© Б. Носенок, переклад українською, 2020

© Т. Калюжна, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Будинок пані Рейчел Лінд стояв поблизу широкої дороги, що вела до Ейвонлі, а згодом пірнала в невелику долину, облямовану з обох боків заростями вільхи й папоротей. Там її перетинав струмок, що мав початок далеко в лісах, які оточували старий двір Катбертів.

Спочатку він свавільно стрибав каскадами й розливався невеличкими ставочками-калюжами, та коли добирався до Долини Лінд, стишувався до легкого дзюркотіння. Річ у тім, що навіть струмок не наважувався протікати повз будинок пані Рейчел Лінд без належної тактовності. Він, ймовірно, розумів, що пані Рейчел, сидячи біля вікна, карбує в пам’яті кожну деталь, будь-які переміщення включно зі струмком і невгамовними дітьми. Ба більше: якщо вона помітить що-небудь дивне або недоречне, то не заспокоїться, поки не дізнається, з якого дива коїться таке неподобство.

Багато жителів Ейвонлі та інших населених пунктів, що поблизу цього маленького містечка, полюбляють сунути носа в чужий город, геть-чисто занехаявши власний. Та це не про пані Рейчел Лінд, яка хоч і переймається справами ближніх, проте й про свої добре дбає. Вона вправна господиня – будинок охайний хоч каші кинь. А майстриня яка! Та ще й залюбки передає своє вміння іншим – коли зорганізувала гурток рукоділля від, дівчаток відбою не було. Не обходяться без неї й заняття недільної школи, а робота благодійної організації при місцевій церкві та товариства підтримки місіонерів то й взагалі на ній тримається.

Та попри, здавалося б, неймовірну зайнятість у Рейчел Лінд цілком вистачало часу, щоб, зручно влаштувавшись біля вікна на кухні, довгими годинами плести товсті бавовняні ковдри й заразом спостерігати за дорогою, яка спочатку повертала в долину, а потім вилася вгору крутим пагорбом. Ковдр уже шістнадцять – із шанобливим трепетом у голосі повідомляли одна одній ейвонлівські господині.

Слід зазначити, що містечко розкинулося на маленькому півострові трикутної форми, оточеному з двох боків водою, який упирався в затоку Святого Лаврентія. Тож всякий, хто прямував до Ейвонлі або виїжджав з нього, не міг оминути ні цієї дороги, ні пильного погляду пані Рейчел.

Одного погожого червневого ранку вона так само сиділа за плетивом на своєму звичному місці. Тепле, яскраве сонце заглядало у вікно. Сад на схилі пагорба за будинком уже вбрався в чудову весільну сукню, щедро оздоблену блідо-рожевими суцвіттями, над якими дзижчали міріади бджіл. Томас Лінд – скромний трудяга, якого всі в Ейвонлі називали не інакше як «чоловік пані Рейчел Лінд», – сіяв пізню ріпу за хлівом. Те саме мав робити й Метью Катберт на полі біля струмка, що протікав неподалік його садиби Зелені Дахи.

Пані Рейчел знала це напевно, бо чула їхню розмову з Пітером Морисоном у магазині Вільяма Блера в Кармоді. Звісно, про ріпу запитав Пітер, бо Метью Катберт не з тих, хто раптом почне патякати про свої плани.

І ось він, Метью Катберт, о пів на четверту, в будній день, не поспішаючи, прямує дорогою через долину. Ой лишенько: та на ньому найкращий костюм і біла сорочка! Так він вбирається тільки тоді, коли виїжджає з Ейвонлі. До того ж у кабріолет, яким користується зрідка, запряжено гніду кобилу. Отже, шлях дальній. Куди? Навіщо?!

Якби це був якийсь інший чоловік в Ейвонлі, пані Рейчел знадобилася б хвилина на роздуми, щоб дати відповідь на обидва ці запитання. Але Метью так рідко виїжджав з дому, що тільки щось дуже нагальне й незвичайне могло змусити його залишити ферму. Він був напрочуд боязкою людиною, й розмовляти з незнайомцями було для нього важким випробуванням. Тож тільки зрідка ейвонлівці бачили Метью і в білій сорочці, і в кабріолеті. Уся принадність безтурботного вечора для пані Рейчел пропала, адже вона так і не дійшла якогось висновку.

– Доведеться йти до Зелених Дахів і все з’ясувати в Мерил, – врешті-решт вирішила жінка. – Як таке могло статися, адже він ніколи не їздить до міста в цю пору року та ніколи не їздить у гості. Якби йому забракло насіння ріпи, то він не став би так виряджатися й сідати в кабріолет. Також навряд, щоб він прямував за лікарем, бо їхав надто повільно. Однак, поза сумнівом, щось сталося від учорашнього вечора. І це «щось» змусило його виїхати з дому. Ну й запитаннячко, треба визнати! Я не заспокоюся, поки не дізнаюся, що змусило Метью Катберта виїхати сьогодні з Ейвонлі!

Тож одразу після чаю пані Рейчел попрямувала до Зелених Дахів. Від Долини Лінд до просторого будинку посеред саду, де жили Катберти, було всього чверть милі великою дорогою, але значно довшою була стежка, що вела до ґанку. Боязкий і мовчазний батько Метью, в якого і вдався син, поставив дім якомога далі від сусідів – на віддаленому краю розчищеної ділянки, яка підступала до самісінького лісу. Тож Зелені Дахи були ледь видимі з дороги, вздовж якої дружно розташувалися всі садиби Ейвонлі. Пані Рейчел ніяк не могла примиритися з таким вибором Катбертів.

– Це так, просто дах над головою, скажу я вам, – розмірковувала вона вголос, крокуючи порослою травою й обсадженою кущами шипшини стежкою. – Тож чого дивуватися, що Метью та Мерил не такі як всі, адже живуть відлюдьками. Звичайно, якщо дерева вважати товариством, то їх тут, слава Богу, вистачає. Але все-таки, гадаю, краще дивитися на людей. Хоч на-правду вони, здається, всім задоволені. Чи просто звикли до такого життя? Власне, до всього звикаєш, як сказав ірландець, засуджений до повішання.

З цими словами пані Рейчел ступила зі стежки на старанно підметений задній двір Зелених Дахів, з одного боку якого височіли старі верби, а з другого – рівні пірамідальні тополі. Проте ані найменшої палички чи камінчика на подвір’ї не було видно – від пані Рейчел таке не приховати. У глибині душі вона була впевнена, що Мерил Катберт прибирає тут так само часто й ретельно, як і в будинку. Можна було б обідати прямо на землі, не побоюючись проковтнути навіть грудочку бруду.

Пані Рейчел енергійно затарабанила у двері й одразу почула у відповідь: «Увійдіть!» Кухня в Зелених Дахах була просторою й затишною… або радше була б затишною, якби не зразкова, ба більше: сліпуча чистота. Цим вона нагадувала вітальню, в якій ніхто ніколи не буває.

Вікна в кухні дивилися на схід і на захід. Із західного, що виходило на задній двір, лилося м’яке червневе сонце. Східне ж ледь показувало вишневе білопіння саду й стрункі берізки, що злегка погойдувалися біля струмка, бо його поволі мережив кучерявий плющ. Саме тут зазвичай сиділа Мерил Катберт, якщо вирішувала відпочити, недовірливо поглядаючи на сонце. Світило видавалося їй занадто веселим і легковажним для світу, який належало сприймати з усією серйозністю. Тут сиділа вона й зараз – з плетивом у руках. Стіл позаду неї був накритий до вечері.

Пані Рейчел ще не встигла як слід причинити двері, а вже помітила всі наїдки на ньому. Та насамперед їй впали в око три тарілки, наче Мерил чекала, що хтось приїде до чаю разом із

Метью. Проте посуд був звичайний, не святковий, у креман-ці – тільки яблучне повидло, а на блюді – один вид печива, тож очікуваний гість навряд чи був дуже важливою персоною. Тоді що означали біла сорочка та гніда кобила? Пані Рейчел зовсім розгубилася, не маючи сил розгадати дивовижну таємницю, яка так несподівано огорнула зазвичай тихі й позбавлені таємничості Зелені Дахи.

– Добрий вечір, Рейчел, – сказала Мерил жваво. – Чудова погода, правда? Сідай, будь ласка. Як там всі ваші поживають?

Щось таке, що за браком іншого визначення можна назвати дружбою, завжди існувало між Мерил Катберт і пані Рейчел, всупереч – або, можливо, саме завдяки – несхожість їхніх натур.

Мерил була високою аж надто худорлявою жінкою – її стан, здавалося, складався з одних кутів, без жодних заокруглень. У темному волоссі, скрученому в маленький вузол на потилиці, що тримався купи завдяки двом металевим шпилькам, виднілося кілька сивих пасом. Вона справляла враження жінки, яка за будь-який обставин не поступилася б чистим сумлінням. Власне, такою вона й була. Хоч інколи на її обличчі з’являвся вираз, який недвозначно натякав на вроджене почуття гумору.