Так непритомний я пролежав три місяці.

Восени ціна на сіно підскочила, і хазяїн надумав продати його. Робітники оточили мою скирту та заходилися перекидати її вилами. Від їхніх гучних голосів я прийшов до тями. Сяк-так вибрався на верхівку скирти, а тоді впав хазяїну просто на голову і ненароком скрутив йому карк, від чого він на місці віддав Богу душу.

Втім, ніхто особливо за хазяїном не плакав. Він був безсовісним скнарою і — не платив своїм працівникам грошей, до того ж був загребущим торгашем — продавав своє сіно лише тоді, коли воно дуже дорожчало.

Мої друзі були просто щасливі, що я залишився живим. Взагалі, в мене завжди було дуже багато гарних друзів. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не загинув. Вони давно вважали мене мертвим.

Особливо зрадів славетний мандрівник Фіппс, який саме тоді збирався здійснити експедицію до Північного полюса.

— Дорогий Мюнхаузен, я просто у захваті, що можу вас обійняти! — вигукнув Фіппс, ледве я з’явився на порозі його кабінету. — Ви мусите негайно їхати зі мною в експедицію — як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені не пощастить!

Я, звісно, тієї ж миті погодився, і вже через місяць ми були неподалік від полюса.

Одного разу, коли я стояв на палубі, то помітив удалині високу льодяну гору, на якій тупцювали два білих ведмеді.

Я схопив рушницю і стрибнув із судна просто на айсберг.

Важко мені було дертися на гладенькі, наче дзеркало, льодяні скелі, щохвилини ризикуючи скотитися вниз та провалитися в бездонну прірву. Але я здолав усі перешкоди й дістався до вершини крижаної гори та підійшов майже впритул до ведмедів.

І раптом зі мною трапилось нещастя: збираючись вистрілити, я посковзнувся на льоду і впав, до того ж вдарився головою об кригу і знепритомнів. Коли через півгодини я повернувся до тями, то ледве не скрикнув від жаху: велетенський білий ведмідь підтоптав мене під себе і роззявив пащу — певно, готувався мною повечеряти.

Рушниця моя лежала далеко на снігу.

Втім, зброя тут нічим би не допомогла, бо ж ведмідь усією своєю масою навалився мені на спину і не давав бодай поворушитися.

Із величезними труднощами я витягнув з кишені свій маленький кишеньковий ножик і, не довго думаючи, відрізав ведмедеві три пальці на задній нозі.

Він заревів від болю і на хвилину випустив мене зі своїх страшних обіймів.

Скориставшись цим, я, як завжди, сміливо підбіг до рушниці й вистрілив у лютого звіра. Ведмідь упав на сніг, як підкошений.

Але на цьому не скінчилися мої нещастя: постріл розбудив кілька тисяч ведмедів, які спали на льоду неподалік від мене.

Ви лишень уявіть собі: кілька тисяч ведмедів! Вони всією ордою рушили просто на мене. Що мені робити? Ще хвилина — і мене розтерзають люті хижаки!

Зненацька мені сяйнула блискуча думка. Я схопив ніж, підбіг до вбитого ведмедя, здер із нього шкуру і начепив її на себе. Так, я начепив на себе шкуру ведмедя! Звірі обступили мене. Я був переконаний, що вони витягнуть мене із маскування та роздеруть на клоччя. Але вони обнюхали шкуру і вирішили, що я їхній товариш, тому мирно повернулися до своїх справ, лишивши мене в спокої.

Незабаром я навчився рикати по-ведмежому та смоктати лапу.

Звірі поставилися до мене дуже довірливо, і я вирішив скористатися цим.

Один лікар розповідав мені, що удар, нанесений в потилицю, спричиняє миттєву смерть. Я вирішив перевірити це. Підійшов до найближчого ведмедя і встромив йому ножа просто в потилицю.

Я не сумнівався: якщо звір уціліє, він тут же розтерзає мене. На щастя, мій дослід удався. Ведмідь упав замертво, не встигнувши навіть рикнути.

