А тільки-но буря закінчилася, кожне дерево впало на своє колишнє місце й одразу ж пустило корені, тож на острові не залишилося жодних слідів урагану. Дивовижні дерева, чи не так?

Утім, одне дерево так і не повернулося на своє місце. Справа в тому, що коли воно злетіло в повітря, на його вітті сиділи один бідний селянин та його дружина.

Для чого вони залізли туди? Дуже просто: щоб нарвати огірків, адже в тій місцевості огірки ростуть на деревах.

Жителі острова люблять огірки більше за все на світі й нічого іншого не споживають. Це їхня єдина їжа.

Бідним селянам, підхопленим бурею, мимоволі довелося здійснити повітряну мандрівку понад хмарами. Коли буря затихла, дерево почало опускатися на землю. Селяни були, як навмисно, дуже огрядні, через їхню вагу стовбур нахилився, і дерево впало не туди, де росло раніше. До того ж влучило в тамтешнього короля і, на щастя, розчавило його, немов комашку.

— На щастя? — перепитаєте ви. — Чому ж на щастя?

Тому що король цей був жорстокий і просто замучив усіх жителів острова.

Туземці дуже зраділи, що їхній гнобитель загинув, і запропонували корону мені:

— Просимо, добродію Мюнхаузен, будь нашим королем. Зроби нам таку ласку, володарюй над нами! Ти такий мудрий та сміливий.

Але я навідріз відмовився, бо не люблю огірків.

Коли буря закінчилася, ми підняли якір і тижнів через два благополучно прибули на острів Цейлон.

Старший син цейлонського губернатора запропонував мені піти з ним на полювання.

Я з превеликим задоволенням погодився. Ми попрямували до найближчого лісу. Спека стояла жахлива; мушу зізнатися, що з незвички я швидко втомився.

А син губернатора, сильний молодик, попри спеку почувався чудово. Він народився на Цейлоні, тому не боявся сонця і бадьоро крокував по розпеченому піску.

Я відстав від нього і незабаром заблукав у гущавині незнайомого лісу. Іду й чую шурхіт. Озираюся: позаду гігантський лев, який саме роззявив пащеку, щоб мене зжерти. Що тут робити? Рушниця моя була заряджена дробом, яким не вб’єш навіть куріпки. Я вистрілив, але дріб тільки роздратував лютого хижака, і звір накинувся на мене з подвоєною злістю.

Нажаханий, я кинувся втікати, знаючи, що це даремно, що чудовисько одним стрибком наздожене мене й розірве. Але куди я втікаю? Попереду роззявив пащу величезний крокодил, готовий проковтнути мене тієї ж миті.

Що робити? Що робити?

Позаду лев, попереду крокодил, ліворуч озеро, праворуч болото, що кишить отруйними зміями.

Ледь живий від страху, я впав на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. Та раптом у мене над головою немовби щось прокотилося й гримнуло. Я розплющив одне око і побачив неймовірне видовище, яке надзвичайно втішило мене: виявляється, лев, кинувшись на мене тієї миті, коли я падав на землю, перелетів через мене й потрапив просто в пащу крокодила.

Голова одного чудовиська потрапила в пащу іншого, і вони обидва щосили намагалися звільнитися.

Я підхопився, витягнув мисливського ножа і одним ударом відтяв леву голову.

До моїх ніг упало обезголовлене тіло. Тоді, не гаючи часу, я схопив рушницю і прикладом почав забивати голову лева ще глибше в пащеку крокодила, так що він зрештою задихнувся.

Саме тоді мене й знайшов син губернатора. Він привітав мене з перемогою над двома лісовими чудовиськами.

Ви мене зрозумієте, якщо я скажу, що після цього на Цейлоні мені не дуже подобалося.

Я сів на військовий корабель і попрямував до Америки, де немає ані крокодилів, ані левів.

Ми пливли десять днів без пригод, але неподалік Америки зненацька з нами сталася біда: ми налетіли на підводну скелю.

Удар був настільки сильний, що матроса, який сидів на щоглі, викинуло в море на три милі.

На щастя, падаючи у воду, він встиг вхопитися за дзьоб чаплі, яка пролітала повз нього, і птах допоміг йому протриматися на поверхні моря, доки ми не підібрали його.

Ми налетіли на скелю так несподівано, що навіть я не зміг втриматися на ногах: мене підкинуло догори, і я вдарився головою об стелю каюти.

Від цього моя голова провалилася в шлунок, і лише через кілька місяців я зміг потроху витягнути її звідти за волосся.

Скеля, на яку ми напоролися, виявилася зовсім не скелею.

Це був величезний кит, який мирно дрімав, похитуючись на хвилях.

Налетівши на нього, ми розбудили його, і кит так розізлився, що схопив наш корабель зубами за якір і цілісінький день, з ранку до ночі, волочив нас по всьому океану.

На щастя, зрештою якірний ланцюг обірвався, і ми звільнилися від морського чудовиська.

Повертаючись із Америки, ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, займаючи своєю тушею півмилі. Годі було й мріяти підняти цього велетня на корабель. Тому ми відрізали від кита лише голову. І уявіть нашу радість, коли ми витягли її на палубу й знайшли в пащеці чудовиська наш якір і сорок метрів корабельного ланцюга, що вмістилися в одній дірці його гнилого зуба.

Але наша радість була недовгою. Ми виявили, що корабель має велику пробоїну. Вода так і ринула до трюму.

Судно почало тонути.

Усі розгубилися, закричали, заплакали, але я хутко зорієнтувався, що маю робити. Навіть не знімаючи штани, я сів просто на дірку і заткнув її своєю задньою частиною.

Вода перестала текти.

Корабель було врятовано.

Через тиждень ми прибули до Італії.

Був сонячний, ясний день, і я пішов на берег Середземного моря купатися. Вода виявилася теплою. Я чудово плаваю, тому без боязні заплив далеко від берега.

І раптом бачу — просто на мене пливе гігантська рибина із широко роззявленою пащею! Що було робити? Втекти від неї неможливо, тому я стиснувся у клубок і кинувся в її відкриту пащу, аби чимскоріше проскочити повз її гострі зуби і одразу ж опинитися в шлунку.

Не кожному спала б на думку ця хитрість, але я — дуже дотепна і, як ви знаєте, винахідлива людина.

У шлунку риби було темно, але тепло та затишно.

Я почав походжати в цій темряві, прогулюватися туди-сюди, й незабаром помітив, що це не надто подобається рибині. Тоді я почав навмисно тупотіти ногами, стрибати і танцювати, як навіжений, аби добряче її помучити.

Рибина завила від болю тай висунула з води свою велетенську морду.

Незабаром її помітили з італійського судна, яке пропливало поряд.

Я сидів усередині: зізнаюся, жижки тремтіли від страху, бо боявся, що рибалки можуть розрубати і мене разом із рибиною.

Це було б жахливо!

Але, на щастя, їхні сокири мене не зачепили. Як тільки зблиснуло світло, я почав гучно кричати щирісінькою італійською мовою (о, я знаю італійську просто чудово!), що радий бачити добродіїв, які звільнили мене із задушливої в’язниці.

Зачувши людський голос із риб’ячого черева, матроси завмерли від жаху.

Вони здивувалися ще більше, коли з пащеки вискочив я і привітав їх люб’язним поклоном.

Корабель, який мене врятував, прямував до столиці Туреччини.

Італійці, серед яких я опинився, одразу помітили, що я людина видатна, і запропонували мені залишитися на кораблі. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.

Турецький султан, коли дізнався про моє прибуття, звісно, одразу ж запросив мене на обід. Він зустрів мене на порозі свого плацу і промовив: