Мерил придушила усмішку, вважаючи, що Енн слід відчитати за такі слова.
– Соромно маленькій дівчинці говорити такі речі про даму, до того ж незнайому, – сказала вона суворо. – Піди на своє місце, сиди тихо й мовчи, як добре вихована дівчинка.
– Я намагатимуся й робитиму все, що ви скажете. Тільки залишіть мене у вас! – гаряче просила Енн, слухняно повертаючись на своє місце на отоманці.
Коли того вечора вони знову приїхали в Зелені Дахи Ме-тью зустрів їх на дорозі. Мерил ще здалеку помітила брата, який походжав доріжкою і безпомилково вгадала причину його занепокоєння. Вона прочитала полегшення на його обличчі, коли він побачив їх разом з Енн. Але нічого не сказала йому, поки вони не пішли в хлів на доїння. Там вона коротко виклала йому життєву історію Енн і результати своєї бесіди з пані Спенсер.
– Я б і собаки не віддав цій бабі Блеветт, – сказав Метью з незвичайною для нього гарячковістю.
– Мені вона теж не сподобалася, – зізналася Мерил. – Але, Метью, або ми віддамо Енн їй, або нам доведеться залишити її в себе. Здається, ти вже вирішив, тоді я теж згодна… або, точніше, мені доводиться погодитися. Я так довго про це думала, що, здається, звиклася з цією думкою. Мені це видається певного роду обов’язком. Я ніколи не виховувала дитину, тим більше дівчинку, тож, гадаю, в мене буде повно турбот. Але я зроблю все, що зможу. Що стосується мене, Метью, вона може залишитися.
Сумне обличчя Метью враз полагіднішало.
– Ну, я так і знав, Мерил, що ти до цього прийдеш, – сказав він. – Вона така цікава істота.
– Було б краще, якби ти міг сказати, що вона корисна істота, – відрізала Мерил. – Але я постараюся, щоб вона такою стала. І запам’ятай, Метью, не втручайся в мої методи виховання. Може, стара діва небагато знає про виховання дітей, але, впевнена, що старий парубок знає про це ще менше. Якщо мене спіткає невдача, то залишиться цілком достатньо часу, щоб тобі втрутитися й допомогти мені.
– Добре, добре, Мерил, буде, як ти захочеш, – запевнив Метью. – Тільки будь до неї доброю. Гадаю, вона з тих, з ким можна зробити все, якщо тільки підійти з любов’ю.
Мерил фиркнула у відповідь, висловивши своє презирство до поглядів Метью на це чисто жіноче питання, й пішла до молочної кімнати з відрами молока.
«Сьогодні я не скажу їй ні слова, – думала Мерил, розливаючи молоко в глечики. – А то вона так розхвилюється, що не засне. Ну й потрапила ж ти, Мерил Катберт, в історію! Чи думалося тобі хоч колись, що прийде день, коли доведеться взяти на виховання дівчинку з притулку? Це так дивно! Але ще дивніше, що саме Метью причина цього, Метью, який завжди смертельно боявся маленьких дівчаток. Хай там як, ми взяли на себе неабияку відповідальність, і один Бог відає, що з цього вийде!»
VII. Молитва Енн
Того вечора, проводжаючи Енн спати до її кімнати в мезоніні, Мерил суворо сказала:
– Енн, вчора я помітила, що, роздягнувшись, ти розкидала свій одяг по підлозі. Це погана звичка, її треба позбутися. Все, що знімаєш із себе, акуратно згортай і клади на стілець. Я не хочу мати справу з неакуратними дівчатами.
– Я відчувала вчора такі душевні муки, що зовсім не думала про це, – сказала Енн. – Сьогодні все складу акуратно. Від нас завжди цього вимагали в притулку. Втім, я через день про це забувала, бо хотіла швидше пірнути в ліжко, щоб залишитися наодинці з мріями.
– Тобі доведеться щодня пам’ятати про це, якщо залишишся тут, – попередила Мерил. – Ну ось, так краще. Тепер прочитай молитву й лягай спати.
– Я ніколи не читаю молитву, – оголосила Енн.
Мерил не те що здивувалася – жахнулася.
– Енн, що ти таке кажеш! Хіба тебе ніколи не вчили молитися? Бог хоче, щоб усі маленькі дівчата читали молитву. Ти знаєш, хто такий Бог?
– Бог – це дух, нескінченний, вічний і незмінний, вища мудрість, сила, святість, справедливість, доброта й істина, – відповідала Енн швидко й гладко.
