Здається, ми читали з автором у дитинстві ті самі історичні романи. Пам’ятаю, як їх передавали з рук в руки, аж врешті, зачитані до дірок, вони щезали в якогось не надто порядного читача, з тих, хто любить позичати книги, але ніколи не віддає. Юліан Опільський, Семен Скляренко, Олексій Югов, Данило Мордовець, Михайло Старицький – не так уже й багато імен авторів, що відкривали нам барви минулого і несли в собі якусь привабливу ідею. Дітьми ми вірили кожному написаному слову про тих чи інших персон, що залишили слід в історії. А потім виросли і стали свідками ревізії історії, і відтак почалась криза історичної свідомості, а з нею й історичного роману. Мало хто з сучасних письменників ризикне взятись за історичну тематику, яка потребує не лише таланту, а й глибоких знань і, найголовніше, – відчуття історії. Писати роман задля того, щоб скинути з п’єдесталу певну історичну постать, вчорашнього кумира, – цього замало для справжнього майстра. Тарас Шевченко мав безпомильне почуття історії. Щоб збагнути суть Коліївщини, досить прочитати лише його поему «Гайдамаки». Але Шевченко – ясновидець, які з’являються раз на тисячу років.

Утім, мені здається, Ярослав Яріш, мій земляк-галичанин, досить добре відчуває історію, позаяк обирає найболючіші точки на її тілі і не покладається суто на офіційну думку. Роман «Кровна мста» написаний трохи архаїчною мовою, яка, проте, зовсім не ускладнює читання, радше допомагає засвоїти реалії давньої доби – пропонує нам самим розібратися з політичною та суспільною ситуацією, яка склалася на теренах Київської Русі на початку ХІ століття і дещо нагадує сучасну Україну. Держава ніби існує, але де юре, а не де факто. Одні території протистоять іншим. Християнство, яке Володимир запровадив вогнем і мечем, не може об’єднати всіх у народ, амбіції князів не бажають підкорятися центру, Києву. Сам Ярослав, прозваний Мудрим, оточив себе варягами і в кожному князі бачить потенційного ворога чи суперника. Криза довіри переходить у шпигуноманію. Всюди ввижаються зрада і підступ, і за найменшої підозри вихоплюється меч. Зібрати землі легше, ніж їх втримати, і братовбивчі війни спалахують на кожному кроці. Лад, порядок – як їх досягти у строкатій етнічно й соціально державі, якій загрожують вороги не лише внутрішні, а й зовнішні? Ярослав Яріш після блискучого роману про Велику Руїну «Із сьомого дна» (видано торік «Клубом сімейного дозвілля»), де яскраво змальовано, як зовнішня московська експансія переходить у внутрішній суспільний конфлікт, у новому творі порушує тему боротьби цивілізованості й варварства. Хоча, як правило, російських чи українських письменників старшого покоління більше цікавив конфлікт християнства і язичництва. Двоє князів, Ярослав і Мстислав, сини Володимира, відмовившись від такої застарілої форми влади, як деспотія, роблять вибір на користь цивілізації, тобто цивілізованих стосунків між людьми, заснованих на взаємній довірі. Ось де коріння української державності…

Тмутараканський князь Мстислав відправляє до Києва місію – воїнів та бояр, які повинні з’ясувати для нього питання морального характеру – хто віддав наказ убити його братів по крові, князів Бориса і Гліба. А тоді він вирішить, як покарати вбивць, навіть якщо замовником виявиться його брат по крові. Існує ще й формальний привід відправити посольство до київського князя Ярослава, тому навіть не всі посли втаємничені в цю місію. Кожна їхня помилка – наче урок, який вони засвоюють часом ціною власного життя. Вони – родом із різних земель, у них різні уявлення про світ, і разом вони створюють ніби модель тогочасного суспільства, яке змінюється, бо мусить змінитись. Якби не було цієї місії, її потрібно було б вигадати. Читаючи цю книгу, поступово відкриваєш для себе певну логіку і навіть символічність подій. Тут немає ні патріотичних роздумів, ні спекуляцій на особистому житті персонажів. Зустрічі, які нерідко закінчуються кривавими сутичками, моменти прозріння, які теж завершуються здебільшого трагічно, а ще автор вводить у сюжет елементи детективу. Але попри все це страшенно цікаво читати навіть тим, у кого князівська доба не викликала ніколи жодного інтересу. Чого б це?

