— Можна поїхати до Файного острова, пане, — запропонував хлопчик, поки вони збирали лахи. — Якщо там нишпорять залізняки, то князь Файян має шукати собі вояків у найми.

Думка була вдала.

— А ти бував на Файному острові?

— Ні, пане, — відповів Яйк, — але люди кажуть, що він гарний. Стіл пана Файяна теж гарний. Недарма зветься Файною Вежею.

Дунк засміявся.

— Гаразд, їдемо до Файної Вежі.

Він почувався так, наче з плечей звалився великий вантаж.

— Подбаю про коней, — мовив він, зав’язавши обладунок у великого клумака та стягнувши його конопляною мотузкою. — Піди на дах, зброєносцю, та збери нашу постіль.

Чого він бажав цього ранку найменше — так це ще однієї сутички з клітчастим левом.

— Якщо побачиш пана Явтуха, не чіпай.

— Гаразд, пане.

Надворі Беніс вишикував вояків зі списами та щитами і намагався навчити їх наступати разом, одночасно. Бурий лицар не звернув на Дунка, поки той перетинав двір, ані найменшої уваги. «Він веде усіх на смерть. Червоняста Вдовиця з’явиться тут будь-якої миті!»

З дверей вежі вибіг Яйк і застрибав дерев’яними сходами, тягнучи згортки їхніх постілей. Над ним, спершись руками на парапет, застиг пан Явтух. Зустрівшись очима з Дунком, він затремтів вусами та відвернувся. Повітря було задимлене і смерділо.

Щит Беніса висів у лицаря через плече за спиною: довгастий, краплевидний, не розмальований ніякими знаками, темний від безлічі шарів покосту, облямований по краю залізом. Умбон посередині щита нагадав Дункові якесь велике, щільно заплющене око. Таке ж сліпе, як сам господар щита.

— Як ви збираєтеся битися? — спитав Дунк.

Пан Беніс оглянув своє військо, червоніючи повним кислолисту ротом.

— Пагорба зі стількома списами не втримати. Треба засісти у вежі. Зачинимося там.

Він кивнув на двері.

— Тут тільки один вхід. Втягнемо сходи, і ніхто до нас не добереться.

— То вони драбину приставлять. А ще привезуть мотузки з гаками, та й залізуть через дах. А як ліньки буде, то стануть навколо з самострілами і битимуть по кожному, хто висунеться з дверей.

Дині, Боби та Ячмені уважно слухали все, що говорилося. Їхні вихваляння мовби корова язиком злизала, хоча в Осгреєвому хазяйстві не було жодної. Селяни стояли, вчепившись у свої загострені палиці, й зиркали то на Дунка з Бенісом, то один на одного.

— Від оцих зухів вам не буде ані крихти зиску, — мовив Дунк, кивнувши на репане Осгреєве військо. — У полі вершники Червонястої Вдовиці порубають їх на шматки, а всередині вежі їхні списи нічого не варті.

— Можна кидатися чимсь важким з даху, — розважив Беніс. — Мет казав, що добре кидає каміння.

— Еге ж, камінь-другий він жбурне, — відповів Дунк, — а тоді хтось із Вдовициних арбалетників прохромить його стрілою.

— Гей, пане! — Позаду стояв Яйк. — Якщо ми хочемо їхати, пане, то краще вже рушати. Бо раптом Вдовиця з’явиться.

Малий мав рацію. Якщо затриматися, можна втрапити до пастки. І все ж Дунк вагався.

— Відпустіть їх, Бенісе.

— Та ти що? Розігнати наше звитяжне військо? — Беніс зиркнув на селян і заїржав ослячим сміхом. — А ви, телепні, не слухайте дурниць. Спробує хтось втекти — випатраю.

— Спробуйте зачепити когось із них, і я випатраю вас. — Дунк оголив меча і звернувся до селян. — Йдіть по домівках, усі ви. Розходьтеся по селах і подивіться, чи вціліли ваші хати та врожай.

Ніхто не рушив з місця. Бурий лицар дивився на нього, ворушачи губами. Дунк не зважав.

— Ідіть звідси, — повторив він. Здавалося, слова вкладає йому в вуста якийсь бог. Але точно не Воїн. Чи є на світі бог дурнів?

— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — заволав він на весь голос. — Забирайте списи та щити й тікайте, бо не доживете до ранку! Ви хочте ще раз поцілувати дружин? Обійняти дітей? Тікайте додому! Чи ви оглухли?

