Наполягаючи на своєму, В. Винниченко також залучає до аналізу пропагандистські документи, частково й ті, що входять до новітніх збірників та використовуються в наукових розвідках. Слід, правда, відразу зазначити, що такі документи поодинокі й непрямі.

Тому В. Винниченко вдається до логічно-семантичного аналізу розпоряджень, наказів, декларацій С. Петлюри, уряду, Особливої слідчої комісії щодо припинення єврейських погромів, притягнення винних до відповідальності і відшкодування збитків потерпілим⁸⁴⁵.

При цьому деякі міркування, аргументи виглядають цілком слушними, деякі дещо сумнівними, частково спірними. Загальний висновок, якого доходить у результаті В. Винниченко, ще раз підтверджує вищенаведене положення: ставлення С. Петлюри до єврейства було не принципово-гуманістичним, а прагматично-корисливим. Якщо «єврейство не стане на шлях активної допомоги, то його треба громити, тоді «насильства» не принесуть нам шкоди. І, значить, до цього часу, поки не явилась делегація й не заявила, що єврейство «стало на шлях допомоги», всі погроми були цілком виправдані й дозволені: «Так їм і треба, чого не ставали на шлях активної допомоги».

Це — одна причина такої шкодливої й злочинної позіції, яку цей чоловік займав у цих тяжких подіях»⁸⁴⁶.

Однак тільки однією нею не вичерпувалися негативні прояви політики, яка призводила до повсюдних антиєврейських акцій. Друга причина, за В. Винниченком, «полягала в його хоробливій, маніакальній славолюбности.

Здобувши цілком випадковим, незаслуженим, а почасти й шарлатанським способом широку популярність, почуваючи, що така популярність — річ дуже нетривка, цей маленький, нічим не видатний чоловік усіма способами старався вдержати її й не підірвати ні в кого.

Головною фізичною й наочною силою було військо. В війську ж керуючою силою було начальство — отамани. Отже ясно, що насамперед треба було підтримувати сімпатії й популярність серед отаманів, не викликати їхнього невдоволення проти своєї особи, догоджати їм, заплющувати очі на їхні шкодливі вчинки. (А також «підняти козацький дух», «дати хлопцям погуляти»).

Ця ж хороблива згага популярности в цього маленького обивателя, що випадково попав на «високу» посаду, вічний страх за неї грали велику ролю й у його відношенню до погромщиків-отаманів»⁸⁴⁷.

Через ці причини С. Петлюра не міг скільки-небудь ефективно боротися з погромами навіть тоді, коли цього вимагало його політичне оточення.

Щоправда, доволі критично ставлячись до позиції С. Петлюри, В. Винниченко дає підстави вважати і його власну поведінку небездоганною, у певному відношенні — вузькопрагматичною. «Я йому (С. Петлюрі. — В. С.) доводив, — стверджує В. Винниченко, — що це ж для «нашої державності» є надзвичайна шкода, бо це настроює проти нас Європу, де серед буржуазії єврейство має велику силу, що коли не в ім’я гуманности, справедливости й простої порядности, то хоч в ім’я державних наших інтересів конче треба вжити всіх заходів, щоб спинити ці дикі явища»⁸⁴⁸. Коментарі, як мовиться у подібних випадках, зайві.

В. Винниченко ставить у провину Головному Отаманові й те, що «це злочинне криваве страхіття» тяглося «на протязі кількох місяців», а нікого так і не було притягнуто до відповідальності. «На настійне домагання партій і єврейської демократії було тільки арештовано знаменитого погромщика Семесенка, саме ім’я якого наводило жах не тільки на євреїв, але й на українців. Розстріляти ж цього отамана отаманщина не посміла»⁸⁴⁹.

Серед інших претензій до С. Петлюри (особливо ж за призначення на відповідальні військові посади осіб із сумнівним, а то й кримінальним минулим) В. Винниченко висуває і таку: «Вся українська й неукраїнська преса весь час жалілась на силу погромної літератури, що ширилась серед населення. А де ж вона, можна спитатися, друкувалася? Де брався папер, коли весь папер урядовою владою реквізувався й розпреділявся видавництвам?

