Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Це виявилася та дівчина, яку він бачив коло стрілецьких цілей. При боці вона мала сагайдак стріл, а в руці тримала лука, мало не довшого за її невеличкий зріст. Якщо Дункові не вистачало піввершка до семи ступнів, то лучниці радше бракувало стільки ж до п’яти. Її стан Дунк міг би охопити двома долонями. Руде волосся було зібране у таку довгу косу, що вона лоскотала їй підкрижжя. На підборідді виднілася ямочка, носик скидався на гудзик, а щоки густо посипало ластовинням.

— Пробачте нам, пані Роганно. — Це проказав гарненький молодий панич з Креставським кентавром на грудях жупана. — Велетень сплутав пані Гелісенту з вами.

Дунк перевів погляд з однієї пані на іншу.

— То це ви Червоняста Вдовиця? — бухнув він, не подумавши. — Але ж ви така…

— Молода? — Дівчина кинула лука худорлявому хлопцеві, разом з яким стріляла. — Та вже двадцять п’ять років на світі живу. Чи ви хотіли сказати: мала?

— Гарна. Я хотів сказати: гарна. — Дунк сам не знав, як це він нагодився, але зрадів, що не бовкнув якоїсь іншої дурниці. Йому сподобався її носик, біляво-руде волосся, невеличкі, але справні груденята під шкіряною камізелькою. — Я гадав, ви маєте бути… тобто… кажуть, що ви чотири рази овдовіли, от я…

— Мій перший чоловік помер, коли мені було десять років. А йому було дванадцять, він служив зброєносцем при моєму батькові й загинув від руки вершника на полі Червонотрав’я. На жаль, мої чоловіки недовго затримуються на світі. Останній помер навесні.

Так казали про тих, хто загинув у Велику Весняну Пошесть, що буяла останні два роки: «помер навесні». Навесні померло багато десятків тисяч, а серед них старий мудрий король і два юних принци, від яких чекали так багато.

— Я… співчуваю вашим втратам, мосьпані. — «Щось шляхетне, бовдунку, скажи їй щось таке, що кажуть шляхетним паням.» — Я хотів сказати… про ваше вбрання…

— Вбрання? — Вона роздивилася свої чоботи, штани, вільну льоняну сорочку, шкіряну камізелю. — Я вбрана для стрільби з лука.

— Тобто… про волосся… таке м’яке…

— А вам це звідки відомо, пане? Якби ви колись торкалися мого волосся, то я б, гадаю, цього не забула.

— Та не м’яке, — жалюгідно промимрив Дунк. — Я хотів сказати, руде. Ваше волосся таке чудово руде.

— Чудово руде, пане? Та хоч не таке жовтогаряче, як ваше обличчя?

Вона засміялася, і усі навколо підхопили. Усі, окрім пана Лукаса Довговерха.

— Пані, — встряг він, — це один з найманих горлорізів Стояка. Він був разом з Бенісом Бурощитом, коли той напав на ваших копачів коло гребоі й попсував Волмерові обличчя. Старий Осгрей надіслав його на перемовини з вами.

— Саме так, мосьпані. Мене звати Дункан Високий.

— Як ви сказали? Дункан Сліпоокий? — спитав бородатий лицар з потрійною блискавкою Лейгодів на грудях. Навкруги знову зареготали. Навіть пані Гелісента отямилася достатньо, щоб захихотіти.

— Хіба у Холоднокопі разом з моїм батьком померли й шляхетні звичаї? — спитала дівчина. Та ні, не дівчина, а доросла жінка. — Як пан Дункан міг зробити таку помилку, питаю я вас?

Дунк кинув на Довговерха недобрий погляд і відповів:

— Це моя вина.

— Справді? — Червоняста Вдовиця роздивилася Дунка з ніг до голови, найдовше затримавшись на його грудях. — Дерево та падаюча зірка. Не бачила цього герба раніше.

Вона торкнулася його сорочки, провела двома пальцями по гілці в’яза.

— Ще й намальований, а не вигаптуваний. Я чула, що дорнійці малюють на шовку, але ви для дорнійця завеликий.

— Не всі дорнійці такі вже малі, мосьпані. — Дунк відчував її пальці крізь шовк. Рука в неї теж була веснянкувата. Можна присягнутися: вона веснянкувата уся, з ніг до голови. У роті дивно пересохло. — Я рік провів у Дорні.

— Чи там усі дуби виростають такими високими? — спитала вона, обводячи гілку дерева пальцями навколо його серця.

— Тут зображено в’яза, мосьпані.

— Я запам’ятаю. — Вона забрала руку і споважніла. — Спека та пил не дозволять нам розмовляти у дворі. Септоне, проведіть пана Дункана до моєї приймальні.

