Коли Метью нарешті дістався Брайт Ривера, то відзначив, що поїзда й близько не було. Він подумав, що приїхав надто рано, тому прив’язав кобилку у дворі маленького привокзального готелю й рушив до станційної будівлі. Довга платформа була майже порожня. Єдина жива істота – маленька дівчинка, яка сиділа на покрівельних дошках, складених у самому кінці перону.
Метью, здалеку завваживши жіночу стать, швидко прослизнув у приміщення, навіть не подивившись у той бік. Якби ж то він повернув голову, то одразу б відчув надлюдське напруження і в її позі, й у виразі обличчя. Вона сиділа, очікуючи на когось або щось, а оскільки інших справ у неї не було, то віддавалася чеканню з усією пристрастю, на яку була здатна.
Метью зіткнувся з начальником станції біля квиткової каси, яку той замикав, збираючись додому на вечерю. На його запитання, чи скоро має прибути поїзд, що о п’ятій тридцять, службовець бадьоро відповів:
– Він уже прийшов і пішов пів години тому. З нього висадили пасажира, який чекає на вас, – маленька дівчинка. Вона сидить отам на дошках. Я запропонував їй пройти в кімнату очікування для дам, але вона дуже серйозно повідомила мені, що вважає за краще залишатися просто неба. «Тут більше простору для уяви», – ось як пояснила. Оригінальна дівчинка, мушу завважити.
– Я не чекаю ніякої дівчинки, – сказав Метью безпорадно. – Я приїхав за хлопчиком. Він повинен бути тут. Пані Александер Спенсер мала привезти його з Нової Шотландії.
Начальник станції присвиснув.
– Схоже, тут якась помилка, – припустив він. – Пані Спенсер вийшла з поїзда з цією дівчинкою й залишила її на моє піклування. Вона сказала, що дівчинка із сирітського притулку, а ви з вашою сестрою берете її на виховання й сьогодні за нею приїдете. Це все, що мені відомо. І я тут більше ніяких сиріт не ховаю, – додав чоловік жартівливо.
– Незрозуміло, – сказав Метью розгублено, шкодуючи, що тут немає Мерил, яка одразу розібралася б у ситуації.
– Ну, вам краще розпитати дівчинку, – порадив начальник станції безтурботно. – Я впевнений, вона зуміє пояснити – язик у неї підвішений, не сумнівайтеся. Може, в них не було хлопчиків того сорту, що вам потрібен.
І він поспішив додому, бо був дуже голодний. А нещасний Метью мав зробити те, що було для нього гіршим, ніж увійти в лігво лева: підійти до дівчинки, незнайомої дівчинки, дівчинки з притулку й запитати в неї, чому вона не хлопчик. Метью внутрішньо застогнав, коли повернувся й повільно, човгаючи, попрямував у кінець перону.
Тим часом дівчинка не зводила з нього очей від появи на платформі й дотепер. Чого не скажеш про Метью, який і не думав дивитися на неї, та навіть якби й глянув, то не вгледів би нічого. Однак будь-який пересічний спостерігач побачив би ось що…
То була дівчинка років одинадцяти в дуже короткій, затісній і просто огидній сукенці жовтувато-білого кольору. Також на ній був вицвілий коричневий матроський капелюшок, а з-під нього на спину лягали дві дуже товсті коси, руді, як вогонь. Личко в неї було маленьке, бліде й худеньке, суціль всипане ластовинням, на ньому вирізнялися широкий рот і великі очі, які здавалися то зеленими, то сірими залежно від освітлення та настрою їхньої власниці.
Уважніший спостерігач міг би розгледіти, що підборіддя в дівчинки – рішуче й гостре, в очах таїлась жвавість і кмітливість, губи – красиво окреслені, лоб високий і розумний – словом, наш проникливий глядач завважив би одухотворену душу, що живить тіло сироти, яку Метью так безглуздо боявся.
Проте чоловік був позбавлений тяжкої необхідності заговорити першим. Тільки-но дівчинка побачила, що він прямує до неї, одразу зіскочила з дощок, схопила однією смагля-вою худенькою рукою пошарпаний старомодний саквояж, а другу простягнула йому й проказала гучним і приємним голосом:
– Чи правильно я розумію, що ви – пан Метью Катберт із Зелених Дахів? Дуже рада вас бачити. Я вже почала непокоїтися, що ви не приїдете за мною, й намагалася уявити все, що могло вас затримати. Відтак вирішила: якщо ви не приїдете сьогодні, я піду до тієї великої дикої вишні біля повороту й влаштуюсь там на ніч. Це було б зовсім не страшно, навпаки – чарівно спати на дикій вишні, серед білих суцвіть, у місячному сяйві, як гадаєте? Можна уявити, що живеш в мармуровому палаці, правда? Якби ви не приїхали сьогодні, то, я впевнена, неодмінно приїхали б за мною завтра вранці.
