Коли ми сіли в поїзд, у мене було таке відчуття, ніби всі дивляться на мене з жалістю. Тоді я одразу уявила, що на мені красива сукня з блідо-блакитного шовку. Чому саме така? Та вже коли уявляєш, то можна ж уявити щось путнє! А на голові – великий капелюшок, увесь у квітах і з пір’ям, що погойдується від вітру. І золотий годинник, і тонкі шкіряні рукавички, і туфельки. Я відразу відчула себе щасливою й насолоджувалася цією поїздкою на острів всім своїм єством.

Мене зовсім не нудило на поромі. І пані Спенсер теж не нудило, хоч зазвичай її нудить. Вона сказала, що в неї не було на це часу, бо треба було стежити, щоб я не впала за борт. А також додала, що в житті не бачила нікого, хто б так крутився, як я. Проте якщо це допомогло їй уникнути морської хвороби, то просто щастя, що я так крутилася, правда? Просто я хотіла побачити все, що можна було побачити на поромі, бо не знала, чи випаде ще така нагода.

О, скільки вишень, і всі цвітуть! Цей острів – справжній сад. Я вже його люблю й щаслива, що житиму тут! Я й раніше чула, що острів Принца Едварда – найкрасивіше місце на світі, й часто уявляла своє життя тут, але ніколи не припускала, що це станеться насправді. Чудово, коли уявне здійснюється, правда?

Які дивні ці червоні дороги! Коли ми сіли в поїзд в Шарлот-тауні й за вікнами з’явилися червоні дороги, я запитала пані Спенсер, чому вони червоні, а вона сказала, що не знає і попрохала, заради Бога, не ставити їй більше запитань, бо вже почула їх від мене, напевно, тисячу. Гадаю, що так воно й було, але як же зрозуміти різні речі, якщо не можна ставити запитань? А чому ці дороги червоні?

– Мм… направду… не знаю, – зізнався Метью.

– Що ж, це ще одне запитання, на яке, може, коли-небудь знайдеться відповідь. Хіба не радісно подумати, що ще так багато всього треба дізнатися? Саме тому я рада, що живу, – це такий цікавий світ. І він не був би й наполовину таким захопливим, якби ми всі про все знали, правда? Тоді не було б простору для уяви, адже так? Але, може, я занадто багато розмовляю? Мені завжди роблять зауваження. Може, ви хочете, щоб я не говорила? Скажіть тільки, і я перестану. Я можу перестати, якщо захочу, хоч це важко.

Метью, на свій великий подив, почувався напрочуд добре. Як всі мовчазні люди, він любив балакунів, якщо вони теревенили, не залучаючи його до розмови. Утім, ніколи не припускав, що товариство маленької дівчинки може бути таким приємним.

Жінки для нього були суцільним жахіттям, однак дівчатка – ще гіршими. Він особливо не любив, коли ті, злякано витріщаючись, пробиралися бочком повз нього, ніби чекали, що він їх проковтне, скажи вони хоч слово. А на думку його сусідів, саме такою мала бути добре вихована дівчинка, що живе в містечку Ейвонлі. Проте ця веснянкувата чародійка була зовсім інша. І хоч для неквапливого Метью було досить важко встигати за польотом її думки, він несподівано дійшов думки, що йому, «схоже, подобається її балаканина». А вголос сказав, як завжди коротко:

– О, говори скільки хочеш. Я не проти.

– О, як це мене тішить! Відчуваю, що ми з вами подружимося. Це таке полегшення – говорити, коли хочеться. І коли тобі не кажуть, що дітей краще бачити, ніж чути. Мені це говорили мільйон разів. І ще сміються наді мною, бо я вживаю піднесені слова. Але якщо у вас високі думки, то вам доводиться вживати піднесені слова, щоб їх висловити, ви згодні?

– Мм… схоже, що це виправдано, – погодився Метью.

– Пані Спенсер каже, що мій язик варто було б прикріпити посередині. Але він приріс, і міцно, з одного кінця. Пані Спенсер сказала, що ваша садиба називається Зелені Дахи. Я її розпитувала про це, а вона розповіла, що будинок весь оточений деревами. Я страшенно зраділа, бо дуже люблю дерева. А їх зовсім не було в притулку, тільки кілька нещасних кволих калік перед входом, за вибіленою огорожею. Вони теж здавалися сиротами, ці дерева.

