Волос запитав іще:

– Чи ж самі варяги були з Торном?

– Дідько знає, хто був там. Наволоч усяка. Та впізнав єсмь одного – він був із вами, Соколом його кликали. Не відразу єсмь згадав, де бачив його, та коли згадав – пізно вже було.

– Так, пізно. Згинули вони: і Лука, і Середич, і Бурий. Могила тілько в пущі лишилася.

– Не відав єсмь, – щиро сказав Каніцар.

– Не відав єси, а мужі славні загинули, брати мої по оружжю! Дивно мені й тепер, Каніцаре, як же могли варяги без помочі інших братів-князів повбивати.

Каніцар зітхнув.

– Прокляття Доброгостове їм помогло.

– Прокляття – речеш? А ти їм не помагав єси?

– Навіть не відав єсмь про них. Довідався, коли вже пізно було.

– Завше в тебе, боярине, так – занадто пізно. Окрім прокляття, були ще виродки, що заради наживи власної готові мужа до праотців відправити, а землю руську на клапті роздерти.

Каніцар знизав плечима.

– Чого таїти – були. Найперший поміж них – Путша.

Волос не хотів більше говорити про це, натомість запитав про інше:

– Пощо Мстислава із Тмутаракані витягли і проти брата поставили?

Видно, без кухля з медом на це запитання Каніцар відповісти не міг, тому випив, знову налив.

– Ярослав престав слухати бояр: і київських, і сіверських, і деревлянських. Найперше для нього була жона та варяги. А ще себе обставив новгородцями й полочанами, і нам не було більше коло нього місця. Треба було поставити когось варягам на противагу. Кого ж, як не Мстислава? Судислав відразу погодився – він ненавидить свого брата старшого, а сіверяни – то й раді – давно хотіли собі князя. Мстислав уже побив Кульгавого…

Волос підвівся.

– Готові Русь у нову війну братню кинути, аби тілько ваше, боярське, зверху було!

Каніцар, почувши це, також встав.

– Як смієш так ректи до мене? Спершу, молокососе, доживи до літ моїх, а тоді вже звинувачувати будеш! Гадаєш, якщо палиця волхва в тебе, то й уже на боярина сичати можеш? Затям собі, волхве, слова мої: на Русі завше дві руки було: одна – права, друга – ліва. А поміж ними голова! І руки ті мають дружно робити те, що голова каже, а голова не має одну руку любити більше, ніж другу!

Вони постояли мить один навпроти одного.

– Піду до Мстислава і розкажу йому правду, – нарешті мовив Волос.

– Іди. Маю для князя сіверського дар. Коли таті вбивали Бориса, то з намету його взяли золоту гривну, а також ікону стару грецьку. Святополк забрав її, коли ж тікав до ляхів – я її переховав. Тепер віддаю.

Каніцар відчинив скриню і вийняв звідти ікону Спаса. Волос поглянув уважно – кілька краплин крові засохли на ній.

– Не боїшся, що Мстислав із Ярославом будуть мститися?

На це Волосове запитання Каніцар тільки посміхнувся.

– Нічого не страхаюся, бо не в тих уже єсмь літах. А те, що було вдіяно, то не для наживи власної, а заради землі руської. Коли ж учинив єсмь гріх, то нехай мене Господь покарає!

Волос заховав ікону, поглянув на боярина, і, не прощаючись, пішов геть.

Осінь усе далі віддалялася від літа й підходила до зими. Мстислав не хотів більше ратитися. Іще до Листвена, то мав твердий намір відімстити Ярославові, навіть убити його, усю дружину знищити. Тепер же все змінилося. Чи варто губити стільки люду заради сварки двох братів? Доки Русь має кров свою лити, доки мають плакати по городах і весях вдови й сироти? Братів тим не воскресиш…

Після битви Мстислав послав до Ярослава, кажучи: «Сідай у своєму Києві: ти старший брат, а мені хай буде ця сторона Дніпра».

Потім було багато ночей, коли Мстислав не міг заснути, огорнутий важкими думами. Розраду шукав у книзі, яку передав йому Ярослав через слів. І прочитав він таке: «Але нову заповідь я вам пишу, що справді вона в Нім та у вас, – що минається темрява, і світло правдиве вже світить. Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі. А хто любить брата свого, той пробуває у світлі, і в ньому спотикання нема. Хто ж ненавидить брата свого, пробуває той у темряві, і ходить у темряві, і не знає, куди він іде, бо темрява очі йому осліпила».

Мстислав залишався в Чернігові, показуючи всім, що до Києва йти не має наміру. Очі свої мав і в Києві, і в Новгороді, аби знати, що замишляють князь київський і його бояри. Ярослав нарощував свою силу, готувався до дальшої війни.

– Чому Ярослав нових послів не шле, аби помиритися зо мною? – запитав Мстислав свого боярина Борислава.

– Не йме тобі віри. Боїться. Та й послухи йому доповіли, що вельми злий єси на нього.

Мстислав знову пірнув у свої роздуми. Як же йому не бути злим? Хіба ж він лис, що здатен показувати свою любов у той час, коли душа вогнем горить? Хіба ж може обійматися з окаянним братовбивцею, тиснути руку, що по лікоть у крові? Мстислав розумів, що мусить пройти певний час, аби пекло хоч трохи перегоріло в його душі, аби затверділо серце і затяглася рана. Тоді буде поміж двома князями дружба, але ніяк не братня любов…

Двері відчинилися, і в світлицю зайшов Турик.

– Княже, там один із варягів полонених…

Князь поглянув, не розуміючи:

– Що?

– Говорити почав, – закінчив Турик.

– І про що рече?

– Каже, що був там.

Мстислав підвівся і впер очі в Турика.

– Та що з тобою, молодче? Хіба ж єси язика свого проковтнув? Де ж він був, говори до ладу!

– Як Бориса убивали. Він там був з іншими.

Князь побагровів.

– Веди!

Рану почали рвати, заледве вона трохи присохла…

До терема увійшов Турик, за ним, зв’язаний варяг, двоє гриднів та товмач, що знав варязьку. Полоненого посадовили на лаві.

– Як зовешся? – запитав Мстислав.

– Торд, – відповів варяжин і без товмача: дещо по-руськи вже знав.

– Оповідай.

Товмач переклав, і варяг почав розказувати. Говорив довго і заплутано про те, як вони з конунгом своїм Еймундом товклися спершу там, у себе, за Варязьким морем, потім прийшли до Новгорода і попросилися на службу до «Ярослейфа». Мстислав слухав, доки міг, та коли варяжин став оповідати про те, який договір Еймунд укладав із Ярославом, скільки кожен варяг мав отримати срібла і як Ярослав постійно дурив їх, князеві набридло слухати і він перервав цю розповідь:

– Пощо мені слухати ці бредні?! Кажи, як вам Ярослейф наказав брата свого вбити!

Товмач переклав. Варяг нахмурився, почав оповідати:

– Ярослав наказу не давав. То Еймунд приступив до нього і так порадив. За голову Бурислейфа конунг мав заплатити щирим сріблом.

Мстислав нахмурився.

– Бурислейф – себто Борис, Борислав… Речи далі, що відповів Кульгавий.

– Він рік, що наказу вбити брата не дасть, однак якби той згинув – то не плакав би за ним, а був би задоволений.

Мстислав нахмурився.

– Досить. Усі геть, – наказав і скоро лишився у світлиці сам на сам зі своєю задумою.

Ненависть, ніби вода в казані, знову почала закипати у князеві. Він стримував її, гасив у собі. Уперше за ціле життя почало нити серце. Князь поглянув на Святе Письмо – подарунок брата.

– Тьма розсіялася, – сказав Мстислав невідомо до кого, тоді взяв книгу в руки і готовий був кинути нею щосили до землі. Та стримався – книга не винна.

Мстислав застогнав й опустив голову на руки. Рану, криваву і пекучу, знову розворушили. Як же тепер йому жити, що діяти?

Він знову поглянув на книгу, видихнув. Почав думати: «Боже, дай мені мудрості. Хто мені лже, а хто правду мовить? Ні, Ярослав не міг побити братів. На нього все показує? Так, показує, тільки все одно не віриться, не хочеться вірити. Варяг каже про Бурислейфа… Рудобороді люблять перекручувати руські ймена, усе на свій лад… Господи, як же мені взнати істину, аби чорна туга більше не мучила мене?…»

– Бурислейфом варяги називали Святополка, – раптом за спиною прозвучало тихо.