– Пам’ятаю. Все зрозуміла, бо ти мені розтлумачив. Тільки повторити не зможу, а лиш своїми словами.

– Бог тебе зрозуміє. Молися щиро – і він почує твою молитву. Як прибудемо до Тмутаракані – навчу тебе читати. Тоді зможеш не тільки говорити до Бога, а й чути, бо він ректиме до тебе через Святі Писання. А вже потім і про мужа думай…

Вона схилила голову.

– Як накажеш, так і буде.

Лука тільки зітхнув важко і покрутив головою.

Відколи Ярослав вокняжився, він ніколи не проводив багато часу в Києві, тому справ тут завжди збиралося багато. Та й справи ті були тяжкими, такими ж, як і слова та погляди київських старців-бояр. Це в землях північних, навіть у Новгороді, можна рубати з плеча, а тут, у Києві, треба було обмірковувати не тільки кожне своє діло, а й слово. І на кожне слово князя у клятих старців знаходиться чим відповісти, чим заперечити. На початках, як тільки прийшов сюди, Ярославові здавалося, що вони насміхаються з нього. Тепер уже трохи звик. Він показав Київській горі, який із нього князь, і боярство принишкло. Колись так само тихо при батькові сиділи…

Знову Ярослав згадав про батька – Володимир і на тому світі продовжує переслідувати його.

За тими думками князь і незчувся, як прийшов вечір.

– Де столи накривати: в теремі чи в дворищі? – запитав тивун, нагадуючи про учту.

– Ліпше у дворищі – душно в теремі.

Тивун уже обернувся, аби йти, як раптом зупинився.

– Сли Мстиславові нині з Воротичами зчепилися.

Ярослав рвучко озирнувся й тяжко поглянув на тивуна, той поспішив доказати:

– На щастя, не вбили нікого – мирно розійшлися.

– Хто почав?

Тивун знизав плечима, не знаючи що казати.

– Речи, як є! – наказав князь.

– Мстиславові на Поділ пішли, аби забрати сестру Бурича. А там Воротичі.

– Вони посміли зачепити слів? – Голос князя був тихий, але гніву в ньому було більше, ніж у ричанні пораненого ведмедя.

– Та нє. Вони просто Галку замкнули і не відпускали. Мусили Воротичам виру давати. На тому і розійшлися.

Князь зітхнув із полегшенням – хоч на тому спасибі. Він знову занурився у свої думи, не зауваживши, як вийшов із терема тивун. «Щось задумав мій молодший брат», – не виходило в нього з голови. Ярослав знав уже і про письмо Судислава, і про сіверських бояр, і про Дашка. Не хоче брат засиджуватися у своїй Тмутаракані, та й не диво: он яка многа земля руська, земля батька його і діда. Добре, що хоч досі тихо сидів, що стримали бояри тмутараканські цього буй-тура. Мирослав, Вуй… То були мудрі мужі, на плечі їхні міг спертися і князь тмутараканський, і київський. Що без них буде робити Мстислав, чи буде сидіти далі, чи послухає лихих намов? Багато буде залежати від сольства, від того, що розкаже старий деревлянський лис Середич. Хоча на нього надії мало: лис лисом. От Лука – інша справа. Два літа тому отець його приходив із сольством до Києва, мудрим був мужем, Царство йому Небесне. Треба буде із сином поговорити, аби можна було на Луку спертися, а мати хоч якісь надійні плечі у Тмутаракані.

Князь підвівся, пройшовся по світлиці і виглянув у вікно. Там челядники накривали столи, бігали, метушилися. Добре свою роботу робить тивун.

А як вийде все-таки Мстислав? Що, коли не всидить, не втримають? Брат не захоче йти в Муром: тоді не захотів і тепер не піде. І в Тмутаракані не лишиться. Треба буде тому буй-турові трохи роги пообламувати, аби нову котору не приніс. Треба задурити сольство, дати добрі подарунки, викупити собі час у Мстислава. Доки він буде чухати потилицю – Ярослав придушить Суздаль, що так невчасно піднялася, а тоді і з Мстиславом можна помірятися, у кого довший… меч.

Князь доплив десь до середини моря своїх думок, як у світлицю знову завітав тивун.

– Там прийшли Мстиславові, просяться до тебе, княже.

«Про вовка промовка», – подумав Ярослав, а вголос мовив:

– Нехай заходять.

Поріг світлиці знову переступили Середич і Лука. Поклонилися.

