— По мені він теж сліз не лив, — сказав з могили Баелор Списолам. — А я ж був його принцом, надією Вестеросу. Чого б це боги забажали моєї смерті замолоду?

— Моєму батькові виповнилося тільки тридцять дев’ять років, — мовив принц Валар. — Він мав стати великим королем, найвеличнішим з часів Аегона Дракона.

Він оглядів Дунка холодними блакитними очима.

— За віщо боги забрали його і залишили вас?

Молодий кронпринц мав світло-брунатне волосся свого батька, але у ньому проглядало срібно-золоте пасмо.

«Ви мертві!», хотів закричати Дунк, «ви мертві усі троє, чому ви не дасте мені спокою?» Пан Арлан помер від застуди, принц Баелор — від удару, завданого братом під час Дункового суду Седмиці, а син принца, Валар — під час Великої Весняної Пошесті. «Я не винуватий. Ми були в Дорні, ми навіть нічого не знали.»

— Ти божевільний, — сказав йому старий. — Коли ти згубиш себе своєю дурістю, ми не копатимемо тобі могили. У глибоких пісках людина має берегти воду.

— Ідіть геть, пане Дункане, — мовив Валар. — Забирайтеся.

Яйк допоміг йому копати. Малий не мав заступа, тільки руки, і пісок стікав у могилу швидше, ніж той його викидав. Наче копаєш яму просто у морі. «Я маю копати далі», твердив собі Дунк, хоча спина та плечі вже стогнали від зусиль. «Я маю поховати його так глибоко, щоб не знайшли піщані собаки. Я маю…»

— …померти? — спитав Великий Роб-дурник зі дна могили. Лежачи там нерухомим та холодним, з розірваним червоним проваллям у череві, чомусь він уже не здавався таким великим.

Дунк зупинився і витріщився на нього.

— А ти ж не мертвий. Ти спиш унизу, в підвалі.

А тоді звернувся до пана Арлана по допомогу.

— Скажіть йому, пане, — попрохав він, — скажіть йому, щоб виліз із могили.

Але над ним вже стояв не пан Арлан з Грошодубу, а пан Беніс Бурощит. Бурий лицар заквохтав своїм сміхом.

— Дунк-бовдунк, — мовив він, — випатраєш когось — він помре повільно, зате напевне. Ще не стрічав людину, яка б вижила, коли в неї тельбухи з живота теліпаються.

В нього на губах спухала червона піна. Беніс обернувся і сплюнув, а білі піски всотали її усю. Позаду нього стояв Мет зі стрілою в оці, плачучи повільними червоними слізьми. Там був і Гак-Байрак з майже навпіл розрубаною головою, зі старим Лимом, червонооким Башем та рештою. Усі вони жували кислолист разом з Бенісом — так спершу подумав Дунк, але потім зрозумів, що це кров стікає в них з ротів. «Мертві», подумав він, «усі мертві». Бурий лицар заїржав, як віслюк.

— Еге ж. Берися до справи: тобі ще багато могил копати, бовдунку. Вісім для них, одну для мене, одну для пана Лантуха і останню — для свого лисого хлопчиська.

Заступ випав з Дункових рук.

— Яйку! — заволав він. — Біжи! Тікаймо!

Але піски піддавалися під його ногами. Коли малий спробував видряпатися з ями, її стінки посипалися. Дунк побачив, як над Яйком зімкнулися піски, як вони поховали його крик про допомогу з відчайдушно роззявленого рота. Дунк спробував пробитися до нього, але піски здіймалися навколо, тягнули його до могили, засипали рота, носа, очі…

Щойно настав світанок, пан Беніс узявся навчати вояків ставити стіну щитів. Він вишикував усіх вісьмох плечем до плеча так, щоб щити торкалися один одного, а вістря списів витикалися поміж них, наче довгі й гострі дерев’яні зуби. А тоді Дунк із Яйком сіли верхи і ринули на них.

Маестер відмовився підходити до списів бодай на п’ять кроків і різко став, але Громові було не звикати. Великий бойовий кінь гупав двором, набираючи швидкість і розганяючи курей, які з вереском ляпали крилами. Їхній переляк виявився заразним. Великий Роб знову першим кинув списа і побіг, лишивши дірку посередині стіни. Замість зімкнутися, решта захисників Стояка приєдналася до втечі. Гром добряче потоптав їхні кинуті щити, перш ніж Дунк його зупинив; кувані копита потрощили плетене гілля на друзки. Поки селяни та курки розбігалися на всі боки, пан Беніс заливисто обкладав їх добірною лайкою. Яйк відчайдушно боровся зі сміхом, але врешті-решт програв ту тяжку битву.

