– Мені це подобається, – оголосила вона нарешті. – Дуже красиво. Я вже чула цю молитву: одного разу її читав ректор недільної школи в притулку. Але в нього був такий скрипучий голос, і така похмурість на обличчі, що я безпомилково визначила: для нього молитва була неприємним обов’язком… Це не поезія, але на мене вона справляє таке саме враження, як поезія. «Хай святиться ім’я Твоє». Це зовсім як мелодія. О, я так рада, що ви веліли мені це вивчити, пані… Мерил.

– Добре, вчи мовчки, – тільки й сказала Мерил на цю тираду.

Енн нахилила глечик з квітами, ніжно поцілувала суцвіття й відтак кілька хвилин старанно вчила.

– Мерил, – запитала вона знову, – як гадаєте, я знайду душевну подругу в Ейвонлі?

– Що? Яку подругу?

– Душевну… близьку подругу, розумієте… по-справжньому споріднену душу, якій могла б довіряти найпотаємніше. Усе життя мрію зустріти її. Щоправда, вже й не очікувала. Але… останніми днями здійснилося стільки моїх найчудовіших мрій, що, може, й ця теж? Як гадаєте, це можливо?

– Діана Баррі живе на Відлогій Леваді, вона приблизно твого віку. Дуже мила дівчинка. Напевно, ви з нею зможете гратися, коли вона повернеться додому від тітки в Кармоді. Але тобі доведеться звернути увагу на свою поведінку. Пані Бар-рі – дуже вимоглива жінка. Вона не дозволить Діані дружити з погано вихованою дівчинкою.

Енн глянула на Мерил крізь квітучу гілку повними цікавості очима:

– А яка вона, Діана? У неї не руде волосся, ні? О, сподіваюся, що ні. Досить вже того, що в мене воно руде. Я не змогла б перенести цього ще й у душевної подруги.

– Діана дуже красива дівчинка. У неї очі й волосся чорні, а щічки рожеві. Вона слухняна й кмітлива, а це краще, ніж бути красивою.

Мерил так само любила мораль, як Герцогиня в Країні Чудес, і сама себе переконала, що її слід додавати до кожного зауваження, зверненого до дитини, яку виховують.

Але Енн легко обійшла мораль і вхопилася тільки за чудові можливості, які цій моралі передували.

– О, як добре, що вона красива! Це майже як самій бути такою. Якщо вже я негарна, то було б приємно мати красиву душевну подругу. У вітальні пані Томас стояла книжкова шафа зі скляними дверцятами. Але замість книжок у ній стояли банки з варенням, коли, зрозуміло, воно в неї було. В одній дверці скло розбив пан Томас, коли був трохи п’яний. Інші були цілими, тож я зазвичай уявляла, що моє зображення в них – це дівчинка, яка живе в шафі. Мені захотілося назвати її Кеті Морис. Ми були дуже близькими. Я розмовляла з нею годинами, особливо в неділю. Кеті була моєю втіхою й радістю. Ми уявляли, що книжкова шафа зачарована і якби тільки я знала чарівне слово, то могла б відчинити двері й увійти до кімнати Кеті, а не натрапити на полиці із варенням і порцеляною. Тоді Кеті Морис узяла б мене за руку й повела в чудове місце, де повно квітів, сонячного світла й фей, і ми завжди жили б там щасливо.

Коли мені довелося перейти до пані Хаммонд, то найбільшим нещастям було втратити Кеті Морис. Вона теж почувалася нещасною, я знаю, бо плакала, коли поцілувала мене на прощання через дверцята книжкової шафи. У пані Хаммонд не було книжкової шафи. Але біля річки неподалік від будинку тяглася зелена долина, і там жило чарівне відлуння. Воно повторювало кожне сказане слово. Я уявила, що це дівчинка, на ім’я Віолетта, і ми з нею дружили. Я полюбила її майже так само, як і Кеті Морис… не зовсім, але майже так само. Увечері напередодні мого від’їзду до притулку я сказала Віолетті «Прощай», і її «Прощай» повернулося до мене зі сльозами в голосі. Я так прив’язалася до неї, що в мене не вистачило духу уявити душевну подругу в притулку… навіть якби там був простір для уяви.

– Гадаю, дуже добре, що його там не було, – сухо завважила Мерил. – Я не схвалюю подібних дурниць. Ти, здається, сама віриш у свої вигадки. Тобі буде корисно мати справжню живу подругу, щоб у тебе не було таких фантазій в голові. І не розповідай пані Баррі про цих своїх Кеті Морис і Віолетт, а то вона подумає, що ти верзеш нісенітниці.

