Описана у повісті історія сталася приблизно за дев’яносто років до початку подій «Гри престолів».

У залізній клітці на перехресті під літнім сонцем гнили двоє мертвих чоловіків.

Яйк зупинився попід ними, аби краще роздивитися.

— Як гадаєте, пане, хто вони такі?

Його мул Маестер, вдячний за хвилину спочинку, негайно взявся скубти обабіч дороги суху брунатну чорт-траву, не зважаючи на два здоровенні барила з вином, почеплені на спину.

— Грабіжники, — відповів Дунк. Зі спини Грома він їх бачив краще. — Гвалтівники. Убивці.

Навколо пахв на його старій зеленій сорочці розпливлися темні плями поту; сонце немилосердно палало з блакитного неба, і відколи вони на світанку рушили у дорогу, з Дунка вже зійшло сім потів.

Яйк зняв крислатого, обвислого солом’яного бриля; під ним виблискувала його лиса голова. Брилем він розігнав навколо себе мух, яких по мертвих хлопах повзали незліченні сотні, а ще більше кружляло у нерухомому гарячому повітрі.

— Мабуть, вчинили щось дуже погане, якщо пан замкнув їх у воронячій клітці.

Десятирічний Яйк іноді міркував мудріше за багатьох маестрів. Та часто-густо кількома словами виказував, яка він ще дитина.

— Пани бувають різні, — відповів Дунк. — Є такі, що їх хлібом не годуй, а дай людину замордувати.

Двох злочинців якось примудрилися запхати лицем до лиця у залізну клітку, замалу навіть на одного. Вони сплуталися руками й ногами, а спинами втиснулися у гарячі грати. Один, поки був живий, кусав іншого зубами за шию та плечі, намагаючись з'їсти. Гайвороння вже потрудилося над обома; коли Дунк та Яйк з'явилися з-за пагорба, птахи злетіли щільною чорною хмарою й налякали Маестра.

— Хай там хто вони були, а голодом заморені добряче, — відзначив Дунк. Від страчених лишилася сама шкіра, гнила і зелена, та кістки. — Може, хліба в когось вкрали чи оленя вбили у панському лісі.

Посуха не кінчалася вже другий рік, і панство дедалі гірше терпіло лісокрадів у своїх володіннях. Чи то пак, ще гірше, ніж раніше.

— А може, вони з якоїсь розбійної ватаги?! — У Доску вони слухали арфиста, що співав «Чорний Робін повис у петлі того дня». Опісля того шляхетні розбійники ввижалися Яйкові за кожним кущем.

Дунк мимоволі зазнайомився з кількома розбійниками, поки служив старому лицареві, й відтоді не надто прагнув нових знайомств. Жоден з бачених ним харцизів шляхетністю не вирізнявся. Один, що його пан Арлан допомагав вішати, страшенно полюбляв чужі персні. Аби забрати перстень в якогось чоловіка, відрізав йому пальця, а в жінки — переважно відкушував. Про нього, скільки Дунк відав, пісень ніхто не склав.

Та зрештою, чи не байдуже: були то розбійники чи лісокради? Однак їхнє товариство — невелика розвага. Дунк повільно рушив Громом у об’їзд клітки. Порожні очі, здавалося, стежили за ним. Один з мерців звісив голову і роззявив рота. Дунк помітив, що язика в нього нема. Напевне, з’їли гави. Гайвороння завжди найперше видзьобувало очі, це він чув від людей. То може, на другу страву вони полюбляли язика. А може, це пан наказав його вирвати за зухвалі слова.

Дунк скуйовдив шапку вигорілого волосся долонею. Мерцям він нічим допомогти не міг, а от барила вина до Стояка самі пішки не дійдуть.

— Звідки ми приїхали? — спитав він, блимаючи очима на дві дороги. — Я щось заблукав.

— Стояк — це туди, пане, — вказав Яйк.

— Ну, то й нам туди. Може, дістанемося до вечора, якщо менше мух ловитимемо.

Він вдарив Грома п’ятами і повернув здоровенного бойового огиря на ліву дорогу від розгалуження. Яйк нап’яв свого вислого бриля і добряче смикнув Маестра за повід. Мул полишив чорт-траву і посунув слідом, цього разу не впираючись. «Його теж мучить спека», подумав Дунк, «а ще ж і барила важкі на спину почепили».

Літнє сонце спекло дорогу, мов цеглу. Колії були такі глибокі, що й кінь би ногу зломив, тому Дунк обережно вів його високою серединою. Сам він у день виїзду з Доску — а вирушили вони глупої ночі, задля прохолоди — звихнув собі гомілку. Старий хазяїн колись казав, що лицареві треба вчитися жити з болем та ранами. «Еге ж, хлопче, і зі зламаними кістками, і з рубцями на шкірі. Це така сама лицарська доля, як носити меча і щита.» Втім, якщо Грім раптом зламає ногу, тоді… нема коня — нема й лицаря.