Тоді я вирішив таким самим чином розправитися з рештою ведмедів. Це мені вдалося без особливих труднощів. Хоча вони бачили, як падали їхні товариші, але ж мене сприймали за одного із них. Тому й не могли второпати, що їх вбиваю я.

Протягом якоїсь години я поклав кілька тисяч ведмедів.

Здійснивши цей подвиг, я повернувся на корабель до свого приятеля Фіппса і розповів йому все.

Він послав зі мною сотню своїх найдужчих матросів. Ті здерли шкури з убитих ведмедів і перетягли ведмежі туші на корабель.

Туш було так багато, що корабель не міг рушити далі. Нам довелося повернутися додому, хоча ми не добралися до місця свого призначення.

Ось чому капітан Фіппс так і не відкрив Північний полюс.

Втім, ми не шкодували про це, бо ведмеже м’ясо, яке ми привезли, виявилося напрочуд смачним.

Коли я повернувся до Англії, то дав собі слово більше ніколи не затівати жодних мандрівок. Але не минуло і тижня, як мені довелося знову збиратися в дорогу.

Справа в тому, що один мій родич, чоловік немолодий і багатий, чомусь вбив собі в голову, що на світі існує країна, де живуть велетні.

Він попросив мене неодмінно відшукати для нього цю країну, пообіцявши за це залишити мені великий спадок як винагороду. Дуже вже йому кортіло побачити велетнів!

Я погодився, винайняв судно, і ми попрямували до Південного океану.

На шляху не зустріли нічого незвичайного, крім кількох літаючих жінок, які пурхали, наче метелики. Погода була чудова.

Але на вісімнадцятий день здійнялася жахлива буря.

Вітер був такий сильний, що підняв наше судно над хвилями і поніс його, немов пушинку, в повітрі. Все вище, вище і вище! Шість тижнів нас носило над найвищими хмарами, і нарешті побачили круглий сяючий острів.

Це, звісно, був Місяць.

Ми знайшли зручну гавань і зійшли на місячний берег. Внизу, далеко-далеко, побачили іншу планету з містами, лісами, горами, морями та річками. Здогадалися, що це — покинута нами Земля.

На Місяці нас оточили якісь велетенські чудовиська, що сиділи верхи на триголових орлах. Ці птахи замінюють жителям Місяця коней.

Якраз тоді цар Місяця воював з імператором Сонця. Він тут же запропонував мені очолити його армію і повести її в бій, але я категорично відмовився.

На Місяці все значно більше, ніж у нас на Землі.

Мухи там завбільшки з овець, кожне яблуко не менше за кавун.

Замість зброї жителі Місяця використовують редьку. Вона заміняє їм списи, а коли немає редьки, вони воюють голубиними яйцями. Замість щитів їм слугують мухомори.

Бачив я там кількох жителів однієї далекої зірки. Вони приїжджають на Місяць, щоб поторгувати. Їхні обличчя нагадують собачі морди, а очі розташовані або на кінчику носа, або внизу під ніздрями. У них немає ні повік, ні вій, тому, лягаючи спати, вони мусять закривати очі язиком.

Жителі Місяця не витрачають час на їжу. В животі зліва вони мають особливі дверцята, відчиняють їх і кладуть туди їжу. Потім зачиняють дверцята до наступного обіду, який у них буває один раз на місяць. Тож виходить, що вони обідають лише дванадцять разів на рік!

Це дуже зручно, але навряд чи земні ненажери та ласуни погодилися б обідати так рідко.

Місячні жителі виростають просто на деревах. Ці дерева дуже гарні — з яскраво-пурпуровим гіллям. На вітах ростуть величезні горіхи з незвичайно твердою шкаралупою.

Коли горіхи достигають, їх обережно знімають із дерев і кладуть на зберігання до льоху.

Щойно царю Місяця знадобляться нові люди, він наказує кинути ці горіхи в окріп. За годину шкаралупа лускає, і з горіхів вискакують зовсім готові місячні люди. Їм не треба навчатися. Вони одразу народжуються дорослими і вже знають своє ремесло. Із одного горіха вискакує сажотрус, із другого — шарманщик, із третього — морозивник, із четвертого — солдат, із п’ятого — кухар, із шостого — кравець.