– Бачив єсмь, як хозари у Тмутаракані парують своїх коней. Стань, як та кобилиця, то побачиш, – у відповідь почувся голос Турика.

Жінка засміялася, однак Малко таки поставив її, як задумав, а сам опинився ззаду. Вона далі сміялася, та згодом стихла, а тоді її сміх поволі перетворився у млосний стогін.

Волос стояв, не знаючи, що йому робити. Першим поривом було піти до них і розігнати, нагадати Турикові, що дівчина чекає на нього у Тмутаракані. Тільки Турик вже не маленький, а мужеві, аби стати добрим воєм, треба мати кілька жон. Та й Данці без мужа тяжко – молоде тіло хоче свого.

Волос розвернувся і пішов геть. Дорогою назад його переслідувало якесь тривожне чуття, але Волос відігнав його від себе.

З одного боку Турик дуже шкодував, що варяжин Ерік завдав йому тої рани. Якби не це, то Малко уже, певно, разом зі своїм вуєм Середичем був би у дружині Мстиславовій. Там, у Чернігові, зараз вирішується доля землі руської. Може, уже січа зла розгорілася поміж двома братами-князями, а він сидить тут, у глухій весі, і мусить виконувати роботу, яку дають йому ті смерди.

Та коли б не та рана, то Малко б ніколи не зустрів Данки. Ця язичниця безсоромна дала йому такого вогню пристрасті, якого він не знати чи й дочекається колись від своєї Калини. Він любить свою наречену, обов’язково одружиться з нею, але про Данку, про свою пригоду у тій весі Турик Калині ніколи не розкаже. І нікому.

Того дня ця жінка ходила попри нього і постійно усміхалася. Потім вони ще раз зустрілися вже увечері, розговорилися, і вона запросила його піти з нею в луг. Хіба ж він мав відмовити? Хіба ж мав злякатися? Що ж би він тоді був за муж? А вже в лузі, під копицею духмяного сіна, вона дала йому те, чого Турик ще не мав ніколи. Вони гралися з нею цілу ніч, і тільки під ранок Малко пішов спати.

На другий день робота, яку йому загадували робити Мечобор і Житник, валилася з рук. Він і до того не дуже до неї рвався: був воєм, з боярського роду, тож йому не личило працювати на рівні з цими смердами. На щастя, мазь, якою Доброгост лікував його рану, помагала й поріз дуже швидко гоївся. Він навіть ходити вже міг, не відчуваючи болю й не шкутильгаючи.

Отож на другий день Турик тільки вдавав, що працює, сам же виглядав Данку. Вона ніби чула це і крутилася біля нього. Шкода, що навколо ходили смерди і він не міг обійняти її і поцілувати просто зараз.

Ночі він все-таки дочекався. Турик уже ждав Данку біля крайньої хижі. Жінка прийшла. Вони взялися за руки і побігли знову у луг.

Турик обіймав її міцно й цілував досхочу. Закохані допомогли один одному зняти одяг, тож тепер лежали голі в сіні й пестили одне одного. Турик цілував її в шию, бавився її пишними грудьми. Згадав мимоволі, як коли торкався грудей Калини, дівчина тут же брикалася й відштовхувала його. Данка ж, навпаки, заохочувала, аби він стискав їх, м’яв, від чого жінка ще більше запалювалася.

Хлопець був ще доволі незграбним, тому коли минув час пестощів і треба було діяти, Данка зробила все сама. Тепер вони лежали в сіні, не поспішаючи одягатися й пригорнувшись одне до одного.

– Я тобі люба? – запитала хлопця Данка.

– А як же інакше? – нібито здивувався Турик, починаючи знову притискати до себе жінку. Треба було користати, доки може, адже за день-два він покине це селище…

Поверталися назад, як і вчора, – під ранок. Він обіймав її без страху, знаючи, що о такій порі ні одна жива душа не буде вештатися луками.

– У тебе дуже сильні руки, – сказала Данка.

– Бо я багато тренуюся, а потім купаюся в морі, – похвалився Турик.

За бесідою вони й не зауважили, що просто до них зближаються якісь постаті.

– Ви що наробили, негідні?! – раптом гримнув голос зовсім поруч, аж Данка скрикнула зі страху і сховалася за Турика.

Малко стиснув кулаки, придивився. Мужі підійшли ближче і він впізнав Мечобора, Житника, Горнила та ще двох.

– Чого крадетеся і людей лякаєте? Роботи нема?

– Ти ще нас смієш питати? То я тебе, волоцюго, запитати хочу, пощо жінок чужих баламутиш?

Турик не налякався – не було кого.

– Хіба ж я твою жону рухав, чи його, чи їхню? Данка нічия, вдова!

– Ти спаплюжив наш покон, нашу весь! Ми дали тобі притулок, годували тебе й лікували. Чим же ти платиш за нашу доброту? Осквернив єси дім наш! А ти, паскуднице, такоже виходь, не ховайся за плечима.

Данка вийшла, Мечобор тут же схопив її за волосся і поволік у бік весі. Турик кинувся до неї, але його тут же скрутили й потягли слідом.

На вигуки Мечобора збіглося ціле селище. Тут же запалали смолоскипи – і люд зробив коло, посередині його взявши Мечобора, Данку і Турика.

– Чого гукав єси, Мечоборе? Що сталося? – питали мужі.

Мечобор окинув усіх поглядом.

– А сталося таке, що оці двоє осквернили наше селище! Ми щойно зловили їх, як вони поверталися з лугу!

Люд враз загомонів. Турик дивився на тих смердів, намагаючись вгадати, який присуд вони зараз йому винесуть: хтось із них говорив обурено, осудливо, хтось сміявся, а деякі то зовсім мовчали.

– Данка винна! Як жона не захоче, то муж ніколи не полізе! – гукнув хтось голосніше за інших.

Тут Данка вирвалася з рук Мечобора і стала перед людьми.

– Хіба ж я винна, що мій муж пішов у пущу і його там ведмідь роздер?! Хіба ж винна, що молода?! Я думала, що то боги мені прислали Малка, аби-м дітей народила і вдовою не доживала віку. Він казав, що жоною мене поведе!

Коли Турик почув це – аж стрепенувся: такого він Данці точно не обіцяв. Хотів трохи розвеселити – це правда, але женитися?! Турик промовчав – не хотів кривдити жінку, яка йому так багато дала. Їй іще жити в тій весі, тож нехай він візьме вину на себе. Що йому зможуть зробити ці смерди-язичники?

– Кажи, волоцюго, будеш із нею женитися?

Турика відпустили, він став, випростався.

– Нє, не буду!

Люди охнули. Мечобор підійшов до нього.

– Тоді пощо-с брехав удові?

– Брехав єсмь, бо лукавий мене збаламутив, а я збаламутив її! Данка не винна.

Смерди загомоніли. Данка поглянула на нього, і в тому погляді Малко побачив одночасно страх і вдячність. Вдова кинулася бігти, люди пропустили її. Турик лишився чекати своєї долі.

– Що будемо з ним робити? – питав далі Мечобор.

У коло вийшов Волос.

– Дозвольте мені слово мовити. Браття! Вини Данчиної і справді нема тута. Ви дали їй усе: дах над головою, харчі, одяг. Не дали тільки одного – мужа, аби любив її, тепло і ласку свою віддавав. Що ж до молодця, то його завтра ж треба вигнати геть із весі, не можна йому вже поміж нами бути. Рана його загоїлася, тож нехай забирається геть звідси!

Декотрі мужі закивали головами, Турик же радів у душі: мудріше за Волоса і сам цар Соломон би не придумав. Але раптом заговорив Мечобор:

– Ти, Волосе, довго з нами не жив і, певно, забув наші звичаї. Я речу, що і Данку, і того бичка треба покарати, щоби інші мали науку! Удові, що отак спаскудилася, треба обрізати волосся, аби ціла весь знала, що вона наробила. А волоцюгу треба бити батогами, аби той біс вийшов із нього. А тоді не просто з весі вигнати, а викинути, як пса, не давши на дорогу ні оружжя, ні харчів. Нехай пуща з ним робить, що хоче!

Люди охнули: це було жорстоко. Малко побагровів.

– Мене – батогами? Та я ж із роду древнього, боярського. Дружинник я княжий, тож краще від меча загину, ніж мене батіг ударить! Хочеш суду справедливого, Мечоборе, то давай на мечі! Двосічний розсудить, за ким із нас правда!

Це був виклик, однак Мечобор не поспішав його приймати. Люд загомонів. Раптом на середину вийшов Житник.

– Чого ми тут сперечаємося: запитаємо в Доброгоста. Нема більшої правди на світі, ніж жрець Перуна!

Знову всі загули, але на той раз згідливо: нехай вирішує Доброгост!

Турика прикували до стовпа ланцюгом, поставили кухоль води, щоби міг напитися. Він просидів отак до обіду, усе виглядаючи Данку, але вона не приходила. Навіть видно її не було. Турик пробував ланцюг на міцність, і він виявився справді міцним.