Метью незграбно потиснув худеньку маленьку руку й одразу вирішив, як вчинити. Він не казатиме цій дитині із сяючими очима, що сталася помилка. За нього це зробить Мерил, коли вони приїдуть додому. У будь-якому разі її не можна залишити в Брайт Ривер, хай навіть і сталася помилка. Тож всі питання й пояснення можна відкласти до того моменту, коли вони благополучно повернуться в Зелені Дахи.
– Даруй за запізнення, – сказав він несміливо. – Ходімо. Кабріолет там, у дворі. Давай мені саквояж.
– О, я сама можу його нести, – проказала дівчинка весело. – Щоправда, в ньому все моє земне майно, але він зовсім не важкий. До того ж тільки я знаю, як його треба тримати, щоб ручка не відвалювалася. Це дуже старий саквояж.
О, я дуже рада, що ви приїхали, нехай навіть поспати на дикій вишні було б приємно. Нам далеко їхати, так? Пані Спенсер сказала – тринадцять кілометрів. Це добре, бо я люблю їздити. О, як це чудово, що я житиму у вас і вам належатиму! Я ніколи не належала нікому… по-справжньому. Але притулок – це найгірше, що могло статися. Я провела там лише чотири місяці, проте й цього було достатньо.
Впевнена, ви ніколи не були сиротою в притулку, тож не можете зрозуміти. Зазначу тільки: це найгірше, що тільки можна уявити. Пані Спенсер сказала, що недобре так говорити, але я ж не маю на увазі нічого поганого. Дуже легко зробити ненавмисно щось недобре, навіть не здогадуючись про це, правда?
Розумієте, вони були добрі, ці вихователі в притулку, але там так мало простору для уяви… хіба що інші сироти. Було досить цікаво уявляти різні речі про них: наприклад, що дівчинка, яка сидить поруч, насправді дочка якогось графа, викрадена маленькою в батьків злою нянькою, яка померла раніше, ніж встигла в цьому зізнатися. Я зазвичай не спала ночами й уявляла щось на кшталт цього, бо вдень не мала часу. Може, саме тому я така худа… адже я страшенно худа, правда? Одні кістки. Я люблю уявляти, що я гарненька й пухкенька, з ямочками на ліктях.
Тут супутниця Метью замовкла, почасти тому, що захекалася, а почасти тому, що вони зупинилися біля кабріолета. Вона також не промовила й слова, поки вони виїжджали зі станції та спускалися з крутого пагорба. Дорога тут так глибоко врізалася в м’який ґрунт, що краї її, порослі квітучими дичками й тендітними берізками, підіймалися на кілька футів над головами тих, хто їде.
Дівчинка простягнула руку й відламала гілку дикої сливи, яка зачепила бік кабріолета.
– Правда, красиво? Що вам нагадує це дерево, яке схилилося до дороги, все біле й мереживне? – запитала вона.
– Мм… не знаю, не думав, – сказав Метью.
– Звичайно ж, наречену – наречену, всю в білому, під чарівною мереживною вуаллю. Я ніколи не бачила наречену, але можу уявити, що саме так вона виглядає. Не впевнена, що коли-небудь стану нареченою. Я така негарна, що ніхто ніколи не захоче зі мною одружитися… ну, може, тільки іноземний місіонер. Вважаю, місіонер не повинен бути надто розбірливим.
Водночас сподіваюся, що коли-небудь у мене буде біла сукня. Це моє уявлення про вершину земного блаженства.
Я так люблю красиві сукні. У мене жодного разу в житті не було такої, скільки я себе пам’ятаю… зате є чого чекати від життя, правда? А втім, я можу уявити, що одягнена чудово. Сьогодні вранці, коли я їхала з притулку, мені було так соромно вдягати цю жахливу стару сукню. Там, розумієте, всім сиротам доводиться носити такі. Один торговець з Хоуптона минулої зими пожертвував притулку триста ярдів цієї тканини. Деякі казали, що він просто не зміг її продати, але я краще віритиму, що він зробив це від чистого серця, а ви як гадаєте?