— Та годі вже!

Дунк натяг повід, зупинив Грома, відв’язав шолома і зірвав його з голови.

— Якщо вони вчинять так у бою, їх усіх переріжуть.

«І мене, мабуть, теж.» Ранок вже стояв спекотний, і Дунк почувався таким липким та брудним, наче ніколи не мився. У голові гупало, і з неї ніяк не йшов той сон, якого він бачив уночі. «Але ж усього цього не було», намагався він переконати себе. «Все було не так.» Хіба що Каштан справді помер довгою сухою дорогою до Вайфу. Вони з Яйком їхали на одному коні, доки Яйків брат не подарував їм Маестра. А от решта…

«Я тоді не плакав. Може, й хотів би, та не плакав. І коня поховати хотів би, але дорнійці не стали б чекати.»

— Піщані собаки мають щось їсти та годувати щенят, — мовив до нього один з дорнійських лицарів, поки допомагав Дункові знімати сідло та вузду. — Його плоть з’їдять або собаки, або піски. За рік на кістках нічого не лишиться. Це ж Дорн, друже мій.

Згадавши про це, Дунк не міг не спитати себе, хто з’їсть плоть Гака, Гака і Гака. Може, у Клітчастій річці водяться клітчасті риби.

Він від’їхав Громом назад до вежі та спішився.

— Яйку, допоможи панові Бенісу позганяти їх докупи та приведи сюди.

Дунк пхнув малому шолома і закрокував сходами нагору.

Пан Явтух зустрів його у сутінках своєї світлиці.

— Якось не надто добре вийшло.

— Еге ж, мосьпане, — відповів Дунк. — Вони ні до чого не здатні.

Служивий мечник має вірно служити і в усьому коритися своєму панові, але ж це божевілля.

— Це був їхній перший раз. Їхні батьки та брати були не кращі, а то й гірші, коли починали навчатися. Мої сини займалися з ними перед тим, як рушити на поміч королю. Щодня, добрих два тижні. І зробили таки з них вояків.

— А в битві, мосьпане? — спитав Дунк. — Що з ними стало у битві? Скільки їх повернулося з вами додому?

Старий лицар довго дивився на нього.

— Лим, — відповів він нарешті, — Баш та Дейк. Дейк в нас був хуражиром. Найкращим, якого я знав. З ним ми ніколи не знали порожнього черева. Назад повернулося троє, пане мій. Троє, та ще я сам.

Його вуса затремтіли.

— Мабуть, двох тижнів не вистачить.

— Мосьпане, — мовив Дунк, — сусідська пані може з’явитися тут просто завтра з усім своїм військом.

«Хороші хлопці», подумав він, «та скоро стануть мертвими хлопцями, якщо впиратимуться проти лицарів Холоднокопу».

— Має бути якийсь інший спосіб.

— Інший спосіб. — Пан Явтух легенько пробіг пальцями по щиті Малого Лева. — Я не прийму правосуду ані від князя Рябина, ані від цього короля.

Він ухопив Дунка за лікоть.

— Пригадую, що в минулі дні, коли на цій землі правили зелені королі, можна було виплатити людині за вбивство її тварини або селянина виру — ціну крові.

— Виру? — перепитав Дунк підозріло.

— Самі кажете — якийсь інший спосіб. У мене відкладено трохи грошей. Пан Беніс каже, що просто дряпнув хлопові щоку. Я можу заплатити йому срібного оленя, і ще три тій жінці за образу. Можу, і заплачу… якщо вона розвалить свою греблю.

Старий спохмурнів.

— Сам я, проте, до неї не піду. Я не можу з’явитися у Холоднокопі.

Жирна чорна муха задзижчала довкола його голови і сіла на руку.

— Той замок колись був наш. Ви це знали, пане Дункане?

— Знав, мосьпане. — Йому розповів Сем Горбик.

— Тисячу років до Завоювання ми служили воєводами північного прикордоння. Нам присягало два десятки дрібніших панів та сотня земельних лицарів. Тоді ми тримали чотири замки, а на пагорбах ще й вартові вежі, аби попереджати про прихід ворога. Холоднокоп був найславетнішим нашим столом. Його звів князь Первин Осгрей. Первин Гордий — ось як його кликали.

— Та після Полум’яного Поля Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Осгреї зубожіли та впали в немилість. Син Аегона, король Маегор, відняв у нас Холоднокоп за те, що князь Ормонд Осгрей сказав слово проти придушення Зірок та Мечів, як колись називали братства Небораків та Синів Воїна.