Двоє списників перегородили їм дорогу коло решітки. Один мав велику чорну бороду, інший був безбородий. Бородань завимагав сказати, навіщо вони приїхали.

— Вельможний пан Осгрей надіслали мене задля перемовин з пані Тенетник, — відповів Дунк. — Я лицар Дункан Високий.

— Та вже ж не Беніс, — мовив безбородий. — Того б ми за версту винюхали.

В нього бракувало переднього зуба, а на серці був нашитий значок з плямистим павуком.

Бородань підозріливо примружився на Дунка.

— Ніхто не може бачити її вельможність без дозволу каштеляна Довговерха. Ідіть зі мною. А ваш машталір хай лишається коло коней.

— Я не машталір, а зброєносець! — вигукнув Яйк. — Чи ти сліпий, чи просто дурний?

Безбородий розреготався. А бородань націлив вістря списа просто хлопцеві у горло.

— Ану повтори, що сказав!

Дунк дав Яйкові добрячого ляща у вухо.

— Ні, не повторюй, а стули пельку та подбай про коней. — Сам Дунк тим часом зліз на землю. — Я піду до пана Лукаса.

Бородань опустив списа.

— Він у дворі.

Пройшовши під шпичастою залізною решіткою та бійницею у стелі, вони опинилися у зовнішньому дворі. Там з псярні гавкали хорти, з вікон свинцевого скла у семибічному дерев’яному септі чулися співучі голоси. Перед кузнею коваль ставив підкови бойовому коневі, а хлопчина-учень йому допомагав. Неподалік якийсь зброєносець пускав стріли по стрілецьких цілях, зроблених з соломи, а поруч веснянкувата дівчина з довгою косою відповідала на кожен його постріл своїм. Крутилося щитове опудало: з півдесятка лицарів у набивних каптанах по черзі кололи його списами.

Пан Лукас Довговерх знайшовся серед спостерігачів коло опудала, поруч із товстим здорованем-септоном, що пітнів ще гірше за Дунка. Білий та круглий, мов коровай, чолов’яга мав на собі рясу таку мокру, наче він у ній купався. Довговерх поруч із ним скидався на списа: прямий, жорсткий, дуже високий… хоча й трохи нижчий за Дунка, скільки той міг судити… та кожним своїм вершком пихатіший за усього Дунка заразом. Вдягнений пан Лукас був у чорний шовк та золоту парчу, але на вид почувався не спекотніше, аніж на Стіні.

— Мосьпане, — привітав його стражник, — тут з’явився один такий собі з курячої вежі, хоче бачити її вельможність.

Першим обернувся септон і так захоплено тюгукнув, що Дунк аж подумав, чи не п’яний він.

— Що це в нас тут? Заплотний лицар? Величенькі ж у Обширі заплоти. — Септон зробив знак благословіння. — Хай Воїн завжди стоїть за вашу справу, пане. А я — септон Сефтон. Невдале ім’я, та іншого не маю. А ваше ж яке?

— Дункан Високий.

— Наш гість зовсім не марнославний, — зазначив септон до пана Лукаса. — Якби я мав його зріст, то назвався б Сефтоном-Велетнем. Сефтоном-Вежею. Сефтоном Головою-в-Хмарах.

Кругле обличчя його заливалося червоним, а на рясі виднілися плями від вина.

Тим часом пан Лукас вивчав Дунка. Це був немолодий вже чоловік: років за сорок, а може, й п’ятдесят, радше жилавий, ніж м’язистий. Обличчя він мав надзвичайно незугарне: товсті губи, криві жовті зуби, широкий м’ясистий ніс, витріщені очі. «Ще й сердитий який», майнула в Дунка побіжна думка, перш ніж той мовив:

— Заплотні лицарі — то жебраки з мечами. Це ще в кращому випадку, а в гіршому — розбійники. Забирайся геть. Нам тут таких не треба.

Дунк потемнів обличчям.

— Пан Явтух Осгрей надіслав мене зі Стояка на перемовини з господаркою цього замку.

— Осгрей? — Септон зиркнув на Довговерха. — Осгрей-клітчастий лев? Я гадав, дім Осгрей вже вимер до останньої людини.

— Майже вимер. Стариган лишився останній. Ми дозволили йому дожити свого віку в напіврозваленій вежі за кілька верстов на схід.

Пан Лукас обернув похмуре обличчя до Дунка.

— Якщо пан Явтух бажає говорити з її вельможністю, хай приходить сам. — Його очі звузилися. — Це ти був разом з Бенісом коло греблі. Не смій заперечувати. Я мав би тебе повісити!