Яйк тримався аршинів за п’ять позаду, перед Маестром з винними барилами на спині. Хлопець крокував однією босою ногою в колії, іншою — між коліями, а тому підіймався та опускався з кожним кроком. При боці він мав кинджала, чоботи закинув за торбу на плечах, а поношену буру сорочку підібрав знизу і зав’язав навколо стану. Під крислатим солом’яним брилем виднілося обличчя з розмазаною грязюкою та великими темними очима. Років йому було десять, а зросту він ще й п’яти ступнів не набрав; останнім часом почав був витягатися вгору, та наздогнати Дунка, звісно, не мріяв. Виглядав малий точнісінько як стайниченко при заїзді, хоча й не був ним. Зате анітрохи не скидався на того, ким був насправді.

Мерці скоро зникли позаду, але Дунк піймав себе на думці про них. Часи настали такі, що держава переповнилася харцизяками. Посуха не кінчалася, простий люд тисячами рушав у дорогу на пошук місць, де ще буває дощ. Князь Кровокрук наказав усім посполитим повернутися до своєї землі та своїх панів, але послухалося його наказу небагато. Чимало людей звинувачувало в біді саме Кровокрука, а заразом і короля Аериса. Казали, що це божий суд, бо вбивця родичів є проклятим навіки. Розумні люди, втім, тримали язика на припоні. «Скільки очей в князя Кровокрука?», питалося в загадці, яку Яйк почув у Старограді. «Тисяча, і ще одне.»

Шість років тому в Король-Березі Дунк бачив його на власні очі. Той проїжджав на коні блідому вгору по Сталевій вулиці з п’ятьма десятками Крукових Зубів позаду себе. Тоді король Аерис ще не сів на Залізний Трон і не призначив його Правицею, та все одно Кровокрук вражав поставою, вдягненою у димний шовк і кармазин, з Темною Сестрою при боці. З-за блідої шкіри та білого, мов кістка, волосся він скидався на живого мерця. Через щоку та підборіддя простяглася родима пляма винного кольору, яку люди вважали схожою на червоного крука, хоча Дунк бачив лише незугарну латку спотвореної шкіри. Він так витріщався на князя, що той відчув його погляд. Королівський ворожбит повернувся, проминаючи Дунка, і глянув просто на нього. Єдине око в нього було червоне, замість іншого лишилося порожнє гніздо — подаруночок Лихого Булата на полі Червонотрав’я. Але Дункові здалося, що обидва ока глянули йому просто крізь шкіру та плоть у глибини душі.

Незважаючи на спеку, від спогаду його пробив холодний піт.

— Пане? — покликав Яйк. — Вам недобре?

— Та ні, — відповів Дунк. — Лише спекотно і спрага мучить. Так само, як їх.

Він вказав на поле обабіч дороги, де на своєму бадиллі всихали рядки динь. «Козячі голови» та пучки чорт-трави ще чіплялися за життя на межах, але городина вже покинула ту безнадійну справу. Дунк знав, як почуваються дині. Колись пан Арлан казав, що заплотному лицареві спрага не загрожує. «Поки в тебе є шолом, аби підставити під дощ. Немає, хлопче, кращого напою, ніж дощова вода.» Але старий ніколи не бачив такого літа, як оце. Дунк свого шолома кинув у Стояку, бо однак не було під що його підставляти, а возити на голові — занадто важко і спекотно. Що має робити заплотний лицар, коли навіть заплоти висихають, буріють та помирають?

Може, коли вони дійдуть до потоку, то можна буде скупатися. Він посміхнувся, уявивши собі, як потішить себе і стрибне просто у воду, як вийде, шкірячись від задоволення, як вода стікатиме щоками й сплутаним волоссям, і як вимокла сорочка прилипне до шкіри. Яйк, мабуть, теж захоче скупатися, хоча він на вид зовсім не потерпав від спеки. Тільки пилом припав, але навіть не спітнів. Він взагалі мало пітнів, любив усе гаряче та пекуче. У Дорні він ходив голий по пояс і став брунатний, як самі дорнійці. «Ще б пак, кров дракона», сказав собі Дунк. Хто коли чув про таке, щоб дракони пітніли? Сам він теж радо стяг би сорочку, але то було б негідно. Заплотний лицар, ясна річ, міг би хоч голий ходити — сам-бо собі голова. Але коли служиш, присягнувши на мечі господареві — то вже інша справа. «Приймаючи панський трунок та частунок», казав пан Арлан, «треба розуміти: віднині все, що ти робиш, уславляє або ганьбить твого хазяїна. Завжди роби більше, ніж вимагають, а не менше. Ніколи не ухиляйся від служби, від тягарів, від клопоту. А найперше — не осором пана, якому служиш.» Хай у Стояку за трунок і частунок мали не солодкий мед і червоне м'ясиво, а просте пиво та печену курку, але ж пан Явтух чим пригощав, тому й сам радий бував.