Взагалі-то, саме під час цієї війни зі мною трапилося чимало пригод.

Одного разу, рятуючись від турків, спробував я перескочити болото верхи на коні. Але мій огир не дострибнув до берега, і ми з розгону шубовснули в рідку твань.

Шубовснули і почали тонути. Порятунку чекати було нізвідки.

Болото із жахливою швидкістю засмоктувало нас усе глибше і глибше. Ось уже всенький тулуб мого коня затягнуло в смердюче болото, ось уже й моя голова занурилася в багно, і назовні лишилася стирчати лише кіска моєї перуки.

Що ж мені було робити? Ми з конем неодмінно загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Добре, що я — надзвичайний силач. Схопивши себе за цю кіску, я щосили смикнув її догори і без особливого напруження витягнув із болота і себе, і свого коня, якого міцно стиснув обома ногами, наче щипцями.

Так, я підняв у повітря і себе, і свого коня. А якщо ви думаєте, що це легко, спробуйте самі так зробити.

Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від страшної біди.

Одного разу під час бою турки оточили мене і я, хоча й бився, наче тигр, усе-таки потрапив до них у полон.

Вони мене зв’язали і продали в рабство.

Для мене почалися чорні дні. Щоправда, роботу мені загадували неважку, але досить рутинну та набридливу: мене призначили бджолиним пастухом. Кожен ранок я мусив виганяти бджіл султана на галявину, пасти їх цілісінький день, а увечері заганяти назад до вуликів. Спочатку все йшло добре, але якось під час перерахунку своїх бджіл я помітив, що однієї бракує.

Я попрямував шукати її й незабаром помітив, що на неї напали два величезних ведмеді, які, певно, хотіли роздерти її навпіл та поласувати солодким медком.

У мене в той час при собі не було зброї — лише маленький срібний топірець.

Я розмахнувся і метнув цей топірець у жадібних звірів, щоб налякати їх та звільнити бідолашну бджілку. Ведмеді кинулися навтьоки, і бджілка була врятована. Але, на свою біду, я не розрахував силу своєї могутньої руки й так швиргонув топірець, що він залетів аж на Місяць. Ви хитаєте головою та смієтеся, а от мені в той час зовсім було не до сміху.

Я замислився. Що ж мені робити? Де взяти таку довгу драбину, щоб дістати до самого Місяця?

На щастя, я згадав, що в Туреччині є такий овоч, який росте неймовірно швидко й подеколи доростає до самого неба.

Це турецький біб. Не гаючи й миті, я посадив у ґрунт один із таких диво-овочів, і він миттю почав рости.

Він ріс усе вище й вище і незабаром сягнув Місяця!

З криком «ура!» я поліз по стеблу. За якусь годину я опинився на Місяці.

Нелегко мені було знайти там свій топірець. Адже Місяць сріблястий, і топірець срібний. А срібне на сріблястому не видно… Зрештою я таки відшукав свій топірець на купі трухлявої соломи. Радо засунув його за пояс і хотів було спуститися вниз на Землю.

Але мене знову переслідували нещастя: сонце висушило моє бобове стебло і воно розсипалося на порох!

Побачивши це, я ледве не заплакав від горя.

Що робити? Що робити? Невже мені судилося ніколи не повернутися на Землю? Невже я залишуся навіки на цьому остогидлому Місяці? О, ні! Ні за які пироги! Я підбіг до соломи й почав сукати з неї мотузок. Він вийшов недовгий, але хіба ж це біда? Я почав спускатися по ньому. Однією рукою ковзав по мотузкові, а другою тримав топірець.

Але мотузок незабаром закінчився, і я повиснув у повітрі, поміж небом та землею. Це було жахливо, проте я не розгубився. Недовго думаючи, я схопив топірець і, міцно тримаючись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній шмат і прив’язав до нижнього. Це дало мені змогу спуститися нижче до Землі.

Та все ж до бажаної мети було ще далеко. Багато разів мені доводилося відрубувати верхню половину мотузка і прив’язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розгледіти міські будинки та палаци. До Землі залишалося всього три чи чотири милі.

І раптом — от халепа! — мотузок обірвався. Я гуцнув додолу з такою силою, що пробив яму завглибшки зо півмилі.

Коли я отямився, довго не знав, як мені вибратися з цієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав і думав. І нарешті додумався: викопав нігтями сходинки й по цій драбинці виліз на поверхню.

О, Мюнхаузен ніде не пропаде!

Незабаром турки відпустили мене на свободу й разом із іншими військовополоненими відіслали до Петербурга.

Але я вирішив покинути Росію, тому сів у карету й поїхав на батьківщину. Зима того року була неймовірно холодна. Навіть сонце застудилося, відморозило щоки і підхопило нежить. А коли сонце хворіє, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як сильно я промерз у своїй кареті!

Дорога була вузенька, з обох боків оточена парканами. Я наказав своєму кучерові дути в ріжок, аби зустрічні екіпажі зачекали, доки ми проїдемо, бо на такій вузькій дорозі ми б не розминулися.

Кучер виконав мій наказ. Узяв ріжок і заходився дути. Дув, дув, дув, але з ріжка не вилітало ні звука! А тим часом назустріч нам рухався великий екіпаж.

Що лишається робити? Я виходжу з карети і випрягаю коней. Потім піднімаю свою карету на плечі — а вона, між іншим, добре навантажена! — і одним стрибком переношу її знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.

Це було нелегко зробити навіть мені, а ви знаєте, який я силач.

Перевівши подих, я повертаюся до своїх коней, беру їх попід пахви й такими ж двома стрибками переношу до карети.

Під час цих стрибків один із моїх коней починає шалено хвицатися.

Це було не дуже зручно, але я засунув його задні ноги до кишені мого сюртука, і йому мимоволі довелося скоритися.

Потім я запряг коней до карети і спокійно доїхав до найближчого готелю.

Приємно було зігрітися після такого лютого морозу та відпочити після настільки важкої роботи!

Мій кучер повісив ріжок неподалік від печі, а сам підійшов до мене, і ми почали мирну бесіду.

І раптом ріжок заграв: «Тру-туту! Тра-тата! Ра-рара!» Ми дуже здивувалися, але я тієї ж миті зрозумів, чому на морозі з цього ріжка не можна було добути жодного звука, а в теплі він заграв сам по собі.

На морозі звуки замерзли, а тепер, зігрівшись біля пічки, відтанули і почали самостійно вилітати з ріжка.

Ми з кучером протягом усього вечора насолоджувалися цією чарівною музикою.

Але не думайте, будь ласка, нібито я мандрував лише лісами та полями.

Ні, мені доводилося не раз перепливати моря та океани, і там траплялися зі мною пригоди, яких раніше ні з ким не бувало.

Пливли якось ми в Індію на великому судні. Погода була чудова. Але коли наш корабель стояв на якорі біля якогось острова, здійнявся ураган. Буря налетіла з такою силою, що вирвала на острові кілька тисяч (так, кілька тисяч!) дерев і підняла їх просто до хмар.

Величезні дерева, які важили сотні пудів, летіли так високо над землею, що знизу здавалися якимись пір’їнками.