— Порятуй нас, Седмице. — Септон витер піт з лоба рукавом. — Розбійник, кажете? Ще й здоровань який. Пане, спокутуйте вчинене зло, і Мати змилується над вашою душею!

Добру й побожну пораду дещо зіпсувало те, що посеред неї септон раптом гучно перднув.

— Ой, божечки. Даруйте мені, пане лицарю. Така біда — квасоля та ячмінний хліб.

— Я не розбійник, — мовив до них Дунк з усією гідністю, яку спромігся зібрати.

Але Довговерха його заперечення не зворушили.

— Не випробовуй мого терпіння, лицарю… якщо ти за правом носиш це звання. Тікай до курячої вежі та скажи панові Явтуху, аби доправив сюди пана Беніса Буробздоха. Якщо твій пан позбавить нас клопоту силоміць виколупувати Беніса зі Стояка, то її вельможність, може, вчинить милосердно.

— Я маю намір побалакати з її вельможністю і про пана Беніса, і про лихо коло греблі, і про вкрадену в нас воду.

— Вкрадену? — перепитав пан Лукас. — Згадай це слово при моїй пані, й плаватимеш у мішку ще до заходу сонця. Ти певний, що досі бажаєш її бачити?

Якщо Дунк і був у чомусь певний, то це у своєму бажанні вибити Лукасові Довговерху всі його криві жовті зуби.

— Я вам сказав, чого я бажаю.

— Ой, та дозвольте вже йому побачити пані, — закликав септон. — Хіба це комусь нашкодить? Пан Дункан подолав довгий шлях під безжальним сонцем. Хай добродій розкаже нашій пані, з чим приїхав.

Пан Лукас ще раз окинув Дунка поглядом.

— Наш септон — добра та божа людина. Пішли. Буду вдячний, якщо ти розкажеш свою справу якнайкоротше.

Він закрокував двором, і Дунк був змушений поспіхом його доганяти.

Тут відчинилися двері замкового септу, і віряни поспішили сходами надвір. Серед них були лицарі та зброєносці, з десяток дітей, кілька старих, три септи у білих рясах та каптурах… і одна повнотіла жінка безсумнівно шляхетного роду, вбрана у сукню темно-синього дамасту, облямовану мирійським мереживом і таку довгу, що поділ волочився у пилюці. Дунк вирішив, що їй років із сорок. Високо збите волосся під срібнотканою сіточкою було рудувато-брунатне; якщо це її прозивали Червонястою, то напевне за колір опасистого обличчя.

— Пані, — мовив пан Лукас, ставши перед нею та септами, — цей заплотний лицар каже, що приніс послання від пана Явтуха Осгрея. Чи вислухаєте ви його?

— Якщо бажаєте, пане Лукасе. — Вона витріщилася на Дунка так дивно, що той мимоволі згадав Яйкові балачки про чари. «Щось не дуже їй допомогли ті криваві купелі.» Вдовиця була тілом тлуста, обличчям непоказна, з дивно загостреною догори головою, чого не ховало навіть пишно зібране волосся; ніс вона мала завеликий, а рот замалий. Дунк з полегшенням побачив два ока, але всяка думка про шляхетне догоджання високородній пані зникла з його голови.

— Пан Явтух прохав мене перемовитися з вами про нещодавні прикрі події коло загати.

Вона блимнула очима.

— Коло… загати, кажете?

Навколо потроху збирався натовп. Дунк відчував на собі недружні очі.

— На річці, — мовив він, — на Клітчастій. Ваша вельможність збудували на ній греблю…

— Та ні, я напевне цього не робила, — відповіла та. — Про що ви, пане лицарю? Я всенький ранок молилася у септі.

Дунк почув гигикання пана Лукаса.

— Я не мав на увазі, що ваша вельможність гатили її самі, тільки… без тієї води загинуть усі наші ниви… бо ж селяни мають на полях квасолю, ячмінь, дині…

— Справді? Я дуже полюбляю дині. — Маленький ротик скривився у задоволену посмішку. — І які ж там у вас є дині?

Дунк збентежено роззирнувся колом облич і відчув, як пашіє його власне. «Щось тут не те. Довговерх робить із мене дурня.»

— Мосьпані, а чи не продовжити нам розмову деінде… де менше людей.

— Ставлю срібняка, що бовдур-велетень хоче її звабити! — пожартував хтось, і усі навколо вибухнули реготом. Пані сахнулася геть, налякана, і закрила обличчя руками. До неї швидко підскочила одна із септ, пригорнула за плечі, втішаючи та захищаючи.

— Що мають означати ці веселощі? — прорізався крізь сміх холодний та твердий голос. — Поділіться-но зі мною вашим жартом. Пане лицарю, чого це ви турбуєте мою зовицю?