Може, тому, що письменник Ярослав Яріш не ставить ніколи крапки у своїх романах, змушує читача думати про час, у якому ми живемо, зазираючи в минуле, як у припорошене дзеркало, знайдене десь на горищі. Протреш його рукавом і побачиш себе. Як писав, здається, французький історик Фернан Бродель, фізіологічні та психологічні типи людини зберігаються на генетичному рівні без змін упродовж тисячоліть. Звідти і враження, що історія рухається ніби по колу. Особливо коли йдеться про історію України, яка видається нам безкінечним колом зрад і політичного безсилля. Але місії виникають знову і знову, щоб донести до суспільства необхідність вибору на користь цивілізації, а не варварства. Вони йдуть часом із заходу на схід, часом зі сходу на захід, з півдня на північ і навпаки. З Чернігова до Тмутаракані, з Тмутаракані до Чернігова, а звідти – в землі перемиські.

Галина Пагутяк

Дружина князя Бориса стояла недалеко від Переяслава, на ріці Альті. Спиною вона міцно вперлася до землі руської, очі ж її дивилися в степ, у Поле. Вої виглядали гостей незваних: орда крутилася в приграниччі, хижі печеніги норовили знову напасти на Русь.

Борис молився у своєму наметі, стоячи навколішки перед іконою Спаса.

– Господи, дай мені мудрості, дай сили і відваги. Дай сили відректися… від стола великокняжого, якого мені батько заповів. Не хочу я котори, не хочу смути, не хочу ненависті братів моїх. Нехай буде великим князем той, хто достойніший поміж ними, хто достойніший за мене. Нехай здійсниться воля Твоя і земля руська благословенна буде!

Він молився щиро і так глибоко перейнявся молитвою, що й не почув, як до його шатра з різних боків сходяться вбивці. Не зауважив тіні, яка крадеться попід шатром. Стрепенувся, тільки коли слідом за широким двосічним мечем крізь запону до намету зайшов убивця. За ним прослизнув другий.

– Господи, помилуй мою душу, – тільки і встиг сказати Борис, як його тут же посікли мечами, кров княжа розлилася по долівці шатра, забризкала стару ікону.

Вона прилітала до русів тоді, коли Мара і Морок розпускали свої чорні крила над землею Даждьбога. Подавала знак. Волхви бачили цю дивну птаху і йшли за нею, а вже за волхвами тягнулися цілі роди. Синьокрила Сва – так називали її далекі предки, що поклонялися Даждьбогові й Перуну. Споконвіку Сва вела їх до лукомор’я, і тоді вони йшли й сідали там городами і весями, ратилися, торгували і пасли скот, боролися з Великим Степом. Часом же Сва повертала на північ, і руси йшли за нею, осідаючи понад річками й озерами північними, полювали, рибалили, ратилися, боролися з Великим Лісом.

Його дідо – великий князь київський Святослав – вірив у птаху, йшов за нею. Так Сва знову привела русів на береги полуденні, до ласкавого моря.

– Не встоїмо – вельми много їх, – перервав роздуми князя боярин Середич. – Речу – ліпше в городі запертися.

Мстислав спідлоба поглядав на силу, що сунула на них, підраховував число войовничих касогів.

– Мій дід ніколи не запирався, не ховався за високими стінами. Сам копієм городи виймав.

Осівши в землі тмутараканській, Мстислав почав розширювати володіння, підкорювати під свою руку місцеві роди. Він із кожним днем дужчав, дружина його росла. Із Русі приходили потоки нових і нових воїв, що бажали знайти своє щастя на теплій південній землі. З аланами-ясами у князя був уже мир, лишилися касоги. Князь їх Редедя сусідству русів радий не був, тож ця війна визрівала вже давно.