«Га, не міряв же я неба,-

Став він промовляти,-

Ану, стану ланцюгами

Море грунтувати!»

Ізробив він шкляну хату,

Ланцюги чіпляє

І із нею кораблями

В море виїжджає.

І на самій середині

Увійшов до хати,

І казав себе помалу

В море опускати.

І от в море щораз глибше

Соломон спускався,

І що море в собі має-

Все то роздивлявся.

Опускався ... ба вже й мало

Ланцюга бог має,

Аж тут рак до него лізе

І його вітає:-

«Здоров, царю Соломоне!

З моря підіймайся:

Дно побачити морськеє

Ти не сподівайся.

Двадцять літ жию я в морі

І донизу йду я,

Но дна моря не дістати,

Поки не умру я.

Може, ти і дна достанеш,

Як ланцюг урветься,

Но вже світу повидати

Більше не прийдеться!.»

І не зміряв він і моря,

Як не зміряв неба,

І пізнав він, що тих річів

Міряти не треба.

Но не так-то швидко, люде,

Теє все робилось,

Як писалось на папері,

Як нам говорилось.

Соломон прийшов до себе

Да і нагадався,

Що йому на світі жити

Тілько рік остався.

А тут він іще давненько

Мав то на предміті,

Що безсмертна гора їдна

Єсть на білім світі.

Що до неї лиш достатись -

Вічне можна жити.

Давай туди доставатись -

Нічого робити!

Узяв хліба, узяв солі,

Помолився богу.

Вийшов тихо із палацу

І пішов в дорогу.

І іде він, а бог з неба

Тілько поглядає:

«Соломоне. Соломоне! -

Стиха промовляє,-

Хоть крутися, не вертися,

Нічого діяти:

Видно діло, годі жити,

Треба умирати.

Хоть крутися, не вертися,

Смерть перед тобою,

Ти якраз зійдешся з нею

Під горою тою».

Де стоїть гора безсмертна -

Колись люде знали,

Лиш тепер - нещастя наше -

Всі позабували.

На горі тій жили люде

І не умирали.

Били камінь під горою,

Хмари будували.

І явився до них господь,

Каже все лишити і,

як тілько можна скоро,

Домовину збити.

Каже збити домовину

Да і гріб копати:

«Скоро син сюда Давидів

Прийде умирати!»

І пішли всі, дошки пилять,

Тешуть і рубають,

Незабавом під скалою

Й яму начинають.

Аж приходить син Давидів,

Сумно поглядає:

«Що то, люде, з того буде?» -

Він людей питає.

«Єсть на світі цар премудрий,-

Став їден казати. -

Він зоветься Соломоном

І іде вмирати.

І ми робим домовину,

Да і гріб копаєм,

А який він, коли прийде,-

Ми й самі не знаєм!»

От тобі й гора безсмертна!

Думав вічне жити,

Аж приходиться на нії

Голову зложити.

Що Ж робити? ЯК зложити,

Не буду втікати!

Мудрий вміє в світі жити,

Вміє і вмирати.

«А чи маєте ви міру?» -

Соломон питає.

«А бог її святий має»,-

Хтось відповідає.

«Соломон із мене ростом,-

Беріть з мене міру!»

І узяли з него міру

На чистую віру.

Зняли міру і по нїї

Домовину збили,

А по тії домовині

Й яму припустили.

Припустили і скінчили,

«Почекайте, люде!

Ану, ваша домовина

Чи до міри буде?»

«Ану, справдії - кажуть люде,-

Ляж у домовину.

Чи якраз вона пристане

Давидову сину?»

І пристала домовина,

Ніби вона сама.

«Ану, в яму опустіте:

Чи пристане яма?»

Опустили його в яму:

«Ну, спасибі, люде,

Засипайте Соломона,

Другого не буде!»