– Правда, море неймовірне? – сказала Енн, прокидаючись від довгого споглядання. – Одного разу в Мерисвілі пан Томас винайняв фургон і повіз нас всіх на цілий день до моря, за шістнадцять кілометрів. Я насолоджувалася кожною миттю того дня, хоч доводилося весь час наглядати за дітьми. А потім роками переживала цю подію в щасливих снах. Але цей берег гарніший, ніж у Мерисвілі. Які красиві чайки, правда? Ви хотіли б бути чайкою? Я хотіла б… ну, тобто якби я не була людиною. Як було б чудово прокидатися на світанку й парити цілий день у блакитних просторах над водою. А потім ввечері летіти до свого гнізда. О, як добре я можу собі все це уявити!.. Що це за величезний будинок попереду?

– Це готель у Вайт Сендс. Його господар пан Кірк. Сезон ще не почався, а загалом сюди приїжджає на літо купа американців. Їм дуже подобається тутешнє узбережжя.

– Я боялася, що це будинок пані Спенсер, – сказала Енн сумно. – Мені туди зовсім не хочеться. Здається, що це кінець мого життя.

І все-таки вони туди приїхали. Пані Спенсер жила у великому жовтому будинку біля бухти Вайт Сендс. Вона прудко вибігла на ґанок, а її усміхнене обличчя одночасно виражало і здивування, й радість.

– Боже мій, – вигукнула вона, – на кого-кого, а на вас я сьогодні не очікувала. Проте дуже рада бачити. Може, краще розпрягти коня? Як ся маєш, Енн?

– Дякую, добре, – відповіла Енн і тінь смутку лягла на її обличчя.

– Ми зайдемо на хвилинку, поки кінь відпочине, – сказала Мерил. – Я пообіцяла Метью не затримуватися. Річ у тім, пані Спенсер, що сталося непорозуміння, і я приїхала з’ясувати це. Ми, Метью і я, просили вашого родича Роберта Спенсера передати вам, щоб ви привезли нам з притулку хлопчика десяти або одинадцяти років.

– Мерил, що ви таке кажете! – засмучено вигукнула пані Спенсер. – Роберт прислав до мене свою дочку Ненсі, яка повідомила, що вам потрібна дівчинка… Адже так, Флоро-Джейн? – звернулася вона до своєї дочки, яка теж вийшла на ґанок.

– Так, саме так вона й сказала, пані Катберт, – рішуче підтвердила Флора-Джейн.

– Мені страшенно неприємно, – засмутилася пані Спенсер, – що так вийшло, але це не з моєї вини, пані Катберт. Я намагалася влаштувати все якнайкраще й намагалася діяти відповідно до ваших бажань. Ненсі жахлива розтелепа. Скільки разів я її' лаяла за неуважність!

– Ми, звичайно, й самі винні, – визнала Мерил. – Нам слід було самим приїхати до вас, а не передавати такі важливі речі через інших. Ну, нічого не поробиш, помилка сталася, і тепер потрібно подумати, як її виправити. Чи можемо ми відправити дівчинку в притулок? Я вважаю, її візьмуть назад, адже так?

– Гадаю, що так, – сказала пані Спенсер задумливо, – але можливо, не доведеться й відправляти. Вчора до мене заходила пані Блеветт і дуже шкодувала, що не попросила мене привезти їй дівчинку, щоб допомагати по господарству. У пані Блеветт, як ви знаєте, велика родина, їй важко знайти прислугу. Енн їй дуже підійде. Я називаю це Божим промислом!

Однак Мерил не дуже вірилось, що Бог мав хоч якесь відношення до цієї справи. Вона не була знайома з пані Блеветт, але кілька разів бачила цю маленьку кістляву жінку зі злим обличчям. Говорили, що вона дуже вимоглива хазяйка. Дівча-та-служниці, які в неї не затримувалися, розповідали жахливі історії про її дратівливість, скнарість та нахабних, забіякуватих дітей. Мерил аж жахнулася, коли уявила, що потрібно віддавати Енн на милість такої жінки.

– Добре, я зайду в будинок, і ми обговоримо цю справу, – сказала вона.

– А чи це не пані Блеветт, власною персоною, йде там по доріжці? – вигукнула пані Спенсер, заводячи гостей з передпокою до вітальні, де на них війнуло таким жахливим холодом, неначе повітря, проходячи через темно-зелені щільно закриті жалюзі, втрачало все своє тепло. – Яке щастя! Ми можемо владнати цю справу прямо зараз. Сідайте в крісло, пані Кат-берт. Енн, сядь на отоманку й не крутись. Давайте сюди ваші капелюхи. Флоро-Джейн, піди й постав чайник… Добрий день, пані Блеветт! Ми якраз говорили про вас, ви дуже вчасно прийшли. Знайомтеся: пані Блеветт, це пані Катберт. О, вибачте, я на хвилиночку відлучуся. Забула сказати Флорі-Джейн, щоб вона вийняла булочки з плити.

