– Краще одягайся, спускайся вниз і нічого не уявляй, – завважила Мерил, тільки-но їй вдалося вставити слівце. – Сніданок чекає. Умийся та причепурися. Залиш вікно відчиненим і розкрий постіль, щоб вона провітрилася. І швидше, будь ласка.

Енн вочевидь могла не баритися, коли на те була потреба, бо вже за десять хвилин спустилася вниз, акуратно одягнена, з розчесаним і заплетеним у коси волоссям та вмитим обличчям. Душу її наповнювало приємне відчуття вправно виконаних вимог Мерил. Крім однієї – постіль вона все-таки забула розкрити для провітрювання.

– Я сьогодні дуже голодна, – оголосила дівчинка, щойно вмостившись на стільці, вказаному їй Мерил. – Світ мені вже не здається такою похмурою пустелею, як вчора ввечері. А ще тішить сонячний ранок. Втім, я люблю й дощові ранки теж. Будь-який ранок цікавий, правда? Невідомо, що чекає нас в цей день, тому відкривається так багато простору для уяви. Мене тішить, що сьогодні немає дощу, бо легше не сумувати й стійко долати мінливості долі в сонячний день. А я відчуваю, що сьогодні доведеться багато чого подолати. Дуже легко читати про чужі нещастя й уявляти, як героїчно ми їх зносимо, проте в житті, насправді це не так легко, правда?

– Заради Бога, помовч трохи, – не витримала Мерил. – Маленька дівчинка не повинна так багато говорити.

Після цього зауваження Енн намертво припнула язика, аж її тривале мовчання стало дещо дратувати Мерил, наче в ньому було щось неприродне. Метью теж мовчав, але в цьому не було нічого дивного. Тож сніданок минав за повної тиші.

І чим ближче було до його завершення, тим Енн ставала дедалі неуважнішою: їла машинально, а її великі очі невідривно, незрячим поглядом дивилися на небо за вікном. Це неабияк дратувало Мерил, яка відчувала, що тілом ця дивна дитина за столом, але дух її ширяє в якійсь захмарній країні. Та хто захотів би мати в будинку таку дитину?

Проте набагато незбагненнішим було для неї те, що Ме-тью хотів залишити дівчинку! Мерил відчувала, що він прагне цього сьогодні вранці так само сильно, як учора ввечері, і не збирається відмовлятися від цього бажання. Це була його звичайна манера – вбити собі в голову якусь примху й чіплятися за неї з мовчазним завзяттям. А воно було в десять разів сильнішим, ніж якби він говорив про своє бажання з ранку до вечора.

Коли сніданок закінчився, Енн повернулася на грішну землю й буденним голосом запропонувала вимити посуд.

– Ти вмієш мити посуд як слід? – недовірливо запитала Мерил.

– Так, досить непогано. Ще краще в мене виходить тільки няньчити дітей. Маю великий досвід у цій справі. Шкода, що у вас немає дітей, якими я могла б опікуватися.

– Зате мене тішить те, що тут немає більше дітей. З однією достатньо проблем. Ніяк не збагну, що з тобою робити. Метью такий смішний.

– Він милий, – сказала Енн з докором. – І дуже доброзичливий – зовсім не заперечував проти моїх розмов. Йому це, здається, подобалося. Я одразу відчула споріднену душу, тільки-но побачила його.

– Обидва ви диваки, якщо ти це маєш на увазі, кажучи про спорідненість душ, – фиркнула Мерил. – Добре, можеш мити посуд. Не шкодуй гарячої води та витри все як слід. У мене сьогодні зранку повно роботи, бо після обіду доведеться їхати у Вайт Сендс до пані Спенсер. Поїдеш зі мною, можливо, одразу там і вирішимо, що з тобою робити. Коли закінчиш із посудом, піди нагору й застели ліжко.

Енн досить швидко й ретельно вимила посуд, і це не пройшло повз увагу Мерил. Відтак застелила ліжко, щоправда, з меншим успіхом, бо ніколи не спала на перинах, а отже, не знала, як з ними вправлятися. Більше завдань для неї в Мерил не було, окрім бажання на певний час позбутися дівчинки, тож вона сказала, що дозволяє їй піти в сад і погратися там до обіду.

Енн радісно кинулася до дверей: її очі аж засяяли на вмить пожвавілому обличчі. Проте на самому порозі вона раптово зупинилася й так само швидко повернулася до столу. Щасливий вираз з її обличчя наче вітром здуло.

– Ну, що ще трапилося? – запитала Мерил.

– Не наважуюся вийти, – сказала Енн тоном мученика, що відрікається від усіх земних радощів. – Навіщо мені закохуватися в Зелені Дахи, якщо потім їх більше не побачу. А якщо я познайомлюсь з усіма цими деревами, квітами, із садом, зі струмком, то не зможу не полюбити їх.

