Згідно з «Краткой Еврейской Энциклопедией, «з грудня 1918 по серпень 1919 р. петлюрівці влаштували десятки погромів, у ході яких, за даними комісії Міжнародного Червоного Хреста, було вбито близько 50 тис. чол.»828 Цими даними оперує і відомий російський письменник, публіцист О. Солженіцин829, який на підтвердження наводить своєрідну хронологію найкривавіших ексцесів830.
З наведеними підрахунками дещо дисонують цифри, які подали в одному з останніх енциклопедичних видань Л. і В. Гриневичі: протягом 1917 — початку 1921 рр. в 524 населених пунктах України різними військовими угрупованнями було вчинено 1236 погромів, від чого загинуло від 30 до 60 тисяч осіб831.
Чиї дані точніші — сказати важко. Однак будь-яка зі згаданих тут цифр, все одно масштабна і жахлива, дає підставу для того, щоб характеризувати 1919 рік, увесь період революцій і громадянської війни як трагічний для єврейства.
Для правильного розуміння проблеми варто відразу застерегтися від її примітивізації, спрощення, спроб перекласти провину на будь-які сили (більшовиків, денікінців, їхніх провокаторів серед українців тощо). Надзвичайно трагічні події стали наслідком поєднання цілої низки чинників. Не скидаючи з рахунку суб’єктивних моментів, все ж варто починати з’ясування проблеми з непростих об’єктивних обставин.
Очевидно, тут можна погодитися з В. Винниченком, який вважав, що «основні причини цього жахливого, ганебного явища полягають насамперед у віковій темноті, забитости й намучености народніх (з них же особливо селянських) мас. Цею темнотою завсігди користувалися соціальні злочинці ще за царських часів. Це був (та є ще й досі, на жаль!) постійний, страшний резервуар темної муки, гніву й обурення мас на ті соціальні кривди, які віками збіралися в душі народа. І не раз царські «політики» одкручували ґрант того страшного резервуару й випускали чорну, люту течію на невинних людей, яка топила їх у крови, яка нищила, громила, палила й калічила все навкруги себе»832.
Справді, на єврейське населення легше було спрямувати темні емоції через низку історичних обставин. Позбавлене вільного вибору місця проживання (межа осілості), єврейство в результаті змушене було концентруватися в Україні. Через заборону вільного вибору професій, обмеження прав російського громадянства євреям у боротьбі за існування нічого не залишалося, як опановувати у масовому масштабі навички дрібного ремісництва, лихварства, працювати у сфері обслуговування. «З торговельними посередниками — крамарями, торговцями, які на селі являлися майже єдиними репрезентантами єврейства, — найчастіш доводилося зустрічатися селянству. Будучи по соціально-економичній природі своїй роллю паразітарною, але необхідною в клясово-буржуазному громадянстві, ця професія викликала раз у раз у працюючих елементів гнів і огиду. Коли ж до цього додати расову відмінність, яка в темних людей завсігди викликає прімітивні спадкові емоції ворожнечи, то легко зрозуміти, що все єврейство як таке серед українського темного селянства мало неприхильну й покалічену оцінку»833.
Нашаровувалася також релігійна відмінність, нерідко свідомо підтримувана і стимульована православною церквою. Давалася взнаки і природна соціальноекономічна конкуренція, підсилювана етнічною специфікою. В сумі це й був резервуар сліпої, дикої ворожнечі, який використала отаманщина.
В. Винниченко вважав отаманщину саме тією силою, яка породила масове свавілля антисемітського забарвлення: «…Треба твердо, одверто й виразно сказати, що головним винуватцем цієї ганьби й злочинства була отаманщина. (Коли я говорю про отаманщину, то маю на увазі сістему, характер, природу режиму, а також головних виразників і представників цього режиму — отаманію, велику й меньчу, безконтрольну, безвідповідальну, дрібно-міщанську й егоїстичну. І не маю на увазі тих трудівників, українських офіцерів (старшин), які, як уміли й розуміли, виконували на фронтах свої військові обов’язки)»834.
За оцінками письменника-гуманіста, було два різновиди («сорти») отаманії, що повністю виявили себе в подіях 1919 р., раз у раз відкручуючи «погромний ґрант».
Перший різновид — «це чорносотенна, явно контрреволюційна й провокаторська руська офіцерня, яка складала значний відсоток старшин українського війська. Ця отаманія являлась у певній мірі ініціатором і організатором погромів. Їй було корисно й необхідно діскредітувати українську владу. (Це той самий метод, що прикладався цією самою офіцернею під час гетьманщини). Крім того в погромах вони тішили свою темну, недалеко від селянської одбіглу психіку, а також набивали кишені грабованим погромленим добром»835.
На цей аспект підходу до проблеми варто звернути особливу увагу: треба не шукати якихось специфічних прийомів пояснення непростого явища, виділяючи його з загального історичного контексту, а, навпаки, намагатися побачити природний, глибинний зв’язок з тією епохою, в яку розгортались могутні революційні процеси, що з неминучістю породжували суперечливі тенденції. В даному разі — це антагоністична суперечність між великодержавницькою, шовіністичною російською традицією владарювання (зі всіма притаманними її природі методами) і потягом до національного визволення, національного відродження.
Другий різновид отаманії, за В. Винниченком, — «щиро український. Тут головним чином виступав національний момент. Синки крамарів, куркулів, попів і простого селянства, вони з дитинства були вже затруєні духом антісемітизму. Загострення національних конфліктів, прихильність єврейського робітництва до большевизму розв’язали руки цим темним душам і дали немов право дати волю своїм гнівним емоціям. І, розуміється, такі людці також при сій зручній оказії грабували, крали й шантажували на цих погромах як хотіли»836.
І. Мазепа, який дещо обережніше підходив до з’ясування проблеми українсько-єврейських відносин, особливий наголос робив на абсолютно «безпрограшному» моменті, про який йшлося вище. В настроях українства ворожість до євреїв стала наростати через масові симпатії і причетність останніх до більшовицької, радянської практики.
Не випадково найвища хвиля антиєврейських виступів українців припадає на лютий — березень 1919 р. — час найбільшого загострення боротьби проти більшовиків. І це не випадково, адже «з приходом большевиків на Україну жидівська інтелігенція в великому числі опинилася на службі у совітської влади. Про цю пануючу ролю жидівського елементу в большевицьких установах на Україні комуніст Рафес у своїх спогадах («Два года революции на Украине».
Москва, 1920, с. 164) пише, що представники жидівського «Комуністичного Бунду» в розмовах з представниками російських большевиків указували на особливості національного складу населення України, де жидівські робітники грали й гратимуть величезну ролю в революційному русі. «Ми посилались, — пише він, — на те, що без помочі жидівських комуністичних організацій в західній частині України совітська влада не зможе налагодити свого апарату. Дальший хід подій цілком оправдав нашу точку погляду. І в Білорусії, й на Україні (в західній частині) скоро виявилося, що жидівські робітники, раз вступивши на шлях соціяльної революції, становлять міцну опору совітської влади і що завдання втягнення жидівських робітників в червону армію притягнуло увагу воєнно-політичних чинників». І далі: «Жидівські комуністи одні тільки й могли виділити досвідчених робітників в численних і при тому близьких до села містечках і повітових містах Волині й Поділля.
