– Ні, ніколи не чула про таке, – промовила Мерил безжально, – і не думаю, щоб це сталося з твоїм волоссям.
Енн зітхнула:
– Ну ось, ще одна надія померла. Моє життя – справжнє кладовище надій. Я прочитала цю фразу в одній книжці й тішуся нею щораз, коли в чомусь розчаровуюсь.
– Не бачу, в чому тут розрада, – повагом завважила Мерил.
– Але ж це звучить так красиво й романтично, немов я героїня повісті, розумієте? Я так люблю все романтичне, а кладовище надій – це найромантичніша річ, яку тільки можна уявити. Як добре, що в мене є таке кладовище. Ми поїдемо сьогодні через Озеро Блискучих Вод?
– Ми оминемо ставок Баррі, якщо це його ти так називаєш. Поїдемо прибережною дорогою.
– Прибережна дорога. Звучить чудово! – сказала Енн мрійливо. – Цікаво, вона так само прекрасна, як і її назва? Щойно ви промовили «прибережна дорога», я відразу уявила її! І «Вайт Сендс» теж гарна назва, але вона мені не так подобається, як «Ейвонлі». Бо «Ейвонлі» звучить, як музика. А далеко до Вайт Сендс?
– Вісім кілометрів. Якщо ти вирішила не замовкати й на хвилину, то говори, щонайменше, з користю. Розкажи мені все, що ти про себе знаєш.
– О, те, що я знаю про себе, не варто й розповідати, – гаряче вигукнула Енн. – Якби ж ви дозволили мені розповісти, як я себе уявляю, вам би це здалося набагато цікавішим.
– Ні, з мене досить твоїх фантазій. Дотримуйся суворих фактів. Почни з початку. Де народилася й коли?
– Мені виповнилося одинадцять у березні, – із зітханням повідомила Енн перший факт. – Я народилася в Болінброці, це Нова Шотландія. Мого батька звали Волтер Ширлі, він був учителем у місцевій школі. Мою маму звали Берта Ширлі. Волтер і Берта – чарівно, правда? Як мене тішать ці красиві імена! Було б жахливо мати батька на ім’я, скажімо, Джедеді, так?
– Я вважаю, що не має значення, як звуть людину, якщо тільки це порядна людина, – сказала Мерил, вирішивши, що дівчинка має почути альтернативну і, головне, правильну думку.
– Ну, не знаю, – Енн задумливо глянула на неї. – Я одного разу прочитала в книжці, що троянда пахла б так само солодко, якби навіть називалася по-іншому. Але ніколи в це не повірю. Хіба могла б вона бути такою прекрасною, якби називалася «будяком» або «капустою». Гадаю, мій батько був би хорошою людиною, навіть з ім’ям Джедеді, проте, впевнена, це був би тяжкий хрест для нього.
Моя мама теж вчителювала до заміжжя. Адже чоловік – це така велика відповідальність. Пані Томас казала мені, що це була пара дітей, до того ж бідних, як церковні миші. Вони оселилися в маленькому жовтому будиночку в Болінброці. Я ніколи не бачила цього будиночка, хоч уявляла тисячу разів. Наприклад, те, що біля вікна вітальні вилися в’юнки, перед ґанком ріс бузок, а під воротами – лілії. Так, не забути про муслінові фіранки на всіх вікнах, бо саме вони надають будинку вишуканого вигляду.
Саме в такому будиночку я народилася. Пані Томас також сказала, що таких негарних немовлят вона ще ніколи не бачила: шкіра, кістки, ну ще очі. Зате мама вважала мене надзвичайно красивою. Вона ж може оцінити краще, ніж бідна прибиральниця, правда? У всякому разі, я рада, що не розчарувала Її, адже вона так недовго прожила після пологів. Всього три місяці і – померла від лихоманки. Я так часто мрію, щоб вона прожила довше й почула від мене «мама». Гадаю, це так солодко звучить «мама», правда?
Тато помер через чотири дні після неї, теж від лихоманки. Так я стала сиротою. Усі почали сушити собі голову – так пані Томас говорила, – що зі мною робити. Розумієте, я нікому не була потрібна навіть тоді. Видно, з такою долею й народилася. Батько й мати приїхали здалеку та ще й родичів у них не було. Нарешті, пані Томас сказала, що візьме мене, хоч сама бідувала та ще й мала чоловіка-п’яницю. І таки вигодувала мене. З соски.
Ви, часом, не знаєте, чому люди, які виросли без грудного молока, повинні бути кращими за інших? Бо коли я не слухалася, пані Томас з докором говорила, що не розуміє, як я можу бути такою поганою дівчинкою, коли вона вигодувала мене з соски…
Пан і пані Томас переїхали з Болінброка в Мерисвіль разом зі мною й чотирма рідними дітьми. Всі вони народилися вже після мене, тож доводилося їх няньчити. А це, повинна вам сказати, нелегка справа. Я жила з ними до восьми років, поки пан Томас не загинув, потрапивши під потяг. Його мати взяла до себе пані Томас з дітьми, а мене й бачити не захотіла. Тож пані Томас почала сушити голову, так вона говорила, що робити зі мною.
