Литмир - Электронная Библиотека

Десь біля обіду прийшов Волос і приніс м’яса.

– Забери, Волосе. Нічого єсмь не робив нині, тож і годувати мене не вільно. Бо лежаного хліба тута ніхто не їсть.

– Не дурій, Малку. Сам собі єси винен, бо вже як ходиш до чужої жони, то хоч умій ховатися.

– Говориш так, ніби ви, язичники, такі святі. Можна вам і по дві, і по три жони мати, а на своїх грищах на Купала ще й не таке виробляєте…

– То інакше. Сидиш єси в чужім домі, тож умій його шанувати.

– Що тепер буде? – Турик поглянув на Волоса.

– Як скаже Доброгост – так і буде…

Доброгост сказав, що треба радитися з богами. Аби з ними порадитися, вони пішли в пущу, рушили далі від селища. Житник і Горнило вели Турика під руки, Мечобор тримався спереду, поруч із волхвом, а Волос ішов ззаду разом із двома мужами. Капище виникло враз перед очима… Напевно, ці боги могли так же нізвідки з’являтися, як і сам волхв.

Турик народився християнином і з давньоруськими богами справи ніколи не мав. Навіть не бачив. А він, Перун, виявляється, он який! Як і розказували: голова срібна, вуса золоті, ідол возвишався над людьми і дивився на них грізно. Були тут і інші, яких Малко розпізнати не міг. Спочатку пробігла думка, що тих ідолів Доброгост забрав із київської гори, а Перуна з Дніпра витяг і приніс сюди, але Турик ту думку відігнав: київські мали б бути більшими.

Вони всі стали перед Перуном, волхв ближче підійшов до ідола. Палицю, на яку підпирався, запхав у землю, сам же присів і обережно поклав біля підніжжя ідола горщик. Як виявилося потім, у тому горщику були трави, жрець запалив їх, і звідти пішов солодкуватий димок. Доброгост підвівся, підняв руки до неба.

– Перуне, батьку наш! Доброгост рече до тебе, тож почуй мене. Чи ж знаєш, пощо прийшлисьмо до тебе? Розсуди нас, батьку, навчи!

Жрець стояв якийсь час нерухомо. Сонце, пробиваючись крізь верховіття дерев, сідало йому на відкриті долоні і лице. Жрець вслухався, та навколо панувала лісова тиша.

Раптом волхв щось заговорив, рикнув не своїм голосом. Його почало трясти, однак він продовжував стояти на ногах. Турик із несподіванки ступив крок уперед, але один із мужів стримав його. Тим часом Доброгост продовжував щось бубоніти, так що ніхто не зміг зрозуміти, що саме. Раптом старець заспокоївся, а дим із горщика перестав іти. Волхв обернувся, узяв у руки палицю й обезсилено сперся на неї. Мужі затамували подих, чекаючи, який присуд він винесе.

– Перунько говорив зі мною. Рік, же скоро кровна мста буде звершена… Мечі, які він викував у своїй кузні для русичів, потнуть усіх ворогів. Русь спопелиться, але потім знову повстане, як птах.

Дід замовк, важко дихаючи, думав свою думу. Він ніби забув, для чого вони всі прийшли сюди.

– А з перелюбцями як? – обережно нагадав Житник.

Жрець підняв голову.

– Жону Перун виправдав… Він любить руських жон і зобиджати їх не велить. Молодця такоже заборонив батогами бити…

Турик видихнув із полегшенням. Він усміхнувся переможно, дивлячись на діда. Жрець заглянув йому в очі.

– Перунько його собі урік. Маємо завтра вдосвіта принести воя в жертву. Така воля Перуна.

Це було щось зовсім неймовірне. Усмішка враз сплила з обличчя Турика, перетворившись на гримасу.

– Ви смієтеся з мене? – Турик спробував нагнати на себе бадьорості. – Тільки я не дурень. Я знаю, що кумири не любили пити кров людську, а лише мед! Тож ліпше облиште мене в спокої!

Малко спробував вирватися з-під опіки Житника і Горнила, але мужі ще сильніше взяли його у свої руки.

– Не галасуй тут, вою, – боги люблять спокій і тишу. Не накликай на себе і на нас їх гнів! Будь мужем і послухай, що ректиму. Так, кумири крові пити не люблять, а тим більше крові русичів. Якщо колись Перун і пив крівцю, то не смердівську, а лише воїна! Зараз настав час принести йому знову людську жертву. Та жертва поможе богам здійснити їхнє прокляття, здійснити їхню мсту кровну… Русь спопелиться, очиститься святим вогнем, дітище Володимирове згине разом із його нечестивими синами. А тоді Русь знову повстане з попелу, як птах!

