В. Винниченка, щоб, можливо, у такий спосіб розвіяти сумніви — і зовсім уже нічого не зрозуміє, оскільки на названій сторінці не знайде згадки ні про М. Міхновського, ні про подію — «злиття двох У. Ц. Рад».
Таким чином, за Р. Млиновецьким, про діяльність втаємничених самостійників не знали (і не хотіли знати) сучасники, не дізнались (і не хотіли дізнаватись) нащадки-дослідники. Не може, природно, не звернути на себе уваги уже така немаловажна деталь. Тоді як з поваленням самодержавства всі політичні сили в Росії, що загальновизнано, стала за кілька днів найвільнішою країною у світі, і в Україні в тому числі, діяли цілком легально, «Братство Самостійників» проводило «тайні засідання».
Залишаючи читачів без відповіді на елементарні питання, Р. Млиновецький наголошує на тому, що всі, хто йому не вірить — то неодмінно самі автономісти, або прихильники цієї хибної політичної орієнтації. Виходить — одному Р. Млиновецькому вдалося осягнути істину. А якщо схема вибудовується не на фактах і документах (вони не наводяться не тому, що автор забуває про них, а тому, що їх немає в природі), то можна вдатись і до абсурдної логіки і до наукоподібної форми (посилання на будь-що в надії, що переважна частина недолугих читачів повірить формі і не вдасться до перевірки). Однак, що робити з тими, хто орієнтується в предметі розмови, або задасть собі труд поцікавитись документальними підтвердженнями?
Втім, виявляється, час від часу з’являються й такі публіцисти, науковці, які заради продукування «оригінальних» концепцій та підтвердження певних ідеологічних схем не проти того, щоб скористатися пасажами Р. Млиновецького, якими б очевидно сумнівними й бездоказовими вони не поставали. Так В. Мороз по суті поєднав «зусилля» Р. Млиновецького й «удосконалення» П. Мірчука й отримав результат: першу Центральну Раду 15 (2) березня 1917 р. заснувало «Братство Самостійників», другу, 16 (3) березня 1917 р. — діячі Тупу, а 29 (16) березня дві Центральні Ради об’єдналися в одну58.
Тут перші дві дати зміщені на одну добу у порівнянні з версією П. Мірчука та замість М. Міхновського «творцем» першої ради називається «Братство Самостійників». Однак питання в цілому залишилися. Тому М. Климишин вирішив обійтися взагалі без точного датування «процесу» й запропонував схему трансформації першої Ради в другу: «У перших тижнях після вибуху революції 1917 р. національно думаючі послідовники Міхновського створили Українську Центральну Раду, в якій вони творили більшість у порівнянні до соціалістів. Коли ж приїхав з заслання проф. М. Грушевський, він переорганізував Украду й від цього часу перевагу мали в ній соціалісти, головно автономісти-федералісти»59.
До пропаганди вигаданої тези на початку 90-х рр. підключився Ф. Турченко. Взявшись за вивчення біографії М. Міхновського, він захопився самостійницьким напрямком суспільної думки і відтворенням досвіду політичної діяльності самостійницьких сил. У 1993 р. у статті «Українська самостійницька ідея на зламі епох (сер. XIX ст. — 1917 р.)» Ф. Турченко слідом за П. Мірчуком, писав, що 3 березня 1917 р. самостійники на чолі з М. Міхновським утворили Українську Центральну Раду, а 4 березня керівники ТУП оголосили про утворення об’єднання, під назвою Центральна Рада60.
Участь самостійників в утворенні Ради, на думку автора, їх політичні опоненти приховували, всіляко підкреслюючи ініціативну роль ТУП. До уваги не бралося, що ні самі самостійники, ні будь-хто взагалі не навели фактів на користь запропонованих тверджень. Однак, на переконання Ф. Турченка, є побічні дані, які наштовхують на визнання пріоритету самостійників61.
Наступного року Ф. Турченко видав шкільний підручник з історії України, де писав, що «саме самостійники 3 березня 1917 р. оголосили про організацію Української Центральної Ради… Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почав створювати ТУП… Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно-політичною орієнтацією… керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об’єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради»62.
У другому виданні підручника в 2000 р. автор знову підтвердив свою точку зору щодо постання УЦР63. Не змінилася вона і в найступних виданнях підручника за 2002 та 2003 рр.64
Як не прикро констатувати, але плідний популяризатор історичних знань не прислуховується навіть до цілком слушних зауважень керівника видавництва «Генеза», де друкуються підручники Ф. Турченка, — О. Дубаса. Останній же, гадається, має підстави не лише з особистих міркувань та власної логіки заключати: «До слабких місць першого видання підручника Ф. Турченка, на наш погляд, можна віднести перебільшення самостійницьких настроїв населення підросійської України, що насправді важко ствердити (фактами, документами. — В. С.).
Автор перебільшує значення політичного впливу партії радикально-самостійницького напряму, зокрема групи М. Міхновського і особливо його роль у створенні Центральної Ради»65.
Це, й так доволі делікатно висловлене, зауваження О. Дубас дещо пом’якшив загальним посиланням на те, що низку «недоліків» (окрім згаданого, висловлювалося ще немало закидів) Ф. Турченко врахував у наступних виданнях підручника66. Однак у тому аспекті, про який спеціально йдеться у даному випадку, помітних зрушень не відбувається. Більше того, неначебто за інерцією, неперевірені, очевидно сумнівні й неістинні відомості включаються й до підручників інших авторів. Так Л. Кормич і В. Багацький в своєму навчальному посібнику пишуть, що ініціаторами створення Центральної Ради «виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП)».
Свій «внесок» у міфотворення щодо «двох Центральних Рад» зробив і Д. Яневський, вдавшись до «редагування» всім відомих фактів і документів. Він вважає, що 3 березня 1917 р. відбулися збори, на яких були присутніми понад 100 осіб, які «гаряче прийняли пропозицію «Центральної Ради» про делегування делегації до Петрограда для оголошення новому урядові про невідкладні потреби українського народу», про що 4 березня поінформувала своїх читачів «Киевская мысль», а увечері 4 березня, тобто вже після виходу цитованого числа популярної газети, в помешканні клубу «Родина» відбулися інші збори — 14-ти присутніх тоді в Києві членів ТУП, які створили централь, «що тут же була названа Центральною радою»67.
