Волос почув, як ззаду хтось підходить. Це був інший сотник – Лука. Він сів поруч, підібгав під себе ноги.

– Прийшов єсмь, аби вмовити тебе, сотнику. Вертаймося.

Волос завжди поважав Луку за його хоробрість у бою. Чи щирим був Романович – Волос не знав, адже зараз так усе перекрутилося, що нікому не можна було вірити.

– А ти, сотнику, такий же впертий, як Середич, ніби з одного тіста зліплені, – зауважив Волос.

– Хтось хоче посварити Мстислава із Кульгавим, хтось хоче, аби знову на Русі кров братня полилася. І я тут не маю на мислі братів-княжичів, а лиш братів-русичів.

Це було гарно сказано, достойно справжнього воя. Волос думав, швидко переганяючи мислі у своїй голові. Тоді сказав:

– Зробимо так, як колись наші діди робили: нехай кумири розсудять. Будемо боротися…

Цей день тягнувся безконечно – сонце своїм краєм уже торкнулося обрію, та ховатися зовсім не поспішало…

Лука підняв усіх і сповістив про рішення Волоса. Середич аж задихався з люті:

– Ви зовсім подуріли – я не збираюся ні з ким битися!

– Тоді я стаю на бік Луки, – твердо сказав Волос.

Вони говорили навмисне тихо, аби не чули жінки. Сокол і Турик відразу погодилися. Бурий бурчав незадоволено, але з нього почали глузувати – і він махнув рукою на знак згоди.

– Що ж, тоді і я піду, аби ви, невігласи, не рекли потім, що Середич злякався! – гаркнув своїм звичаєм боярин.

Вони зібралися й пішли у бік річки.

– Куди ви? – запитала Галка.

– Купатися, – грубо відрубав Бурий.

Вони кинули жереб. Така була воля богів, аби Волос бився із Туриком, Лука – із Середичем, а Бурий – із Соколом. Турик вибрав палиці й тут же вирубав із верболозу дві: для себе і для Волоса.

– Провчи, сотнику, того засранця, аби надалі не пхав свого носа де не треба, – заохотив Волоса Середич, що досі тримав злість на Турика.

Малко бився обережно і вміло, намагаючись використати всі свої знання і навики, він був непоганим бійцем, але до Волоса не дотягував. Хлопець втратив голову, атакуючи Волоса все сильніше і сильніше, хотів показатися перед старшими воями. Його треба було остудити. Волос відбив Туриків черговий удар, тоді вдарив палицею молодця у стегно, і коли той завив із болю – збив із ніг. Турик впав у траву, позбувшись палиці.

Малко підхопився на ноги, був злий від болю і поразки, усім своїм видом показував, що знову хоче кинутися в бій. Тільки Волос більше битися не хотів, а став спокійно, спершись на палицю.

– Гадаю, що доста з нас.

До честі Турика, він зумів взяти себе в руки.

– Ти виграв, сотнику.

Вони обійнялися, дякуючи один одному, поплескали по плечах.

– Одного когута провчили крикливого. Тепер твоя черга, Луко! – сказав Середич і вийняв меч із піхов.

Лука і собі добув зброю, тільки, на відміну від боярина, зробив це мовчки.

Середич програв – Лука вибив йому меча з рук.

– Прокляття! – закричав Середич. – Старий вже став! Якби літ із п’ять забрати!

Лука тільки посміхнувся і сховав свою зброю.

– Тепер Сокол і Бурий. Від вас усе залежить. Яку зброю вибираєте?

– Хіба ж я зброю буду виймати на свого шваґра? Навкулачки станемо! – весело гукнув Сокол.

Вони вже роздяглися до пояса, готуючись відгепати один одного.

На відміну від двох попередніх боїв, де можна було легко відгадати переможця, цей бій був загадкою до кінця. Бурий був вищим і тяжчим за Сокола, мав сильні, жилаві руки і черево як відро. Сокол був спритніший. От і зараз, тільки Бурий неквапом посунув на супротивника, як Сокол підскочив і гепнув його в пузо. Бурий аж ухнув. Тут же пішов іще один удар, потім ще, Сокол садонув його по ребрах, у вухо, а наостанок з’їздив по щелепі. Бурий не втримався на ногах і впав.

– Молодця! – одночасно гукнули Лука і Турик.

Середич подивився на них вовком, а Бурому гукнув:

– Ти що робиш, вою, одумайся! Дай тому когуту добре в дзьоб – і завтра додому їдемо!

Бурий почув, підвівся. Він кинувся із кулаками на Сокола, намагаючись збити з нього пиху, а заодно і пику розквасити. Сокол ухилявся від тих ударів, зате сам бив непомильно. Бурий знову впав, діставши кулаком по бороді, а Лука і Турик вдруге крикнули від радості.

Бурий мить полежав без руху, тоді почав підводитися, витираючи кров із розбитого носа.

– Досить тобі, брате, – розвів руками Сокол. – Що мені Галка скаже?

– Нє, не досить. Ти ще не знаєш Бурого!

Вони знову зійшлися: того разу Бурий не дав Соколу дуже розгулятися, схопив його у свої ведмежі обійми. Той почав борсатися, та Бурий набрав повітря у черево, підняв Сокола і щосили верг об землю.

Сокол застогнав. Спробував встати, та Бурий знову його підхопив – і знову верг, на той раз ще сильніше (добре, що під ногами була м’яка травиця).

– Души його, души, як гада! – кричав Середич, передчуваючи перемогу.

Бурий послухався, хапаючи супротивника у свої ведмежі обійми.

– Ну що, здаєшся? – запитав Бурий.

– Нє-є-є, – не сказав, а видушив із себе Сокол.

Він борсався зі всіх сил, але так і не міг вирватися.

– Здайся, кажу, а то сестру мою вдовою лишиш! – наполягав Бурий, але Сокол був також тертий калач.

Він якимось дивом викрутився і чи то навмисно, чи то випадково зацідив Бурому по лобі ногою. Тому на мить в очах потемніло, але цього Соколу вистачило, щоб вирватися, схопити супротивника за руку і заламати її назад. Страшний біль раптом прорізав тіло Бурого.

– Пусти, пусти, руку зламаєш, пусти, а-а-а! – закричав Бурий.

Сокол пустив і підвівся.

– Він попросив пощади! Я переміг!

Лука і Турик кинулися до нього, почали обіймати. Середич не міг повірити своїм очам.

– Пес би вас лизав!

– Ми перемогли! – оголосив Лука.

– Така була воля богів, – мовив Волос.

– Що? – не дочув Середич.

Сотник не повторив.

Так захотіли боги. Вони хочуть, аби Волос віддав Мстиславові, своїм товаришам та Тмутаракані останню виру, борг за дружбу та спільно прожиті роки, проведені битви та з’їджений хліб. Після того він повернеться до свого роду, своєї пущі та своїх богів.

Раптом пильний слух уловив тупотіння коня. Волос виглянув із заростей: вершник під’їхав просто до того місця, де сиділи Каяла і Галка. До них біг Вадим. Не чекаючи й миті, Волос і собі побіг, решта кинулися за ним.

– Печеніги, – одне слово тільки зміг видушити із себе сотник київських гриднів і затих, опустившись своєму коню на гриву.

У його спині стирчала стріла.

Волос оглянувся на ліс – степовики могли вискочити звідти у будь-яку мить. Он уже чути тупіт десятків копит. Коні слів перестали пастися, позадирали голови.

– Прокляття! – вилаявся Середич, не знаючи, що робити: тікати було надто пізно.

– Скоро зовсім стемніє, тож печеніги вас не побачать. Відходьте понад річкою до лісу, а я їх затримаю, – сказав Волос.

Він підхопив зброю, закинув за спину щит.

– Я з тобою, – зголосився Сокол, хапаючи свій лук. Волос не заперечував.

– Де зустрінемося? – спитав Лука.

– Ця річка до Дніпра тече – чекайте нас у її уйсті, – відповів Волос уже на ходу.

Більше часу на розмови не було, сли почали хапати свої речі. Нараз Вадим підбіг до коня, на якому лежав уже мертвий сотник. Купець скинув тіло на землю, а сам вискочив на вороного.

– Щоб ви здохли! – побажав на прощання слам і погнав коня геть, намагаючись втекти від печенігів.

Це було огидно і підло, але не було часу роздумувати над тим. Волос із Соколом кинулися до своїх коней. Печеніги були вже тут – більше десятка їх вискочило з лісу. Кілька з них відразу ж кинулися за Вадимом, інші поперли на Волоса і Сокола. На щастя, інші сли встигли сховатися у прибережних заростях, і степовики їх не зауважили.

Що б зараз зробив Вуй? Так, він зробив би те саме, що робить Волос – показав би небезпеці меч, а не спину. Сотник краєм ока побачив, що Сокол дістає стрілу із сагайдака.