– Здрастуй, великий княже, дозволь слово мовити.

– Що ж, мовте, раз прийшли. Тільки сядьте отут, на лаві. У ногах нема правди: в законі вона й у вірі.

Сли перезирнулися, підійшли і присіли.

– Що у вас сталося, образив, може, хто?

– Нє, великий княже, спитатися прийшли.

– Що ж, питайте.

– Завтра домів хочемо вертати, тож питаємо дозволу в тебе.

Їх би ще затримати в Києві хоч на місяць, хоч на сімницю. Тільки як? У поруб кинути чи що?

– Не хочете в гостині лишитися у князя київського?

Вони знову переглянулися.

– Ми б лишилися, тільки Мстислав там дожидає… – спробував заперечити Середич.

– То й що? Он нехай Лука вертається з іншими воями до Тмутаракані, розкаже Мстиславові все, що бачив і чув тута. Ти ж, боярине, зі мною підеш, поглянеш, як Суздаль примучувати буду, як кров’ю котору гаситиму. А вже тоді, після усіх трудів ратних, відпочинемо та ще раз поговоримо із боярством нашим, може, і випитаємо для вашого Мстислава яке князівство.

Це був новий поворот, і сли такого не сподівалися – князь побачив це. Середич скривився, ніби часнику йому в рот напхали. Що ж тепер скаже деревлянський лис?

– До Тмутаракані, княже, ближче, ніж до Суздалі. Те, що котору ти гасити вмієш, – і так всі знають, тож показувати братові силу свою не мусиш. Маєш свої справи, великий княже, а у нас такоже свої справи суть: із касогами рать маємо. Поб’ємо їх із Божою поміччю, а тоді знов до тебе прийдемо. А ти ж, великий княже, подумай, порадься з боярами своїми. Час ще є.

Ярослав якось призабув про касогів. Справді, разом зі всім іншим послух передавав, що Мстислав у похід на своїх сусідів збирається, так що час у князя київського ще буде. Головне, аби Суздаль довго не борсалася.

– Як хочеш, боярине, затримувати тебе не смію. Передавайте від мене любов братові моєму, а ще дар цінний. Це книга – Святе Письмо.

Товста книга лежала на підніжку, князь любив читати її останнім часом. Читав настоячи – інакше просто не смів. Він поцілував книгу, власноручно обережно загорнув у шовк, передав Середичу. Той прийняв із поклоном.

– Дам вам супровід – три десятки воїв, вони проведуть вас до землі сіверської – далі вже самі. Кланяйтеся братові, кажіть, аби в гостину до Києва прибув. Ми ж із Мстиславом росли разом, а не виділися вже стільки літ, все через сольства говоримо. Чуєте: нехай приїде до старшого брата – в чотири ока всі справи свої вирішимо.

Сли поклонилися ще раз, а тоді вийшли.

Ярослав присів – ноги знову почали боліти. Знову пірнув у тяжкі свої думи. Ех, тяжко сісти на стіл великокняжий, а ще тяжче всидіти на ньому. Що ж він має, великий князь київський? Має двох братів, яким затісно в наділах їхніх старих. Заздрять вони йому, собі по кусню відірвати хочуть. А ще є жона Інгігерда з варягами: однаково холодні і горді. Так, вікінги – вої непереможні, але і свавільні надто, така ж і Ірина. Є Київ із його боярами, які, наче норовливі коні, не хочуть господарю коритися, так і норовлять узду скинути. Їм аби віча скликати, радитися та князями перекидувати, мов іграшками. Є племена різні, як-от деревляни, що одвічно пеклом на Київ дихають. Он Середич із роду деревлянського, говорить ніби покірно, а очі, як у вовка, світяться, так би і з’їв. Новгород є. Мужі новгородські допомогли Ярославові на столі отчому сісти, тепер же вимагають прав безмежних для свого города. Хочуть, аби Коснятина рід там правив довіку. Є землі дрімучі, як-от суздальська. Там волхви досі силу велику мають, людей простих проти Бога і князя намовляють. Один бунт за іншим гасити доводиться. От що має великий князь київський. Його жаліти треба, а не заздрити йому. Тільки, крім матері, його ніхто ніколи не жалів, навіть рідний отець. Великому князеві Володимиру було не до сина-каліки, мав справ державних много. А інші просто сміялися… Та син-каліка таки зіп’явся на ноги. Ну, і хто тепер сміється?