Те, що за два дні до суботи 24 листопада відбулося засідання Кабінету Міністрів, і те, що частина студентства і журналісти вийшли з протестом 23 листопада, було форсажем події, яка насправді була планована. А головне — змінився порядок денний цієї події. З акції підтримки певних сакральних дій вона перетворилась на акцію протесту. З цього моменту стало зрозумілим, що спроба механічно чи силовим чином вплинути на цю ситуацію буде мати вже свою логіку. Не розуміти цього було неможливо. Саме тому, я вважаю, те, що відбулося 30 листопада і 1 грудня, є спробою модерувати, організувати і політизувати конфлікт. Кому це було вигідно?

Було б цікаво знати думку фахівців, які досліджують політичний процес і присутні у цій залі.

Таким чином, підходимо до того, що ж таке власне Майдан. Для мене Майдан існує не рік, не два, і не десять. Майдан як феномен почав формуватися ще в роки перебудови: від нумізматів до перших дисидентів, із прапорами на вулицях — площа в Києві була своєрідним символом комунікацій поза державою. Це був так званий «простір свободи», що був постійним вузлом комунікацій, на відміну від арт-простору — Андріївського узвозу та інших феноменів. Він був простором свободи, де люди вважали себе більш-менш вільними від позиції і правил держави. Там формувалися навіть свої форми, що виходили за межі того, що ми називаємо порядком. Майдан став своєрідним соціальним інститутом.

До 2004 року було кілька етапів його розвитку. Спочатку це був простір гласності, місце зібрань дисидентських груп, студентів, обміну неформальною літературою з комунікаціями та мікро-мітингами. У 90-ті роки саме Майдан і майданчики поряд були центром соціального протесту від студентства до шахтарів. Наприкінці 90-х це було місце, яке використовували вже, враховуючи його таке напівсакральне значення, провідні демократичні сили. У 2004 році, коли відбулися відомі події, аксіоматично саме Майдан став центром свободи і боротьби з тодішнім режимом. На іншій площі це було вже просто неможливо.

Інша справа, — і це урок 2004 року — чи став Майдан осереддям і так званим «пологовим будинком» громадянського суспільства? Я б не поспішав ототожнювати Майдан саме з цим «перинатальним центром». Тому що це був, скоріше, простір виразу цього народження, а не центр, оскільки природа і причина формування громадських структур пов’язана, звичайно, не з самим по собі Майданом. Тим не менше, 2004 рік — це був рік-маніфестація громадянського суспільства, але ще не його організації, тому що для громадянського суспільства його найважливішою характерною ознакою і рисою є можливості й здатність до самоорганізації та реалізації свого інтересу. Майдан 2004 року завершився тим, що довіра за порядок денний тодішнього активного громадянського суспільства була повністю передана політичній силі, яка перемогла. Це говорило про те, що суспільство ще незріле, що воно ще «в собі», що ототожнює свої бачення та уяви з інтересами і програмами конкретних політичних суб’єктів. Це була по суті поразка громадянського суспільства, яке на той момент ще було незрілим.

Саме це відрізняє простір свободи 2013 року від Майдану 2004-го: надзвичайно високий рівень самоорганізації, постійна боротьба за незалежність від політичного впливу і унікальний феномен — жоден із політичних лідерів, яких там було дуже багато, не зміг стати одноосібним лідером Майдану, а його програма не стала єдиною програмою для Майдану. Більше того, унікальність феномену Майдану 2013 року полягає в тому, що він перестав бути лише однією територією. Майдан став траст-територіальним феноменом. У багатьох містах, причому цього разу — і сходу, і заходу, що свідчить саме про зрілість громадянського суспільства, ми маємо своєрідні «філії» Майдану. Від Запоріжжя, Дніпропетровська — до Тернопільщини, Львова є свої майдани. Причому майдани не як територія, позначена прапорцями, а такі ж простори, що комунікують, враховуючи сучасні засоби масової інформації, безпосередньо з київським Майданом і фактично відтворюють ті ж практики незалежності від, у першу чергу, позиції влади, по-друге — від політичних суб’єктів. Вони також фіксують високий рівень самоорганізації: організації порядку, формування порядку денного, комунікації, переміщення. Головне — ми всюди спостерігаємо формування раціональної спільної позиції. Більшість майданів, які зараз з’являються в Україні як простори свободи, постійно продукують різноманітні позиції, що декларуються. І це дуже важливо, це також відрізняє ці процеси 2013 року від попередніх періодів соціальної активності.