— З радістю, люба невістко.

— Наш гість, певно, схоче пити. Пришліть туди глек вина.

— Справді? — Товстун лагідно всміхнувся. — Гаразд, воля ваша.

— Я приєднаюся до вас, щойно перевдягнуся.

Відчепивши пояса з сагайдаком, вона передала його супутникові.

— Маестер Керрік також потрібен. Пане Лукасе, попрохайте його, аби прийшов.

— Приведу негайно, мосьпані, — відповів Лукас Довговерх.

Вона кинула на свого каштеляна доволі холодний погляд.

— Немає потреби. Я знаю, як багато часу забирають ваші замкові обов’язки. Достатньо, якщо ви попросите маестра Керріка до моїх покоїв.

— Мосьпані, — покликав їй услід Дунк. — Мого зброєносця примусили чекати біля воріт. Можна йому теж приєднатися до розмови?

— Зброєносця? — Усмішка зробила з неї дівчинку п’ятнадцяти років замість жінки двадцяти п’яти. Гарненьку дівчинку, лукаву та смішливу. — Звісно, якщо ваша ласка.

XII

— Вина не пийте, пане, — прошепотів йому Яйк, поки вони чекали разом з септоном у приймальні. Кам’яну підлогу вкривав запашний очерет, на стінах висіли гобелени з картинами турнірів та битв.

Дунк пирхнув.

— Їй немає потреби труїти мене, — зашепотів він у відповідь. — Вона думає, що я — довготелесий бовдур із гороховою кашею між вух.

— Так сталося, що моя невістка полюбляє горохову кашу, — зазначив септон Сефтон, з’являючись звідкілясь із глеком вина, глеком води та трьома кухлями. — Так-так, я чув. Я товстий, а не глухий.

Він наповнив два кухлі вином і один — водою. Третій кухоль призначався Яйкові, який роздивився його довгим підозріливим поглядом і відставив убік. Септон удав, що не звернув уваги.

— Це вертоградський збір, — саме казав він Дункові. — Дуже тонкий, а з отрутою набуває особливо рідкісного присмаку.

Септон підморгнув Яйкові.

— Сам я соку лози майже не торкаюся, але чув від людей.

І він передав Дункові його кухля.

Вино було запашне, солодке, багате на смак, але Дунк тягнув його обережними крихітними ковточками. Та й то взявся до нього, тільки коли септон всмоктав половину свого за три великі ковтки, облизуючись після кожного. Яйк схрестив руки і не доторкнувся до своєї води.

— А вона й справді полюбляє горохову кашу, — вів далі септон. — І вас вона уподобала, пане. Я ж знаю свою невістку. Щойно я побачив вас у дворі, як понадіявся, що ви приїхали з Король-Берега по руку моєї пані.

Дунк зморщив лоба.

— А як це ви, септоне, взнали, що я з Король-Берега?

— Бережани мають особливу говірку. — Септон знову сьорбнув з келиха, побовтав вино у роті, проковтнув та зітхнув від задоволення. — Я там служив багато років. При нашому верховному септоні у Великому Септі Баелора.

Він зітхнув.

— Після весни ви б не впізнали міста. Пожежі зовсім змінили його. Чверть домівок погоріла, ще чверть стоїть порожня. Пацюки зникли. Це найдивніше. Ніколи не думав побачити місто без пацюків.

Дунк теж про таке чув.

— То ви були у місті під час Великої Весняної Пошесті?

— О так, саме так. Жахливі часи, добрий пане, просто жахливі. Сильні чоловіки на світанку прокидалися здоровими, а до вечора вмирали. Помирало так багато і так швидко, що ховати їх не встигали, а просто скидали на купи у Драконосхроні. Коли ж мерців там набрався суцільний шар у десять ступнів завтовшки, князь Водограй наказав вогнечарникам їх спалити. Вогонь сяяв крізь вікна, як у минулі часи, коли під склепінням ще гніздилися живі дракони. Вночі по всьому місті бачили тьмяне зелене сяйво шал-вогню. Опісля того я досі жахаюся зеленого світла. Казали, що весна тяжко вдарила по Ланіспортові, ще гірше — по Старограді, але у Король-Березі вона забрала кожних чотирьох з десяти. Не було спасіння ані молодим, ані старим, ані багатим, ані бідним, ані великим, ані малим. Смерть забрала нашого верховного септона — божий голос на землі, а з ним третину Превелебних та майже усіх сестер-мовчальниць. Його милість король Даерон, любий Матарис, відважний Валар, Правиця… о, які жахливі часи. Під кінець лиха половина столиці молилася Морокові.

13
{"b":"234818","o":1}