Вона швидко вибігла з кімнати, попередньо піднявши жалюзі. Енн мовчки сиділа на отоманці, міцно зціпивши на колінах руки, й дивилася на пані Блеветт як загіпнозована. Невже її віддадуть цій жінці з кощавим обличчям і такими суворими очима? Вона відчула, як до горла підіймається грудка й починають щипати очі. Сльози вже от-от мали бризнути, коли повернулася пані Спенсер, рум’яна й сяюча, готова подолати будь-яке утруднення – фізичне, інтелектуальне, духовне.

– Сталася помилка ось з цією маленькою дівчинкою, пані Блеветт, – сказала вона. – Я була впевнена, що пан і пані Кат-берти хочуть взяти на виховання дівчинку. Мені саме так сказали. Проте з’ясувалося, що вони просили надіслати хлопчика. Тож, якщо ви не змінили своє рішення від учора, гадаю, Енн – саме те, що вам потрібно.

Пані Блеветт зміряла Енн з голови до ніг суворим поглядом.

– Скільки тобі років і як тебе звати? – запитала вона.

– Енн Ширлі, – затинаючись, вимовила дівчинка, ще більше зіщулюючись і не наважуючись висловити жодних застережень щодо свого імені. – Мені одинадцять років.

– Гм! На одинадцять ти не виглядаєш. Це, мабуть, через худорбу. Не впевнена, але, кажуть, худорляві люди – непогані працівники. Утім, якщо я візьму тебе, ти повинна бути хорошою дівчинкою – працьовитою, старанною, слухняною. Сподіваюся, ти чесно відпрацюєш за своє утримання. Я позбавлю вас від неї, пані Катберт. Мій найменшенький такий примхливий, всю мене змучив. Якщо хочете, я заберу її просто зараз.

Мерил глянула на Енн, і серце її здригнулося. На блідому обличчі дівчинки читався німий відчай безпорадної маленької істоти, яка знову опинилася в тій самій пастці, з якої щойно вибралася. Мерил раптом зрозуміла, що ця картина переслідуватиме її повсюдно, якщо вона не наважиться покласти край стражданням маленької бідолаги. А ця пані Блеветт! Як можна віддати вразливу, чуйну дитину такій жінці! Ні, вона не візьме на себе таку відповідальність!

– Не знаю, – проказала Мерил повільно. – Я не кажу, що ми з Метью остаточно вирішили не залишати її в себе. Ба більше: Метью навіть налаштований залишити її. Я приїхала тільки, щоб з’ясувати, як саме сталася помилка. Тепер вважаю, що нам краще повернутися та ще раз поговорити з Метью, бо відчуваю, що не повинна приймати остаточне рішення, не порадившись із ним. Якщо ми вирішимо, що не хочемо залишати, то привеземо або відправимо її до вас завтра ввечері. Якщо цього не зробимо, то, значить, вона залишається в нас. Ви згодні на це, пані Блеветт?

– Доведеться погодитися, – відповіла жінка не дуже люб’язно.

Поки Мерил говорила, обличчя Енн немов освітилося сонцем: спочатку стерся вираз відчаю, потім з’явився слабкий промінь надії. Очі її засяяли, як ранкові зорі. Дівчинка зовсім змінилася, а коли через хвилину пані Спенсер і пані Блеветт вийшли з кімнати, щоб пошукати якийсь кулінарний рецепт, за яким та, власне, й прийшла. Енн схопилася й кинулася до Мерил.

– О, пані Катберт, ви й справді сказали, що, може, дозволите мені залишитися в Зелених Дахах? – шепотіла вона майже беззвучно, немов ця чудова можливість могла розвіятися від гучного звуку. – Ви й справді це сказали? Чи я тільки уявила?

– Гадаю, що тобі слід навчитися тримати свою уяву у вузді, Енн, а то ти не можеш розрізняти реальність і фантазії, – ска-зала Мерил сухо. – Так, я справді це сказала, але нічого більше. Ще нічого не вирішено, і можливо, все-таки тебе візьме пані Блеветт. Їй ти, безсумнівно, потрібніше, ніж мені.

– Тоді я краще повернуся до притулку, ніж піду жити до неї, – гаряче вигукнула Енн. – Вона виглядає зовсім як… як свердло.