— Ти скажеш, що на цьому справа не скінчилася, що далі сталося іще багато чого. Так, я знаю — сам бачив дещицю… як розбігалися повстанці, як їх зупинив Лихий Булат і очолив шалену, божевільну навалу… його бій проти Кровокрука, зрівнянний тільки з боєм Даемона проти Гвейна Корбрея… як страшно принц Баелор вдарив у тил бунтівників, мовби молотом гупнув… вереск дорнійців, ліс їхніх списів… але наприкінці дня було вже байдуже. Війна скінчилася зі смертю Даемона.
— А висіло ж усе на волосині… Якби Даемон просто збив Гвейна Корбрея з коня і залишив на милість долі, то проламав би лівий край Маекарового війська, перш ніж Кровокрук став на тому гребені. Тоді день скінчився би перемогою чорного дракона, Правиця загинув, і відкрилася б пряма дорога на Король-Берег. Тоді Даемон вже сидів би на Залізному Троні, перш ніж зі штормовим панством та дорнійцями підійшов принц Баелор.
— Хай там скільки співці просторікують про молот і ковадло, але хід битви своїми білими стрілами та чорними чарами переломив братовбивця. Він править нами й зараз, годі сумніватися. Король Аерис — лялька в його руках. Я не здивуюся, дізнавшись, що Кровокрук зачарував його милість, аби підкорити своїй волі. Не дивно, що усі ми тепер прокляті.
Пан Явтух похитав головою та впав у задумливе мовчання. Дунк питав себе, як багато почув Яйк, але точно знати не міг. «Скільки очей має пан Кровокрук?», подумав він.
День ставав дедалі спекотнішим. Дунк помітив, що навіть мухи кудись повтікали. Мабуть, вони краще за лицарів знають, куди не треба пхати носа, тому й ховаються від сонця. Йому стало цікаво, яку ж гостину їм з Яйком запропонують у Холоднокопі. Приміром, кухоль холодного темного пива був би доречний. Дунк з великою приємністю крутив цю думку в голові, аж поки не згадав слова Яйка про те, як Червоняста Вдовиця труїла своїх чоловіків. Спрага миттю зникла, бо є на світі гірші речі, аніж пересохла горлянка.
— Були часи, коли дім Осгрей тримав усі землі на десятки верстов навколо: від Нюні на сході до Битих Валунів на заході, — мовив пан Осгрей. — Холоднокоп був нашим, а ще Підковні Пагорби, печери на Лихому Лисаку, села Доск, Малий Доск та Сивушний Поділ, обидва береги Листопадного озера… Осгреєвські наречені виходили заміж за Флорентів, Лебединів, Тарбеків, ба навіть Вишестражів та Чорнолісів.
В полі зору з’явився Гаків Гай. Дунк прикрив очі долонею і примружився на зелену смугу. Зараз він заздрив Яйковому брилеві. «Ну хоч там матимемо якусь тінь.»
— Гаків Гай колись тягнувся аж до Холоднокопу, — мовив пан Явтух. — Я вже й не пам’ятаю, що то був за Гак такий. До Завоювання у лісі водилися тури й величезні лосі у двадцять долонь заввишки, ба навіть більші. Червоного звіра в лісі аж кишіло; стільки жодний мисливець не міг би взяти за життя, бо полювати там могли тільки король та клітчастий лев. Навіть у дні мого батька дерева ще росли по обидві сторони потоку, але потім павуки вирубали свій ліс, аби влаштувати пасовисько для корів, овець та коней.
Тонкий струмочок поту поповз Дунковими грудями. Раптом він палко забажав, аби його господар та повелитель стулив пельку. Хіба ж можна базікати в таку спеку? Хіба можна кудись їхати? Хай йому грець, та хіба можна зараз бодай ворушитися?
У лісі вони побачили тушу великого бурого деревного кота, на якій юрмилися черви.
— Фу-у! — вигукнув Яйк, якомога далі обводячи Маестра навколо неї, — смердить іще гірше за пана Беніса.
Пан Явтух натягнув повід.
— Деревний кіт. Я й не знав, що вони ще лишилися у цьому лісі. Цікаво, від чого він помер.
Коли ніхто не відповів, старий продовжив:
— Звідси я поверну назад. А ви їдьте собі на захід, і доберетеся просто до Холоднокопу. Ви взяли гроші? — Дунк кивнув. — Добре. Хай разом з вами, пане, повернеться і моя вода.
Старий лицар ристю рушив назад. Туди, звідки приїхав.
Коли він зник, Яйк мовив до Дунка:
— Я тут міркував, пане, як вам краще балакати з пані Тенетник. Щоб заприязнити її до себе, не обійтися без хвали та лестощів.
У своєму клітчастому жупанчику Яйк виглядав таким бадьорим, наче знати не знав ніякої спеки. Пан Явтух почувався так само навіть у киреї. «То що ж це, єдиний я тут спливаю потом?»