– О ні, не розкажу. Я можу говорити про них не з кожним – занадто священна для мене пам’ять про них. Але вам мені захотілося розповісти… О, дивіться, яка велика бджола вилетіла з суцвіття! Подумати тільки, жити в такому прекрасному місці – в суцвітті яблуні! Уявіть, спати у квітці, коли вітер тихенько її похитує. Якби я не була людиною, то хотіла б бути бджолою й жити у квітці.

– Вчора ти хотіла бути чайкою, – фиркнула Мерил. – Гадаю, ти дуже непостійна. Я веліла тобі вчити молитву, а не розмовляти. Але ти, здається, не в змозі мовчати, якщо поблизу хтось може слухати твою балаканину. Піди до себе в кімнату й учи там.

– О, я знаю вже майже всю… крім останнього рядка.

– Добре. Роби, що я звеліла. Піди до своєї кімнати й довчи як слід. І залишайся там, поки я не покличу тебе допомогти мені приготувати чай.

– Можна мені взяти квіти з собою? – попросила Енн.

– Ні, не варто засмічувати кімнату квітами. І взагалі, слід було залишити їх на дереві.

– Я теж відчула, що не слід скорочувати їхнє чарівне життя, – сказала Енн. – Якби я була квіткою, то не хотіла б, щоб мене зірвали. Але спокуса була непереборною. Що ви робите, коли стикаєтесь з непереборною спокусою?

– Енн, ти чула, що я звеліла тобі йти в кімнату?

Дівчинка зітхнула й потихеньку рушила до мезоніну. Там сіла на стілець біля вікна й повела дала:

– Ну ось, я вже знаю всю молитву. Я вивчила останнє речення, поки підіймалася сходами… Тепер я уявлю, що ця кімната виглядає зовсім інакше й такою вона залишиться назавжди. Підлога вкрита білим оксамитовим килимом в яскраво-червоних трояндах, а на вікнах яскраво-червоні шовкові штори. Стіни обвішані гобеленами із золотої й срібної парчі. Меблі з червоного дерева. Я ніколи не бачила червоного дерева, але це звучить розкішно. Тут канапа, вся завалена чудовими шовковими подушками – рожевими, блакитними, пурпуровими, золотистими, і я граціозно розкинулася на них. Я бачу своє зображення в чудовому великому дзеркалі, що висить на стіні. Я висока й царствено прекрасна, одягнена в сукню, оздоблену білими мереживами. У мене перловий хрест на грудях і перла в чорному, як ніч, волоссі. Моя шкіра – біла, як слонова кістка. Моє ім’я – леді Корделія Фіцджеральд… Ні-ні, я не можу так забутися, щоб це все здалося мені правдою.

Вона, пританцьовуючи, підбігла до маленького дзеркала. З дзеркала на неї глянуло веснянкувате обличчя з гострим підборіддям і серйозними сірими очима.

– Ти всього лише Енн із Дахів Зелених, – сказала вона суворо. – Я бачу тебе такою, яка ти є, навіть коли ти намагаєшся уявити, що ти леді Корделія. Проте краще бути Енн із Дахів Зелених, ніж Анною нізвідки, правда?

Вона нахилилася, ніжно поцілувала своє зображення в дзеркалі й підійшла до відчиненого вікна.

– Дорога Снігова Королево, добрий вечір! Добрий вечір, дорогі берізки в долині. Добрий вечір, дорогий сірий будинку на пагорбі. Цікаво, чи стане Діана моєю душевною подругою? Сподіваюся, стане, я її дуже любитиму. Проте я ніколи не ображу забуттям Кеті Морис і Віолетту, бо не хочу зачіпати чиїсь почуття, навіть почуття дівчинки з книжкової шафи або ді-вчинки-відлуння. Згадуватиму їх щодня, посилаючи поцілунок.

Енн кінчиками пальців послала кілька повітряних поцілунків у бік розквітлої вишні, а потім, поклавши підборіддя на руки, з насолодою занурилася в солодкі мрії.

Минуло два тижні від появи Енн у Зелених Дахах, а пані Лінд ще не спромоглася як слід її роздивитися. Втім, слід зазначити, була вона в тому не винна. Важкий не по сезону грип змусив цю гідну жінку залишатися вдома з часу її останнього візиту в Зелені Дахи. Пані Рейчел хворіла нечасто й не надто співчувала людям зі слабким здоров’ям. Проте грип, на її переконання, не був звичайною хворобою, тож слід було вбачати в ньому певного роду кару Божу. Втім, щойно лікар дозволив їй виходити з дому, вона невідкладно рушила до Зелених Дахів, щоб з’ясувати, чи правду люди кажуть про сирітку, яка тут оселилася.