У мене й так важко на душі, тож не хочу, щоб стало ще гірше. Мені дуже хочеться вийти – все, здається, кличе мене: «Енн, Енн, вийди до нас! Енн, Енн, ми хочемо погратися з тобою!», – але краще не робити цього. Не варто закохуватися в те, від чого незабаром тебе відірвуть назавжди, адже так? А як втриматися й не полюбити тут усе, правда? Ось чому я зраділа, коли думала, що залишуся й ніщо не завадить мені любити тут усе. Та цей короткий сон минув. Тепер я примирилася з неминучістю, тож краще не виходити. Інакше, боюся, що не зумію знову зробити це. Як звуть квітку в горщику на підвіконні, скажіть, будь ласка?

– Це герань.

– О, не про цю назву йдеться. Я запитую, яке ім’я ви їй дали. Ви ніяк її' не назвали? Тоді можна мені це зробити? Можна, я назву її… о, дайте подумати… Бонні… так, таке ім’я підійде… можна мені називати її Бонні, поки я тут? О, дозвольте мені її так називати!

– Та заради Бога, називай, мені все одно. Тільки який сенс давати ім’я герані?

– О, я люблю, щоб предмети мали імена, навіть якщо це тільки герань. Тоді вони схожі на людей. Ми ж не знаємо: а раптом ця герань ображається, коли її називають просто «герань»? Вам, мабуть, теж не сподобалося б, якби вас завжди називали просто жінкою. Так, називатиму її Бонні. Від сьогодні має ім’я й вишня під вікном моєї спальні. Я назвала її Сніговою Королевою – вона така біла. Звичайно, це не постійне її вбрання, проте завжди можна це уявити, правда?

– Ніколи в житті не бачила й не чула нічого подібного, – бурмотіла Мерил, рятуючись від цих нестримних тирад втечею до льоху за картоплею. – Дівчинка справді цікава, як каже Ме-тью. Самій не терпиться дізнатися, що ще вона розповість. А як усе придумує доладно! Вона, мабуть, і на мене напускає чари, як напустила їх на Метью. Цей його погляд вранці сказав усе – він не передумав. Коли б то, як усі інші чоловіки він говорив словами. Тоді можна було б відповісти, переконати його. А що робити з чоловіком, який тільки дивиться?

Коли Мерил повернулася, то знову застала Енн за мрійництвом. Дівчинка сиділа, опустивши підборіддя на руки, а погляд спрямувавши в небо. Такою Мерил застала її, коли взялася накривати на стіл.

– Чи можу я взяти кобилу й кабріолет після обіду, Ме-тью? – запитала Мерил.

Метью кивнув і сумно глянув на Енн. Мерил перехопила цей погляд і додала сухо:

– Я збираюся до Вайт Сендс і візьму Енн з собою, щоб пані Спенсер могла відразу відправити її назад до Нової Шотландії. Тобі залишу чай на плиті, а додому повернуся саме до доїння корів.

І знову Метью нічого не сказав. Мерил відчула, що даремно витрачає слова. Ніщо так не дратує, як чоловік, який не відповідає… крім жінки, яка не відповідає.

У належний час Метью запряг гніду кобилу. Мерил та Енн сіли в кабріолет і Метью відкрив перед ними ворота двору. Коли вони повільно проїжджали повз нього, він сказав голосно і, здавалося, ні до кого:

– Тут був вранці один хлопчина, Джеррі Буот з Крика, я погодився найняти його на літо.

Мерил не відповіла, але хльоснула нещасну гніду з такою силою, що та обурено рвонула галопом, бо не звикла до такого поводження. Коли кабріолет виїжджав на велику дорогу, Мерил обернулася й побачила, що нестерпний Метью стоїть, притулившись до воріт, і не зводить з них очей.

– Знаєте, – сказала Енн довірливо, – я збираюся насолоджуватися цією поїздкою. Бо з досвіду знаю, що радість тільки й очікує, що її покличуть. Однак на це треба зважитися по-справжньому. Тому я викину з голови всі згадки про притулок, поки їдемо. О, подивіться, там уже одна маленька квіточка на кущі дикої троянди! Принадність, правда? Як ви думаєте, приємно, мабуть, бути трояндою? Хіба не чудово було б, якби квіти могли розмовляти? Впевнена, вони розповіли б нам багато чарівних історій. Погодитесь, що рожевий колір – найчарів-ніший у світі? Я дуже його люблю, але, от біда – він мені не личить. Рудоволосим не можна його носити… навіть в уяві. Ви не чули про яку-небудь дівчинку, в якої волосся було в дитинстві рудим, а потім колір змінився?