Мені завжди хотілося плакати, коли я на них дивилася, а потім промовляла: «О, бідолашні маленькі створіння! Якби ви стояли у великому лісі серед інших дерев, де густий мох і дзвіночки росли б довкруж ваших коренів, а поблизу шумів струмок і пташки співали б у ваших гілках, хіба не велетнями ви були б? Але тут ви не можете рости швидко. Я добре розумію, як вам ведеться, маленькі деревця». Мені було сумно розлучатися з ними сьогодні вранці. Людина прив’язується до подібних речей, адже правда? А біля Зелених Дахів є струмок? Я забула запитати про це в пані Спенсер.

– Так, звичайно, струмок прямо за нашим двором.

– Чудово! Жити біля струмка завжди було моєю мрією. Та й подумати не могла, що вона здійсниться. А хіба не чудово було б, якби мрії завжди ставали реальністю? Але тепер відчуваю себе майже щасливою. Я не можу бути цілковито щасливою, бо… о, як би ви назвали цей колір?

Вона перекинула наперед через худеньке плече одну з довгих блискучих кіс і показала Метью. Метью не звик судити про відтінки жіночих локонів, але тут сумнівів бути не могло.

– Рудий, так? – сказав він.

Дівчинка знову перекинула косу на спину й зітхнула так глибоко, наче цей подих підіймався від самих її стоп і давав вихід всім багатовіковим стражданням.

– Так, рудий, – наче остаточно змирившись зі злою долею, покірно проказала вона. – Тепер ви розумієте, чому я не можу бути цілковито щасливою? Ніхто з рудоволосих не зміг би. Я не засмучуюсь так глибоко через інші речі… веснянки, зелені очі й сухоребрість, бо можу уявити, що в мене шкіра, як пелюстки троянд і чарівні променисті фіалкові очі. Але навіть в уяві не можу позбутися рудого волосся. Хоч дуже стараюся. Я повторюю собі: тепер у мене блискуче чорне волосся, чорне, як вороняче крило. Та все намарне, я знаю, що воно просто руде, і це розбиває мені серце. Це буде трагедія всього мого життя. Я читала одного разу в романі про дівчину, в якої була трагедія всього її життя, але не через руде волосся. У неї були золоті локони, що спускалися з алебастрового чола. Що таке – алебастрове чоло? Мені так і не вдалося з’ясувати. Ви не могли б мені пояснити?

– Мм… ні, боюся, що не можу, – відповів Метью, в якого вже паморочилась голова. Він знову відчував себе на каруселі, куди потрапив у дитинстві, піддавшись на умовляння незнайомого хлопчика.

– Ну, у всякому разі, це було щось чарівне, бо вона описана божественно красивою. Ви коли-небудь уявляли, що відчуває людина, яка божественно красива?

– Мм… ні, ніколи, – зізнався щиросердно Метью.

– А я це часто уявляю. А яким ви хотіли б бути, якби вам запропонували вибирати, – божественно красивим, приголомшливо розумним або добрим, наче янгол?

– Мм… я… точно не знаю.

– Я теж не знаю. Ніяк не можу вирішити. Але це не має значення, бо я, мабуть, ніколи не стану такою. І вже напевно ніколи не буду доброю, як янгол. Пані Спенсер каже… О, пане Катберте! О, пане Катберте!! О, пане Катберте!!!

Насправді це не були слова пані Спенсер, і дівчинка не випала з кабріолета, та й Метью не зробив нічого дивного. Просто вони проминули поворот й опинилися на Авеню.

Авеню жителі Ньюбриджа називали відрізок дороги в чотириста чи п’ятсот ярдів завдовжки, обабіч якої росли велетенські яблуні, які за багато років сплелися гіллям, утворивши тунель. Нині над подорожніми був один суцільний навіс зі сніжно-рожевих запашних суцвіть, під колеса кабріолета лягав пурпурний присмерк, а далеко попереду виднівся шматочок вечірнього неба, блискучий, як величезне стрілчасте вікно в кінці довгої галереї.

Краса цього місця, здавалося, позбавила дівчинку мови. Вона відкинулася на сидінні, зчепила на грудях худенькі руки, і в німому захваті підняла обличчя до білої пишності, що пропливала над головою. І навіть коли вони вже виїхали з Авеню та спускалися довгим косогором до Ньюбриджа, вона мовчала й не рухалася. Тільки дивилася вдалину на призахідне сонце – очевидно на тлі палаючого неба перед її очима поставали дивні видіння.

Через Ньюбридж, маленьке містечко, де їх обгавкали собаки, привітали криками маленькі хлопчики, а з вікон проводжали цікаві очі, вони проїхали, як і раніше, мовчки. У кабріолеті й слова не пролунало потім ще три милі. Очевидно, дівчинка могла мовчати так само затято, як і говорити.