Кидається в вічі, що наведений повністю у книзі документ, загалом найбільший за обсягом⁹¹⁵, так скупо цитується, обмежено використовується в публікаціях і всіх інших авторів, котрі згадують про нього в цілому як про елемент і свідчення гармонізації українсько-єврейських стосунків, важливе досягнення директоріанських політиків, персонально — С. Петлюри.

Головний інтерес до згаданого матеріалу полягає далеко не в тому, що він умістив у собі велику за обсягом інформацію (хоча й це, природно, також має свою вагу). Це один з небагатьох документів, до якого хоч якоюсь мірою можна застосувати характеристику «комплексний», в усякому разі — не однобічний.

У більшості випадків дослідникам доводиться поокремо звертатися до документів, народжених українською стороною, і тих, що походили з єврейського табору.

Згаданий звіт про зустріч С. Петлюри з представниками єврейських діячів втілює в собі одночасний погляд на проблему з обох боків. І треба відзначити, що в багатьох позиціях сторони залишилися при власній думці, як би не прагнули згладити суперечності дипломатичними прийомами.

Прагнучи по можливості уникнути політизації акції, Головний Отаман просив її організаторів, щоб єврейство представляли не партійні функціонери, а посланці «населення». Однак зовсім зняти політичне забарвлення з проведеного заходу не вдалося.

З єврейського боку в бесіді взяли участь: від «Кам’янецької ортодоксії» равин Гутман, від Кам’янецької Єврейської Громади — Кнейдерман, від сіоністів і Громади — Альтман, від трудових кіл — Крайз, від Поалей-Ціона — Драхлер, від Бунда і об’єднаних єврейських соціалістів — Богарад.

Промови, репліки, відповіді С. Петлюри на зустрічі окреслили таке коло проблем і одержали наступне їх роз’яснення.

1) Протиєврейські ексцеси (вони не заперечувалися) кваліфікувались як «результат роздратування, викликаного провокацією».

2) Прозвучали запевнення, що з провокацією буде вестися нещадна боротьба «як з погляду державного, так і з погляду військового». «Головний Отаман дав своє слово, що він всю силу свого авторитету використає для того, щоб усунути всі ексцеси проти євреїв, котрі перешкоджають державній праці».

3) Відповідальність за пограбування євреїв в Солонківцях було покладено на більшовиків. С.Петлюра розпорядився про видачу тим, хто постраждав, першої допомоги і порадив передати міністру єврейських справ опис заподіяної шкоди для асигнування урядом коштів для відповідної компенсації. «Що торкається Оринінських і Кам’янецьких подій, то агітацію за погром вели між козаками ліві С. Р. і незалежники з першого Кам’янецького Ревкому».

4) Голова Директорії заявив, що «він хоче почути від делегації слово, котре переконало би його (виділено мною. — В. С.), що єврейське населення допоможе йому в боротьбі з більшовиками» — головним ворогом.

5) «Він (С. Петлюра. — В. С.) хоче слово від делегації, що вона буде впливати на той бік фронту».

6) «Війську необхідні набої і він (С. Петлюра. — В. С.) прохає допомогти дістати їх через Румунських євреїв».

7) «Тепер опреділюється судьба всіх народів і вона знаходиться в руках 4 осіб, котрі собою являють Антанту. У єврейських колах є можливість увійти в відношення з Західною Європою, ви можете сказати, що ви йдете разом з Україною і добиваєтеся призначення самостійності України»⁹¹⁶.

Гадається, не обов’язково володіти спеціальними навичками, щоб розгадати, зрозуміти й оцінити як головну мету зустрічі, так і сенс конкретних домагань.

По суті, знімаючи з себе, українського проводу провину за єврейські погроми, С. Петлюра прагнув порозуміння з єврейськими колами обіцянками оприлюднення наказів про боротьбу з антиєврейськими акціями, активізацією роботи військової інспектури тощо. Водночас Головний Отаман мало не ультимативно вимагав від єврейських діячів переконливих запевнень не просто в лояльності, а й в реальній, зокрема матеріальній, військовій допомозі в боротьбі з більшовиками, за самостійну Україну, просив використати «єврейські канали» для впливу на Антанту і формування у міжнародної громадськості прихильності до української справи.