Та для чого шукати далеко, коли неофіціальний орган Головного Отамана «Україна» містила такі погромні статті, що на домагання партій її було потягнено до суду за погромну агітацію, а конкретно за статтю, вміщену в 34 ч. сеї газети»⁸⁵⁰.

Очевидно, що на порушені В. Винниченком питання відповісти нелегко, якщо тільки не апелювати до обставин громадянської війни, під час якої державний контроль у будь-якій галузі був справою відносною.

В. Винниченко критикує С. Петлюру й за незграбні спроби перекласти провину за єврейські погроми з підлеглих йому отаманів на більшовиків⁸⁵¹.

Очевидно, сучасний дослідник суперечливих, трагічних подій 1919 р. в Україні не може, не має права обминути працю В. Винниченка «Відродження нації» ще й тому, що в ній містяться зразки мислення й аналізу такого рівня, до якого потім мало хто піднімався. Пояснити, навіть охарактеризувати цей феномен, як і будь-яке справді складне, неодномірне явище, непросто. Тому, зовсім не претендуючи на абсолютність, всезагальність, хотілося б зазначити тільки, що це був талант особливого роду: він органічно поєднав у собі глибинне бачення художником людського єства, проникнення у справжню природу суспільних відносин в усіх їхніх проявах і вимірах з холодним, логічним осмисленням перебігу історичних подій, здатністю щиро й самовіддано боротися за ту правду, яку нездатні подолати багаття жодної інквізиції. Він начебто умів передбачати ті колізії, ту ідейну боротьбу, яка згодом набувала шаленої напруги, але велась переважно на значно примітивнішому рівні. А тому вдавався не лише до лапідарних, вивірених оцінок й узагальнень, але й до пояснень ходу своїх розмірковувань, процесу досягнення кінцевого результату. Це свого роду дослідницька методика такого високого гатунку, не зважати на яку не можна. Ті ж, хто чинять навпаки, зверхньо відкидають думки В. Винниченка, не тільки ризикують повторювати сумнівні низькопробні ідеологічні штампи, зашкарублі стереотипи, але й не мають жодних шансів перемогти у чесній науковій полеміці.

Очевидно, В. Винниченко передбачав, що навколо питання про відповідальність першої особи в УНР за єврейські погроми у майбутньому буде зламано чимало списів, і тому спеціально зупинився на роз’ясненні того, як виникли важкозбагненні для пересічної людини ідеологічні ситуації, своєрідні пастки, потрапивши в які, нелегко потім вибратися, дістатися до істини.

В. Винниченко констатує, що «українська партійна демократія» добре знала й про численні факти погромів, і про їхні причини, і про винуватців, зокрема про найголовнішого з них. Але вона опинилась у безвиході. Вона «бідкалась, жахалась, обурювалась, благала, виносила резолюції, постанови, знову благала-молила й усякими способами силкувалась як-небудь доказати єврейству, Европі й усьому світові, що то не «соціалістичний» уряд український винен, не українська «соціалістична» демократія, а…стихія, темнота й провокатори»⁸⁵².

Хоча В. Винниченко і не наводить конкретних документів на підтвердження своїх слів, вони ґрунтуються на предметному знанні справи. У відповідь на широкомасштабну кампанію західної преси проти України з приводу єврейських погромів Міністерство закордонних справ УНР, інформаційні служби вдавалися до контрзаходів, публікацій, в яких здебільшого вуалювалися небажані факти, що їх, однак, спростувати було неможливо, і робився наголос на причетності до погромних акцій ворожих Україні сил⁸⁵³. Український уряд, урядова демократія не могли вказати на головного винуватця антиєврейських ексцесів, тому що за тих конкретних обставин це завдало б непоправної шкоди національно-державній справі, як вона, звісно, розумілась. «…Така якраз зла іронія долі, що якраз того чоловіка, який був найбільше винний за ці злочинства, бідна хуторянка, що так жалілась на реакційне отаманодержавіє, мусіла найбільше вихваляти, мусіла виставляти його цілковиту непричетність до цих явищ, його демократичність, його гуманність, його геройство і т. п. Бо силою не залежних ні від хуторянки, ні від цього чоловіка обставин, він опинився на чолі «верховної влади», він ніби сімволізував українську міщанську державність, він ніби являвся олицетворінням боротьби українства за своє національно-державне існування.