Тоді пані Хаммонд, яка жила вище по річці, сказала, що візьме мене, бо я вмію няньчити дітей. І я поїхала до її будинку, що біля лісоповалу. Це жахливо безлюдне місце. Не впевнена, чи змогла б там жити, якби в мене не було уяви. У пана Хаммонда, який працював там на маленькій лісопильні, й у пані Хаммонд було восьмеро дітей. Ба більше: тричі поспіль народжувалися близнюки. Я люблю дітей в помірних кількостях, але близнюки тричі поспіль – це занадто. Тому рішуче висловила протест пані Хаммонд, коли остання пара з’явилася на світ, бо страшенно втомилася тягати всіх її дітей.
Там я прожила майже два роки, поки не помер пан Хаммонд. Відтак пані Хаммонд згорнула господарство, роздала дітей родичам і поїхала до Сполучених Штатів. Мені довелося відправитися до притулку в Хоуптоні, бо ніхто більше не хотів взяти мене. У притулку спочатку теж відмовлялися, посилаючись на переповненість. Однак їм не вдалося відкрутитися, тож я пробула там чотири місяці, поки не приїхала пані Спенсер.
Закінчивши свою оповідь, Енн зітхнула з полегшенням. Вочевидь їй не дуже хотілося розповідати про свій життєвий досвід у світі, де вона нікому не потрібна.
– Ти коли-небудь ходила до школи? – запитала Мерил, направляючи кобилу на прибережну дорогу.
– Не дуже довго. Тільки один рік, коли була в пані Томас. А будинок пані Хаммонд стояв так далеко від школи, що взимку, коли все замітало, я не могла туди дістатися, а влітку були канікули. Тож для навчання залишалися весна й осінь. Втім, у притулку я, зрозуміло, ходила до школи, навчилася добре читати й знаю напам’ять багато віршів: «Битва під Хохенлінде-ном», «Единбург після повені», «Бінген на Рейні», уривки з «Дів озера» і майже всі «Пори року» Джеймса Томсона та багато інших. Ви любите вірші, від яких мурашки по спині біжать? Є такі вірші в хрестоматії для п’ятого класу – «Падіння Польщі» – ох, прямо тремтіння проймає. Я, зрозуміло, була не в п’ятому, а тільки в четвертому, але старші дівчатка давали мені почитати свої підручники.
– А ці жінки – пані Томас і пані Хаммонд – були добрими до тебе? – запитала Мерил, дивлячись на Енн краєчком ока.
– О-о-о! – нерішуче протягнула дівчинка. Від збентеження її виразне обличчя раптово залилося густим рум’янцем. – О, в них були такі наміри, я знаю, вони збиралися бути якомога добрішими й милішими. А коли люди хочуть бути добрими до тебе, то не варто дуже ображатися, якщо їм це не завжди вдається. У них було таке важке життя. Це тяжке випробування – мати чоловіка-п’яницю. І мати тричі поспіль близнюків – теж, напевно, тяжке випробування. Але я впевнена, що вони хотіли бути добрими.
Мерил більше не ставила запитань. Енн замовкла, захопившись спогляданням узбережжя, а Мерил майже кинула правити гнідою, поринувши в глибоку задуму. Її серце раптом сповнилося співчуттям до цієї дитини. Яке нещасне, позбавлене любові було її життя, натомість сповна заповнене важкою роботою, бідністю, сирітством. Мерил була досить проникливою, щоб читати між рядків історію Енн.
Тож нічого дивного в тому, що дівчинка була в такому захваті від можливості знайти справжній дім і родину. Шкода, що доведеться відіслати її до притулку. А якщо все-таки пристати на пропозицію Метью? Вона, здається, непогана та й до роботи беручка. «Щоправда, говорить дуже багато, – думала Мерил, – але від цього її можна відучити. Та й нема в її мові нічого грубого й вульгарного. В ній точно щось є від молодої жінки. Схоже, вона справді з хорошої сім’ї».
Дорога вздовж берега моря була «і дикою, й пустельною». Праворуч юрмилися низькорослі ялиці, чий дух не змогли зломити довгі роки боротьби з морськими вітрами. Ліворуч тягнулися круті скелі з червоного пісковику, які подекуди підходили так близько до дороги, що кінь менш спокійний, ніж гніда кобила Мерил, міг би не раз випробувати нерви своїх сидоків. Біля підніжжя скель лежали купи відшліфованих прибоєм валунів і маленькі піщані бухти, всіяні блискучою галькою, немов коштовностями океану. А далі розстилалося море, блакитне й пінисте, а над ним парили чайки – їхні крила сріблясто спалахували на сонці.