Дотримуючись дипломатичного такту, виявивши природну для відповідного рівня акцій чемність, єврейські представники також заявили про своє прагнення до порозуміння з українською владою, про принципову підтримку боротьби за самостійність УНР. Разом із тим, вони не обійшли мовчанкою й очевидні проблеми в українсько-єврейських стосунках, висловили критичні зауваження на адресу державного проводу, сформулювали прохання, спрямовані на усунення непорозумінь у перспективі.

У заявлених з єврейського боку позиціях привертають увагу наступні моменти:

1) Навіть равин Гутман у молитву на честь Головного Отамана знайшов за необхідне внести слова про те, що «від імені святого Бога він прохає світлого отамана не допустити в місцях, куди увійде українське військо, сумних днів для євреїв». Навряд чи таке застереження з’явилося б апріорі, як абстрактне передбачення, що не ґрунтувалося на попередньому досвіді «сумних днів».

2) Сіоніст Альтман багатозначно заявив, що буде «говорити вільно, хоч би і несолодкі були» його слова. Відхрещуючись від більшовизму, він констатував, що до більшовиків «їх штовхають погроми з цього (тобто українського. — В. С.) боку і примусова мобілізація з другого». Пославшись на приклади Оринінського й Проскурівського погромів, Альтман наголосив: «Неможливо тільки обвинувачувати євреїв, котрі йдуть до червоної армії, треба також осудити ті причини, котрі штовхають їх туди».

З погляду останнього твердження в іншому світлі постає теза С. Петлюри, згідно з якою «треба боротися з большевиками, але боротьби з євреями він не допустить».

Тут вбачається не лише вододіл між євреями, які схиляють в бік більшовиків, і тими, які співдіють з українською владою. Тут проглядає і скрите виправдання масових антиєврейських акцій (кара за більшовизм євреїв), і тверда обіцянка й надалі непримиренно ставитися до більшовиків без різниці їх національної належності. Іншими словами, євреїв не просто закликали до лояльності щодо української влади, підтримки українського руху, а й суворо попереджали про неминучість «розплати» за належність до більшовиків, співпрацю з радянською владою.

3) Додатковим підтвердженням вищенаведеного міркування є констатація у виступі бундівця Богарада: «Ви, Пане Головний Отамане, вказуєте і ми підтверджуємо, що великий відсоток єврейських робітників знаходиться в комуністичній армії, котра бореться проти самостійності України. Но, Пане Головний Отамане, українських комуністів є не менша кількість, як єврейських, коли не більша, котра бореться проти самостійності своєї нації, а вони такі ж злочинці, як єврейські комуністи, як не більш з національного погляду, але вже беручи в полон єврейських червоноармійців, їх розстрілюють, а українських звільняють, а часто довіряють їм відповідну працю. Такий засіб боротьби з нашого погляду є антисемітським, з котрим Республіканський Уряд і армія повинні боротися».

4) Єврейські представники висловили відверті сумніви щодо покладення відповідальності за антиєврейські акції лише на зовнішні чинники, а знаходили за можливе вказувати на негаразди, що виходили від української сторони. При цьому їм іноді не вдавалося втриматися в рамках делікатності, про що вони, звісно, особливо турбувалися. Так, Крайз закинув: «На жаль, декотрі Міністерства неприязно відносяться до євреїв і навіть звільняють служачих євреїв…Погроми, від котрих особливо страждає єврейська біднота, є наслідком діяльности чорносотенних елементів, вкорінившихся у військо, урядові органи і міліцію (виділено мною. — В. С.). Необхідно зняти з фронту наші частини, реорганізувати їх і вигнати з них чорносотенців, а вперед треба пустити Галичан, добре дісциплінованих, котрим погромна хвиля чужа…Ремісники готові виконати обов’язок громадян і вступити до війська, але вимагають утворення в армії такої атмосфери, при котрій українець не дивився би на єврея-козака, як на ворога» (виділено мною. — В. С.).