Запала мовчанка. Раптом перед волхвом став Волос.

– Малко – вой, та не ворог. Хіба ж не можна віддати Перунові варяга чи печеніжина? Серед них такоже є вої добрі, та й вороги вони наші кровні! Хіба ж не буде ліпше Перунькові їхньої крові напитися?

– Малко – гірший і за варяга, і за печеніжина. Так, він русич, та богів наших не шанує, а вклоняється Богові грецькому! А ще мені рік Перун, що боярський рід його там, у землі деревлянській, палив весі, стинав голови синів Даждьбожих, дітей забирав, помагаючи Володимиру повалити кумирів. Так і наша весь згоріла тоді, тямите?

Це було щось геть несподіване.

– Турик не винен, – ще раз спробував заступитися Волос, але волхв наставив на нього свого посоха.

– Перун так урік! Хочеш єси супроти волі його піти?

Волос замовк.

– Проти волі богів не піду, – відповів покірно сотник.

Турик поглянув на нього презирливо, тоді на інших.

– Та ви зовсім подуріли, кляті погани! Та коли Мстислав довідається, що ви учинили, то не тілько вашу весь і ваших богів спалить. Він вас на шмаття рвати буде, і ніякий ідол не захистить ваші поганські шкури!

Турик іще мав що сказати, та отримав під дих від Горнила і замовк. Йому заламали руки і потягли назад до селища.

Молодця більше не били, а тільки знову посадили на ланцюг. Цього разу, крім води, дали меду і кусень печені – сам Мечобор приніс. Турик мить вагався, чи їсти, чи кинути цим їдлом смердові в пику. Однак не кинув. Пам’ятав стару мудрість руського дружинника про те, що вой не має нехтувати куснем м’ясива та кубком меду, навіть перед самою смертю. Бо Морана або прийде, або й омине, а їсти завше хочеться. Тому Турик з’їв з апетитом, тоді для очищення сумління ще раз спробував, чи не можна якось позбутися своїх кайданів. Ніяк. Тоді молодий вой розлігся просто на землі і став дожидати своєї долі.

Доля прийшла до нього пізньої ночі, коли весь заснула. Було тілько чути пугикання сови, що прилетіла до селища з лісу. Турик піднявся, узяв у руки кубок, у якім був мед: сподівався, що там щось лишилося, бо молодця дуже сушило. На жаль, кубок виявився порожнім і Турик відкинув його з серцем. Саме в ту мить підійшов Волос. Він це вмів робити безшумно, ніби в рисі навчився. Сотник став над ним.

– Прийшов єси мені ноги помити, аби-м узавтра чистим став перед вашим Перуном?

У ці слова Турик вклав усю свою їдь, що накипіла у душі.

– Стули дзьоба – визволяти тебе прийшов. – Волос швидко нагнувся і відкрив замки на кайданах. – Пішли.

Не оглядаючись, Волос пішов, а Турик побіг за ним.

– Пощо пішов проти них? – знову спитав Турик, не вірячи своєму щастю.

– Бо воєвода Вуй мене вчив своїх у біді не лишати.

– А там, біля капища…

– Там я тебе спробував захистити, але побачив, що з Доброгостом не домовитися. Тому і вдав слухняного. Тільки я б тебе, братчику, ніколи на поталу не кинув.

Ці слова Волос мовив, не обертаючись і не спиняючи ходу. Турик догнав його, узяв за руку. Вони стали.

– Доброгост не простить тобі. Біжи зі мною, Волосе!

– Тута є мій дім, мій рід, моя жона. Нема мені звідси дороги.

Волос пішов далі, Турик за ним. Він зробив іще кілька спроб умовити Волоса, але той навіть не відповів йому, ніби враз оглух.

Вони прийшли на луки. Тут чекали вже два осідлані коні. До одного з них були нав’ючені мішки з припасом та водою, до сідла другого Волос причепив Турикову зброю. Малко тут же зоружився, вискочив на карого, узяв другого за повід.

– Їдь. Правуй коня отою стежиною, вона виведе тебе до лісового струмка. Аби не заблукати – тримайся його – так і до Дніпра виїдеш. Далі вже сам. Речи Бурому і Луці, що Галку і Каялу я їм привезу.

– Пропаду без тебе в пущі. Вони мене доженуть, – спробував ще раз умовити Турик, але Волос перервав його:

– Не доженуть. Нині я коней пішов триножити і заховав їх у лісі. Доки знайдуть – ти вже далеко будеш. Їдь же!

59
{"b":"229606","o":1}