Мерил, здавалося, трохи заспокоїлася.
– О, то ти все-таки маєш якесь уявлення, слава Богу! Не зовсім язичниця. Де тебе цього навчили?
– У недільній школі притулку ми вчили катехизис. Мені це дуже подобалося. Щось є чудове в цих словах – «нескінченний, вічний і незмінний». Велично, правда? Чуються гуркіт, немов великий орган грає. Гадаю, це не можна назвати віршами, але звучить, як поезія, правда?
– Ми говоримо не про поезію, Енн, а про вечірню молитву. Хіба ти не знаєш, як це недобре – не молитися щовечора? Боюся, що ти дуже погана дівчинка.
– Вам теж було б легше бути поганою, якби у вас було руде волосся, – сказала Енн з докором. – Ті, в кого волосся не руде, не розуміють, як це жахливо. Пані Томас сказала мені, що Бог навмисне дав мені руде волосся, й відтоді я перестала ним цікавитися. До того ж я завжди занадто втомлювалася до вечора, щоб обтяжувати себе молитвою. Від людей, яким доводиться няньчити близнюків, не можна очікувати, що вони читатимуть молитву. Скажіть відверто, хіба ви так не думаєте?
Мерил вирішила, що релігійне виховання Енн слід почати негайно. Було очевидно, що відкладати не можна.
– Ти повинна читати молитву на ніч, Енн, поки перебуваєш під моїм дахом.
– Звичайно, якщо ви хочете, – погодилася Енн охоче. – Я зроблю все, щоб потішити вас. Але сьогодні вам доведеться сказати мені, що потрібно говорити. Коли я ляжу в ліжко, то придумаю по-справжньому прекрасну молитву, яку повторюватиму щовечора. Впевнена, це буде дуже цікаво.
– Треба встати на коліна, – сказала Мерил зніяковіло.
Енн опустилася на коліна біля ніг Мерил і серйозно проказала:
– Чому потрібно вставати на коліна, щоб молитися? Якби я захотіла помолитися, то ось що зробила б. Пішла б зовсім одна в широке поле або краще далеко-далеко в ліс і стала б дивитися в небо, у високе-високе, чудове блакитне бездонне небо. І тоді відчула б молитву… Ну, я готова. Що потрібно сказати?
Мерил відчула ще більшу незручність. Вона збиралася навчити Енн найпростішої дитячої молитви «Коли солодкий сон до мене злетить…». Але, пригадаймо, в неї все-таки було почуття гумору. А це не що інше, як друга назва здатності зрозуміти, що й коли доречно. Тому в неї раптом виникла думка про те, що наївна молитва, призначена для малечі в білих сорочечках, котрі шепчуть її біля колін люблячої матері, зовсім не підходить для цього веснянкуватого створіння, яке нічого не знає про Божу любов і не прагне до неї, бо ніколи не зустрічалося з нею у вигляді любові людської.
– Ти вже велика, Енн і можеш сама помолитися, – сказала вона нарешті. – Просто подякуй Богові за всі його благодіяння й смиренно попроси Його про те, чого хочеш.
– Добре, я постараюся, – пообіцяла Енн, ховаючи обличчя в колінах Мерил.
Милостивий Отець наш небесний – так кажуть священники в церкві, тож, напевно, підійде і для особистої молитви, правда? – запитала вона, піднявши голову на мить. – Милостивий Отець наш небесний, я дякую Тобі за Білий Шлях Чарівності, й Озеро Блискучих Вод, і Бонні, й Снігову Королеву. Я дуже вдячна за них. І це усе те добро, про яке я можу зараз згадати і за яке повинна подякувати Тобі. Щодо моїх бажань, то їх так багато, що перелік забрав би багато часу. Тому я згадаю тільки два – найважливіші. Будь ласка, дозволь мені залишитися в Зелених Дахах і зроби мене красивою, коли я виросту.
З повагою, Анна Ширлі.
– Ось, все в порядку? – запитала вона бадьоро, встаючи з колін. – Я підібрала б значно розкішніші вирази, якби в мене був час подумати.
Тільки думка про те, що не відсутність побожності, а духовне невігластво стало причиною цього незвичайного звернення до Бога, допомогла Мерил зберегти присутність духу. Вона дбайливо вкрила дівчинку ковдрою, в душі пообіцявши собі, що завтра ж велить їй вивчити справжню молитву, і вже виходила з кімнати, забравши свічку, коли Енн знову покликала її:
