Турик витяг меча. Сокол підвівся й також оголив двосічного.

– Де Бурий, Лука?

– Побиті. І твій вуй також. Торн наказав Еріку вас побити, а голови відправити Мстиславові. Варяги хочуть крові, хочуть нової війни, бо коні їх застоялися, а мечі ржавіти почали.

Турик був готовим до нападу.

– Ерік же мертвий, пощо єси побив братів моїх, мого вуя? Що тобі з того?

– Як то що? Торн наказав повідрубувати вам голови, сріблом за кожну платить. Лишилося відтяти твою і Волосову, а тоді й до Торна піду. Інші голови вже висять отам, у тій другій торбі.

Турик мимоволі оглянувся на дерево, і Сокол тут же напав. Цей напад був лютим, удари посипалися один за одним: Сокол вирішив узяти з наскоку. Турик відбивався. Молодець не був готовим до такого бою, однак постійні тренування стали знову в пригоді. Руки ніби самі собою викидували меч, блокуючи удари. Відбивши перший натиск, Турик зумів себе опанувати, битися стало легше. Молодцю навіть вдалося кілька разів перейти від оборони до атаки, так що тепер Соколові довелося захищатися. Від цього послух аж задихався з люті і знову кидався на Малка зі всіх сил.

Після чергової атаки Сокол відійшов. Був захеканий і хотів трохи перевести подих. Бій із «малим» виявився не таким простим.

– Треба було, Соколе, там, на переправі, таки в шию мені стріляти, а не в липу, – сказав Турик, бажаючи вивести супротивника з рівноваги.

– Так і думав єсмь зробити спершу. Тільки не зробив. Хотів, аби-с мені Волоса викликав. Тоді б уже всі голови були в мене. Більше голів – більше срібла.

– Тут єси помилився, бо тепер твоя голова зіскочить із шиї і кров братів моїх буде відімщена.

Сокол заревів і знову кинувся в бій, махав мечем, намагаючись вразити Малка. Турик же готував удар. Лука колись навчив. От він відбиває удар супротивника, тоді робить хибний випад, – і раз! Меч чорною гадюкою кидається в бік Сокола і пробиває йому черево.

Поранений послух схопився за живіт, випустив свого меча, ступив два кроки назад і впав. Однак здихати Сокол не збирався: схопившись скривавленими руками за стовбур дерева, він спершу сів, тоді хотів встати, але ноги вже не слухали його. Чорна кров валила з рани, Сокол затуляв її, так і сидячи під деревом, впершись об нього спиною.

– Що то було, малий? – послух ніяк не міг зрозуміти, що конає.

– Вітання від Луки Романовича.

Турик став над Соколом, не знаючи, що йому тепер робити.

– Малий, вкороти муку, – попросив Сокол.

– Вони тебе також просили? – спитав Турик.

Послух поглянув на нього каламутними очима.

– Бурий легко вмер – був поранений і навіть не почув, як перерізав єсмь йому горло. Середича і Луку бив просто в серце – вони від мене нападу не чекали… А ти мене погано вдарив – хто ж так б’є?

– Пощо єси Торна послухав? За їхнє прокляте срібло продався? Ми ж тобі були як брати.

Сокол почав задихатися, але говорив далі:

– Колись із ними ходив. Вони сікли, я стріляв… На моїх руках також кров княжа… А за срібло мав мазанку поставити. Коло Києва. Земля у вас дуже масна, і діви вельми гарні…

Він уже не міг говорити, а лише харчав. Турик рубонув, одним махом зносячи голову. Коні, що напружено споглядали за тим видовищем, заржали враз дико, почувши смерть, кинулися вбік, та були добре прив’язані.

Хитаючись, Турик пішов до дерева, де висіла торба. Зібравши останню силу, він виліз наверх, скинув торбу, а потім і сам зіскочив. Нахилившись, почав виймати з торби голови одна за другою. Ось Бурий, а це Лука, а от і Середич. Молодий вой не витримав, обернувся, бо його почало натягувати. Коли повернувся до торби, то знайшов там іще книгу, замотану в шовк. То був подарунок князя київського своєму брату – Святе Письмо.

Коли в шлунку не залишилося більше нічого, Турик повитирався і пішов рити мечем могилу. Сльози стримати вже не міг: вони, як великі горошини, котилися по його щоках, а він усе рив і рив, стоячи на колінах.

Мстислав сидів у Чернігові, чекаючи вістей. Доки брат його вовтузився під Суздаллю, князь тмутараканський міг узяти Київ, та не брав. Сіверяни тільки раділи з того.

– Пощо тобі, княже, той Київ? Сядь у нас, у Чернігові. Побачиш, так заживемо, що й Києву завидки стане. Розбудуємо город, а люд наш тебе завше підтримає, – намагався розвеселити свого князя боярин Борислав.

Так вони і засіли в Чернігові, готуючись до нападу Ярослава. Адже всі розуміли – старший брат просто так не підкориться.

Літо вже закінчувалося, а від Ярослава не було ані звістки – забарився. Мстислав постійно думав про це. Нараз роздуми ті перервав гридень, що не зайшов, а вбіг у князівську світлицю.

– До тебе, княже, посол від брата твого.

– Проси, – була тут же відповідь.

Мстислав поки що осів у домі, де колись жив посадник. То був добротно тесаний терем, широкий, просторий. Як вийде справа лепсько, то треба буде своє дворище поставити. Негоже князю сіверському в посадничих палатах сидіти.

Тільки встиг подумати, як ввійшов нестарий дружинник і поклонився до землі.

– Великий князь київський тобі чолом б’є і передає свою любов братню.

– Спасибі братові моєму, а ти, вою, сідай отут за стіл – у ногах правди нема. І ти, боярине, сядь, – мовив Мстислав Бориславові, який також зазирнув. – Поговоримо, а заки хай челядниці обід роблять.

Мужі посідали, Мстислав запитав:

– Із чим тебе присилає брат мій?

– З любов’ю. Ярослав не хоче ратитися, мир із тобою укласти бажає.

– Добре. Тож нехай він сидить собі в Києві, а я тут сяду.

– Рече, аби в Муром ішов князем. Уся земля північно-східна буде під твоєю рукою стояти.

Мстислав поглянув на Борислава, їх погляди перетнулися.

– Ні, вою, у Муром не хочу. Це Ярослав там сидів поміж чуддю та вессю, поміж болотами та снігами. Мені тяжко там буде, не зможу. Та й забагато мені такої землі великої. Вистачить із мене Сівері та моєї Тмутаракані. У Муром не піду, так і речи від мене князю київському.

Посол хотів іще сказати щось, однак голосна мова враз почулася під самими дверима терема. Спалахнула суперечка, штовханина. Мстислав зрозумів, що хтось хоче зайти, однак його не пускає варта. Муж таки зумів відіпхати вартового гридня й відчинити двері.

– Хто там?! – гукнув здивовано князь.

У терем ввалився Турик, а слідом за ним – вартові. Мстислав підвівся, вартових зупинив одним поглядом, а кивком голови наказав вийти. Ті виконали. Князь підійшов до Турика, взяв його за плечі.

– Малку, братчику! Як же ви так забарилися, я вже й не знав що думати! А де інші?

Мішок, якого із собою приволік Малко, він кинув на стіл.

– Що то є? – здивовано запитав Мстислав.

– Подарунок від брата твого. Поглянь, княже, не бійся.

Мстислав добре знав той запах – так пахла людська кров. Торба була вся в темних плямах. Мстислав запхав руку всередину і витяг щось досить важке, замотане в шовк. Тканина була ще гірше в крові, ніж торба. Князь розгорнув і витяг звідти книгу. На диво, вона була майже неушкодженою.

– Чия то кров?

– Слів твоїх. Ярославів послух повідтинав їм голови і тримав у тій торбі разом із книгою. Ті голови поховав єсмь, а книгу тобі приніс.

Мстислав тут же глянув на Ярославового посланця.

– Вийди-но.

Дружинник миттю зник.

– А ти сідай, Турику. Розказуй.

– Спішив єсмь до тебе, княже. Тута також є послух, добре, що-м встиг.

– Про кого мовиш?

– Про Вадима.

Мстислав махнув рукою. Тоді повернувся до стола, налив Турикові меду.

– Випий. А за Вадима не переймайся – полетів уже до пращурів. За сольство розкажи.

Розуміючи нетерплячку князя, молодий вой швидко промочив горлянку і почав розповідати із самого початку. Мстислав його уважно слухав, хоча багато чого вже знав від Вадима. Турик розказав і про Судислава, і про Каніцара, і про загибель Еріка, і про волхва Доброгоста, і про Сокола.