Я думаю, що на сьогодні Майдан — це дійсно не просто територія в центрі Києва. Це своєрідний новий соціальний інститут, який поєднує унікальні ментальні українські традиції та механізми пошуку незалежності від держави, такий собі «громадянський анархізм». Тут ми маємо справу дійсно вже з інститутом громадянського суспільства, що був народжений вже в пострадянський період трансформації. Тут ми маємо елементи карнавалу, що є не просто гуляння, а своєрідний сакральний ритуал. Дуже багато ознак такого сакрального ритуалу зараз саме на майданах.

Хочу звернути вашу увагу на кілька речей: національна символіка, церковний дзвін, участь священиків та історичних персонажів, козаччина. На Майдані козацький та інший історичний одяг є органічним, оскільки «карнавальність» Майдану дозволяє поєднувати різні історичні сенси і практики. Це територія, де зникають кордони між епохами і сенсами. Тут є поряд і козацька слава, і «демократичні транзити» тощо.

Я вважаю, що Майдан 2013 року — це фактично старт самоорганізації громадянського суспільства в цілому в Україні. У цьому сенсі я не бачу необхідності говорити про Майдан і Антимайдан з тієї простої причини, що це різні уклади, але всі вони «занурені» в цей процес. Той факт, що виборці, які орієнтовані на владу, самі рідко їздять на майдани. Вони все життя своїми колонами й підприємствами ходили на демонстрації та несли попереду герб свого підприємства. Вони до цих пір їздять в автобусах із профоргами. Але це зовсім не означає, що ці люди не формують і не формулюють свою позицію. Якби не було передумов, неможливо звезти просто так десятки тисяч людей. Все-таки ми маємо справу із сучасним суспільством, навіть, якщо ми говоримо про специфіку східного менталітету тощо. Я зараз говорю не про пропагандистський майданчик у Маріїнському парку, а про ті майданчики, де організуються й об’єднуються десятки тисяч прибічників влади і Партії Регіонів. Як це не парадоксально, але це також частина цього нового «майданного простору». Це слід визнати. І це відрізняє контр-майдани 2013 року від контр-майданів 2004-го.

Стосовно перспективи власне цього «майданного простору». Якщо розрізняти територію і простір, то доля самої території в Києві більшою мірою буде залежна від подальшої політичної режисури, оскільки на сьогодні учасники Майдану дали згоду на оргформу — з’явилось об’єднання «Майдан». Наскільки воно буде вдалим і перспективним, покаже час. Особисто я — обережний скептик. Тому що не організовується громадянське суспільство в одну громадську організацію. Але хтось вважає, що це можливо. Скоріш за все, Майдан стане своєрідним мережевим механізмом комунікації на рівні громадянського суспільства поза політикою. Причому в такому миготливому режимі й буде самоорганізовуватись ситуація, коли потрібно буде знову сформулювати й артикулювати свої інтереси по відношенню до держави. Тобто, ми постійно будемо мати справу із взаємодією: державна політика — відповідь, громадянське суспільство — запит, що є класичною схемою. Ця схема буде функціонувати протягом усього наступного року, оскільки у цього нового «майданного періоду» є своя опорна точка — вибори 2015 року, з якими символічно пов’язується чимало різних можливих змін у суспільстві, в тому числі у сенсі реорганізації державної влади, нових комунікацій, ствердження нових свобод, прав, економічних очікувань тощо. І 2014 рік буде роком Майдану поза його територією.

Що стосується саме території в Києві, то я використав би таке визначення: це своєрідна «Київська Січ», а не фронт, не партія, не асоціація й не організація. Це територіально оформлений простір, у якому правила дозволяють тимчасово бути поза межами держави й державного управління. Київський Майдан — це свобода самовиявлення, можливість узгодити своє бачення майбутнього України, це така собі «енергія майбутнього», що об’єднує чимало верств населення, старші й молоді покоління. Так що я б на сьогодні розрізняв долю Майдану і долю території Майдану.