— Гаразд, — мовив він, — допоможіть засідлати Грома.

— Я маю на думці щось інше.

Вона простягла до нього руку. Веснянкувату, з сильними тонкими пальцями. «Можу ручитися, вона уся з ніг до голови у веснянках.»

— Чи добре ви знаєтеся на конях?

— Я їжджу на одному з них.

— На старому огирі, виведеному для бою. Не надто швидкому, ще й норовливому. В дорозі на такому незручно.

— В дорозі я мушу обирати між ним і оцими двома. — Дунк вказав собі на ноги.

— Ноги в вас немаленькі, — зазначила вона. — І руки чималі. Гадаю, в вас усе велике. Ви занадто великі для більшості дорожніх кобил. Під вами вони б виглядали, як бахмутики. Але новий румак для бою, дебелий та прудкий, вам би не завадив. А на доданок для дороги — дорнійський піщаний, особливої витривалості.

Вона вказала на стійло поруч із Громовим.

— Можна не коня, а кобилу. Наприклад, отаку.

Гніда кобилка мала ясні очі та довгу вогняну гриву. Пані Роганна видобула з рукава морквину і попестила красуні голову, поки годувала її.

— Тільки пальці не відкуси, — мовила вона до кобилки, а тоді обернулася до Дунка. — Я кличу її Полум’янка, але ви можете дати інше ім’я. Якщо хочете, назвіть Дякою.

Якусь мить Дунк не міг знайти слів. Він сперся на ковіньку і дивився на гніду виряченими очима. Вона була надзвичайна, краща за будь-якого коня, що його колись мав старий лицар. «Тільки погляньте на ці стрункі ноги — прудкішої за неї годі шукати.»

— Я вирощую таких заради краси та швидкості.

Він повернувся до Грома.

— Я не можу її взяти.

— Чому?

— Занадто шляхетної породи для мене. Ну, ви розумієте.

Роганна зачервонілася, вхопила косу, закрутила її між пальців.

— Ви ж знаєте, я мусила вийти заміж. Мій батько… ой, та не клейте ж дурня.

— А кого ще мені клеїти? Я тупіший за замковий кут, ще й байстрюком уродився.

— Беріть собі кобилу. Я не відпущу вас, доки не візьмете собі щось на згадку про мене.

— Я вас не забуду, мосьпані. Не бійтеся.

— Візьміть її!

Дунк вхопив її за косу та притяг обличчям до себе. Виявилося, що ковінька та різниця в зрості неабияк заважають; він трохи не впав, поки знайшов її вуста своїми, але тоді вже поцілував як слід. Одна її рука вхопила його за шию, друга обвила спину, і за одну мить він дізнався про цілунки більше, аніж за все життя. Коли вони нарешті розчепилися, він витяг кинджала з піхов.

— Я знаю, мосьпані, що взяти собі на згадку.

Яйк чекав на нього коло брамної вежі, сидячи на гарній гнідій кобилі та тримаючи Маестра за повід. Коли Дунк ристю підлетів до нього верхи на Громі, хлопчик здивувався.

— Пані казали, що хочуть і вам подарувати кобилу, пане.

— Навіть шляхетним паням не завжди дозволено все, що вони хочуть, — відповів Дунк, виїжджаючи на підйомний міст. — А я від неї хотів не кобили.

Замковий рів так переповнився, що загрожував залити береги.

— Все ж я без згадки не лишився. Ось, випрохав трохи її рудої чуприни.

Він понишпорив під киреєю, видобув звідти косу і всміхнувся.

У залізній клітці на перехресті мерці не розтискали обіймів. Їхнє усамітнення не турбували вже навіть мухи з гайворонням, бо геть об'їли мертві кістки, лишивши кілька волосин та клаптиків шкіри.

Дунк зупинився, зморщив лоба. Від їзди верхи йому боліла гомілка. Та пусте, лицарської долі не бува без болю — так само, як без меча або щита.

— Куди тут на південь? — запитав він Яйка. Важко зрозуміти, де який бік, коли весь світ, скільки його бачать очі, затопило водою та грязюкою, а небо стоїть навкруги похмурою гранітною стіною.

— На південь туди, пане, — показав Яйк. — А на північ — отуди.

— На півдні Переліток. І твій батько.

— А на півночі — Стіна.

Дунк кинув на нього погляд.

— Неблизький туди шлях.

— Та я ж маю нову кобилу, пане.

— Авжеж маєш. — Дунк мимоволі всміхнувся. — Але навіщо тобі Стіна?

— Ну, — відповів Яйк, — я чув, вона така висока.