— Хвали та лестощів, кажеш, — повторив Дунк. — Яких саме?
— Та ви ж самі знаєте. Кажіть їй, яка вона чудова та прегарна.
Дунк засумнівався.
— Вона пережила чотирьох чоловіків. Має бути не молодша за пані Вайф. Якщо я хвалитиму чудову красу якоїсь бородавчастої старої жаби, то вона знатиме, що я брешу.
— Та ж вам досить лише знайти у ній щось справді варте хвали. Так робить мій брат Даерон. Каже, що навіть в найстрашніших старих шльондр можна відшукати густе волосся або вуха гарних обрисів.
— Вуха гарних обрисів?! — Сумніви Дунка міцніли з кожним словом.
— Або ж гарні очі. Скажіть їй, що її вбрання підкреслює колір її очей. — Малий поміркував якусь хвильку. — Якщо тільки в неї не одне око, як у князя Кровокрука.
«Люба пані, ваше вбрання підкреслює колір вашого ока.» Дункові доводилося чути, як лицарі та паничі просторікували перед панями. Щоправда, таку дурницю при ньому ще жоден не бовкнув. «Добра пані, маєте таке прегарне вбрання. Воно так відтіняє колір обох ваших чудових очей.» Бувають пані старі та кощаві, бувають товсті та червонопикі, бувають незугарні та поїдені віспою. Але усі носять якесь вбрання і мають два ока. І наскільки пам’ятав Дунк, усі полюбляють чоловічі лестощі. «Яка прегарна сукня, пані моя. Прегарно підкреслює прегарну вроду ваших прегарно вродливих очей такого прегарного кольору.»
— Життя заплотного лицаря куди як простіше, — приречено буркнув Дунк. — Скажу щось не те, і вона накаже зашити мене у мішок та кинути у рів.
— Хай спершу знайде такого великого мішка, пане, — мовив Яйк. — А ще, раптом що, нас врятує чобіт.
— Ні, — загарчав Дунк, — мовчи вже про свій чобіт.
Виїхавши з Гакового Гаю, вони опинилися набагато вище від греблі за течією. Тут вода піднялася так, що Дунк міг би навіть втілити свою мрію про купання. «Та тут і втопитися можна», подумав він. У дальній берег врізався рівчак, що відводив воду кудись на захід. Рівчак біг уздовж дороги та живив безліч іще менших рівчаків, які зміями розповзалися по ланах. «Перетнемо річку, і опинимося у владі Вдовиці». Дунк спитав себе, що чекає попереду на самотнього лицаря з десятирічним хлопчаком за спиною.
Яйк обмахував обличчя.
— Гей, пане! Чого ми зупинилися?
— Ми не зупинилися.
Дунк вдарив коня острогами та з плюскотом в’їхав у річку. Яйк рушив слідом на мулі. Вода піднялася Громові до черева, тоді знову спала. Вони вибралися на Вдовициному боці, стікаючи краплями. Рівчак попереду біг прямий, мов спис, і сяяв на сонці золотом та зеленню.
Через кілька годин вони побачили башти Холоднокопу. Дунк спинився, щоб перевдягтися у свою гарну дорнійську сорочку та перевірити, як меч ходить у піхвах, аби не мати неприємних несподіванок, якщо знадобиться його оголити. Яйк також смикнув за руків’я кинджала, хмурячи чоло під своїм брилем. Далі вони поїхали обабіч: Дунк на бойовому огирі, малий на мулі. Прапор Осгреїв безпомічно висів з держална.
Холоднокоп розчарував його після усього почутого від пана Явтуха. Порівняно зі Штормоламом, Вирієм та іншими княжими столами, яких вдосталь надивився Дунк, замок виявився доволі непоказним… та все ж замком, а не укріпленою вежею. Зубчастий зовнішній мур мав тридцять ступнів у висоту і башти на кожному куті — кожна заввишки як півтора Стояка. З кожного шпиля та підвищення важко звисав чорний прапор Тенетників, прикрашений плямистим павуком на сріблястому павутинні.
— Пане? — покликав Яйк. — Вода. Дивіться, куди вона йде.
Рівчак кінчався коло східного муру Холоднокопу, стікаючи у копаний рів, за яким замок і було названо. Від виду та шуму вируючої води Дунк трохи зубами не заскреготів. «Я не віддам їй мою Клітчасту.»
— Їдьмо, — мовив він до Яйка.
Над вигином головної брами у нерухомому повітрі висів ще один ряд павучих прапорів. Під ним глибоко у камені було вирізано якогось старішого знака. За століття вітер та дощ добряче його вилизали, але зовсім подоби не спотворили: на задніх лапах там стояв лев, складений з клітин. Брама була відчинена. Проїжджаючи підйомним мостом, Дунк помітив, як низько стояла вода у рові. «Впала трохи не на сажня», подумав він.
