Бурий знов затих, перевів подих і розповідав далі:

– Я зробив, що мені було велено, викликав орду з Поля. Задум був простий – кочівники мали пошарпати кордони руські, так щоб виманити на себе князя. Коли Володимира у стольному граді не буде, боярська змова мала випустити Святополка на волю. Задум вдався навіть ліпше, ніж сподівався Святополк: у той час помер Володимир, Борис сам пішов із дружиною у Поле. Бояри випустили із порубу Святополка, і він сів на столі своїх батьків – Ярополка й Володимира. Печеніги підступили до Переяслава, однак потім знову завернули в степ. Борис простояв на Альті, так печенігів і не побачив.

Це був ніби й кінець розповіді. Слухачі переглянулися.

– Хто ж тоді вбив Бориса?

– Звідки мені знати, я в той час був у Полі, з печенігами.

– А потім?

– Потім я хотів повернутися, але Святополк не велів: казав, що Воротичі вб’ють мене і навіть він не зможе захистити. Так я і просидів увесь час в степу з бусурманами, натерпівся від них немало. Особливо від того ірода Карабая. Коли Ярослав побив їх на Альті, той щенюк і зовсім осатанів, тож я вирішив, що більше мені з ними нема чого робити, і втік до Тмутаракані.

Це був кінець оповідання. Середич замислився:

– Тепер я знаю, чого на нас напали печеніги: Карабай упізнав тебе. То через вашу з ним «дружбу» загинули Вуй і Мирослав.

Бурий враз зблід.

– Ти що, боярине, нема тут вини моєї…

– Як же нема? – запитав Середич. – Через тебе і на Вадима ми косо дивилися, побили даремно…

Бурий відчув, що загроза все більше зависає над його головою. Він думав гарячково, як би виправдатися, але на думку нічого не спадало. Несподівано заступився Лука:

– Каяла говорила, що перед тим, як напасти, Карабай посилав до хана. Хан дав наказ – Бурий ні до чого. Тута щось інше.

– Нема нічого іншого, – підвищив голос Середич. – Бурий довго крутився поміж печенігами і так просто до Тмутаракані не прийшов. Чогось я думаю, що саме він послух.

– Чого я? – заборсався Бурий. – А може, Вадим, може, Лука, а може, і ти сам, боярине!

– Не бреши, собачий сину. Ми всі трималися купи і ніяк вістки Кульгавому не могли подати. А тебе, пса смердючого, варяги допитували. Ти знав Торна й Еріка, розказав їм і про листа, і про сіверян, і про Дашка.

Спочатку підвівся Середич, за ним відразу Бурий, а тоді всі інші. Лишався сидіти тільки Волос.

– Ти що, боярине, думай, що говориш! Братове, Богом вам клянуся… Та хіба я забирав би із собою сестру, якби був послухом? Хіба підставив би Галку під небезпеку?

– А ми тобі зараз пустимо трохи крові, – просичав Середич.

– Стримайся, боярине, – зупинив його Лука. – Усі бачили, як говорив єси сам на сам із княжим тивуном. Може, то ти послух?

Середич наїжився ще гірше.

– А ти, сотнику, сам на сам із Кульгавим говорив і також міг!.. – крикнув спересердя боярин.

– То і речу, що треба стриматися.

Слова сотника заспокоїли всіх. Знову посідали. Заговорив Середич:

– Переночуємо, а завтра вдосвіта вирушаємо у дальшу путь.

Як Бурий і сподівався, Лука заперечив:

– Ти маєш своє слово, боярине, але ми також сли є і своє слово маємо. Нехай кожен скаже, що думає, і як більшість вирішить – так і зробимо. Ну ж бо, братове, хто з вас стане на бік Середича, а хто зі мною згодний?

Першим озвався Сокол:

– Я мислю, що з порожніми руками до Мстислава нема чого йти. Підемо перше до Судислава, а потім до Каніцара. Якщо вони речуть, що Кульгавий є братовбивця – нехай доведуть свої слова.

Лука посміхнувся краєм вуст, мабуть, знав, що Сокол підтримає. Сподівався і на Бурого. Той сказав:

– Я у справи княжі лізти не хочу. І Кульгавий, і Судислав, і Каніцар брешуть, бо в кожного з них є своя вигода, а мені не хочеться бути потятим за словеса їх брехливі. Я речу, аби до Тмутаракані їхати.

Тепер уже посміхнувся Середич, Лука спохмурнів.

– Я думав, Буричу, що підтримаєш мене, – сказав сотник.

– Те, що ти задумав, сотнику, даремна праця, – відповів Бурий.

Тепер черга говорити була за Волосом:

– Як на мене, то ніякого послуха нема поміж нами. Це Кульгавий і листа написав, і сіверян послав. Чорний задум має князь київський, аби Мстислава із Тмутаракані виманити і вбити його, як колись братів своїх. Мстислав також добрий – за свою землю дбати не хоче, а лиш до Чернігова пхається. Недобре чинить, тому і згине за свою захланність. Інші брати-княжичі також були зажерливими та занадто гордими, от і зложили голови. Не мені до них пхатися, тому речу, аби додому йти, досить із мене.

Це було сказано сміливо, від Волоса таких слів ніхто не сподівався, адже вой завжди був дуже вірним Мстиславові.

– Ліпо є, – підсумував Середич. – З тобою, Луко, тільки Сокол, решта сольства на мій бік стала, тож завтра додому їдемо.

З-поміж сольства не висловився тільки Турик. Його ніхто не питав, бо і так всі розуміли, що потягне за дядьком. І тут він сказав:

– А я підтримаю сотника. Князь Мстислав – а може, і сам Бог – захотів, аби ми дізналися правду про смерть князя Бориса. І та правда може ховатися десь зовсім близько, нам треба буде тільки руку простягнути – і ми дотягнемося до неї. Тоді собі слави здобудемо не тільки у Тмутаракані – на цілу Русь прославимося!

Сли переглянулися, не знаючи, чи мають захоплюватися молодим воєм, чи сміятися з нього. Середич вовком поглянув на небожа.

– Засранець, – прошипів крізь зуби.

– Ти прийняв мудре рішення, Малку, – натомість похвалив Лука. – Тепер нас троє проти трьох.

– Я єсмь боярин, і моє слово більше важить, як ваші. Тож узавтра – додому! – гостро мовив Середич, і на цей раз Лука йому вже не мав що заперечити.

Уже літ п’ятнадцять минуло з того часу, як доля закинула Волоса у Тмутаракань. Княжа рука вирвала його силою з рідної пущі й повела на край землі руської. Він мав там згинути, задихнутися, знидіти, як звір у клітці, бо вовкові ніколи не прижитися разом із собаками. Так і повелося: спочатку всі тюкали на дикуватого отрока з пущі, сміялися, аж доки молодий вовк не показав зуби. Тоді замовкли, забоялися, та Волосові не стало від того легше: велика туга гризла його, і він готовий був вити на місяць, ніби й справді вовк, а не людина.

Старі добрі боги не дали йому згинути – прислали воєводу Вуя. «Молодий вовк» почув велику силу в цьому мужеві, прихилився до нього, а Вуй не відігнав, пригрів… Так Волос і вижив, призвичаївся, став одним із кращих дружинників. Вуй навчив його шанувати закон і честь, а рабство, лжу і захланність ненавидіти.

Молодий сотник відійшов подалі і сів просто у траві так, аби видіти дорогу. Коли всі відпочивали, хтось мусив пильнувати, щоб зненацька не наскочили вороги.

Тяжка, розпечена сонцем дорога втомила, але розмова втомила ще більше. Волос не любив розмов. Його справою було бити ворога, дивлячись йому в очі, а шукати зрадника, підлого послуха поміж своїми – огидно. Хоча… Добре казав Вуй, що руські князі зрівнялися з підлими ромеями і в них виросли зміїні язики та лисячі хвости, а замість любові братньої – отруту в серці носять. Нема і не буде вже на Русі такого князя, як Святослав. Кажуть, що Мстислав у свого діда вдався – неправда. Волос у своєму князеві дуже розчарувався: через захланність Мстислав вступив у небезпечну гру і в ній вже втратив Вуя і Мирослава. Без старого воєводи тяжко буде – занадто скоро його забрали боги до вирію.

Боги, однією рукою забираючи, дають другою: у Києві Волос зустрів волхва Доброгоста. То було щось зовсім неймовірне, бо Волос вважав усіх свої родичів давно загиблими і вже навіть звикся із тим. Волхв розповів, що багато рідних насправді вижило, що вони повернулися у свою пущу і відновили весь.

У Волосові знову пробудився вовк. Він більше не хотів служити Мстиславові, хотів додому, до пущі, до рідних. Старі боги тягли його до себе…