Ні, вони не оглухли. Серед курей зчинився навіжений переполох. Великий Роб, кинувшись тікати, наступив на одну курку, а Баш запнувся на власному списі й на якихось півступні промахнувся, щоб не випатрати Віла з Бобів. Але зрештою розбіглися усі. Дині чкурнули в один бік, Боби в інший, Ячмені у третій. Пан Явтух кричав на них згори, та ніхто не зважав. «Таки оглухли, тільки до слів свого пана», подумав Дунк.

Поки старий лицар вигулькнув з башти та збіг донизу сходами, у дворі серед курей лишилися тільки Дунк, Яйк та Беніс.

— Поверніться! — заволав пан Явтух до свого прудконогого війська. — Я не дозволяю тікати! Я забороняю вам тікати!

— Та годі вже, мосьпане, — сплюнув Беніс. — Їх не повернути.

Пан Явтух навис над Дунком, тремтячи вусами від люті.

— Яке ваше право відсилати моїх вояків?! Ніякого! Я заборонив їм тікати, суворо заборонив! Я заборонив вам розпускати їх!

— А ми вас не чули, мосьпане. — Яйк зняв бриля і відмахувався ним від диму. — У дворі так курки квохтали, що ми за ними геть нічого не чули.

Старий важко опустився на найнижчу сходинку Стояка.

— Що та жінка пообіцяла вам за зраду? — бляклим голосом спитав він. — Скільки золота ви отримали за те, щоб видати мене, відіслати моїх хлоп’ят і лишити тут самого?

— Ви не самі, мосьпане. — Дунк вклав меча у піхви. — Я спав під вашим дахом, їв яйця з вашої кухні ще цього ранку. Я винен вам службу. Я не втечу звідси, підібгавши хвоста. Мій меч лишається з вами.

Дунк торкнувся руків’я при боці.

— Один меч. — Старий лицар повільно звівся на ноги. — На що можна сподіватися з одним мечем  проти тієї жінки?

— Для початку відігнати її від вашої землі. — У голосі Дунка бриніла тверда рішучість. От якби він справді мав її стільки, як показував.

Вуса старого лицаря тремтіли з кожним подихом.

— Так, — мовив він нарешті. — Краще сміливо виїхати в поле, аніж ховатися за кам’яними мурами. Краще померти левом, аніж зайцем. Тисячу років ми були воєводами північного прикордоння. Я маю узброїтися.

І лицар рушив угору сходами.

Яйк дивився на Дунка.

— Досі не знав, що ви маєте хвоста, пане, — мовив малий.

— Хочеш ляща у вухо?

— Ні, пане. Не хочу. А ви хочете ваш обладунок?

— Хочу, — відповів Дунк. — А окрім нього, ще одну річ.

Спершу вони хотіли взяти пана Беніса з собою, та врешті-решт пан Явтух наказав йому лишитися й засісти у вежі. Один його меч не рятував справи при тому числі ворогів, яке наближалося до їхньої землі, а Вдовиця могла спалахнути гнівом, побачивши бурого лицаря.

Та він, правду кажучи, не дуже й впирався. Дунк допоміг йому вибити залізні кілки, що тримали сходи на місці. Беніс видерся ними нагору, відв’язав стару сіру мотузку і навалився усією силою. Зі скреготом та стогоном дерев’яні сходи піднялися вгору, лишивши десять ступнів порожнечі між верхньою кам’яною сходинкою та єдиним входом до вежі. Всередині залишилися також Сем Горбик з дружиною. Курки мали самі про себе дбати. Сидячи верхи на сірому мерині, пан Явтух підняв голову і крикнув:

— Якщо ми не повернемося до заходу сонця…

— …то я тікатиму до Вирію, мосьпане, аби розказати князеві Тирелу, як та жінка спалила ваш ліс і замордувала вашу особу.

Дунк рушив слідом за Яйком та Маестром униз пагорбом. Старий їхав слідом, тихенько брязкаючи обладунком. Нарешті здіймався хоч якийсь вітерець; Дунк чув, як плескають поли киреї старого лицаря.

Там, де стояв Гаків Гай, лишилося задимлене попелище. Поки вони доїхали до лісу, вогонь майже вигорів, але подекуди серед моря попелу та вугілля ще палали острівці бурхливого полум’я. Стовбури згорілих дерев здіймалися у небо, мов чорні списи. Багато дерев впало поперек західного шляху; їхнє гілля зчорніло та зламалося, а всередині порожніх стовбурів досі жевріли червоні вогники. На лісовій підстилці також лишилися жевріючі плями й місця, де у повітрі гарячим сірим туманом висів дим. З паном Явтухом стався такий напад кашлю, що Дунк злякався, чи не доведеться їхати назад. Але зрештою лицар опанував себе.

Вони проминули тушу оленя, а пізніше — борсука чи когось подібного. Не вижило ніщо, крім мух. Мушва, здавалося, переживе усе на світі.