Можете собі уявити, як я зрадів! Скуштувавши вино, султан був у захваті. Він вигукнув:

— Любий Мюнхаузен! Дозвольте мені заховати цю пляшечку подалі від вас. Я хочу її посмакувати один. Я навіть гадки не мав, що на світі буває таке солодке та смачне вино.

Він сховав пляшку до шафки, а ключі від неї поклав до своєї кишені й наказав негайно покликати скарбівничого.

— Я дозволяю моєму другові Мюнхаузену взяти із моїх сховищ стільки золота, скільки зможе винести за один раз одна людина, — промовив султан.

Скарбівничий низько вклонився правителю і повів мене до підземелля палацу, яке було доверху напхане скарбами.

Я гукнув свого силача. Він підняв на кремезні плечі все золото, яке було у султановій скарбниці, і ми побігли до моря. Там я винайняв величезне судно і доверху навантажив його золотом.

Піднявши вітрила, ми поспішили вийти у відкрите море, доки султан не схаменувся і не вирішив відібрати у мене скарби.

Але трапилось те, чого я не очікував. Ледве ми відійшли від берега, скарбівничий поспішив до свого повелителя і доповів йому, що я дочиста пограбував сховище. Султан розлютився і послав навздогін мені весь свій військовий флот.

Коли я побачив безліч бойових кораблів, зізнаюся, не на жарт перелякався.

«Ну, Мюнхаузен, — сказав я собі, — ось і настала твоя остання година. Тепер уже порятунку не буде. Всі твої хитрощі тут безсилі».

Я відчув, як моя голова, котра вже впевнилася в тому, що залишиться сидіти на в’язах, знову відділяється від тулуба.

Раптом до мене підійшов слуга, який мав могутні ніздрі.

— Не переймайтеся, вони нас не наздоженуть! — сказав він сміючись, побіг на корму і спрямував одну ніздрю проти турецького флоту, а іншу — на наші вітрила. Піднявся такий жахливий буревій, що весь турецький флот миттю відлетів від нас назад до гавані.

А наше судно завдяки зусиллям мого могутнього слуги швиденько помчало вперед і наступного дня прибуло до Італії.

В Італії я жив у достатку, але спокійне мирне існування було не для мене.

Я прагнув нових пригод і подвигів.

Тому я дуже зрадів, коли почув, що неподалік від Італії розпочалася нова війна: англійці воювали проти іспанців. Не гаючись, я скочив на коня і помчав на поле битви.

Іспанці саме тримали в облозі англійську фортецю Гібралтар, і я одразу приєднався до тих, хто оборонявся.

Генерал, який командував фортецею, виявився моїм гарним приятелем. Він зустрів мене з відкритими обіймами і повів показувати споруджені ним укріплення, бо ж знав, що я можу дати йому цінну пораду.

Коли я стояв на стіні Гібралтара, то побачив у підзорну трубу, що іспанці спрямовують дуло своєї гармати якраз на те місце, де стояли ми обоє.

Тієї ж миті я наказав, щоб біля нас встановили велетенську гармату.

— Для чого? — запитав генерал.

— Побачиш! — відповів я.

Як тільки до мене підкотили гармату, я спрямував її дуло прямісінько на дуло ворожої гармати, й коли іспанський гармаш підніс до своєї зброї ґніт, я гучно скомандував:

— Вогонь!

В ту ж мить обидві гармати вистрелили.

Сталось те, що я передбачував: у наміченій мною точці два ядра — наше та вороже — зіштовхнулися із неймовірною силою, і вороже ядро полетіло назад.

Тільки уявіть: воно полетіло назад до іспанців.

Ядро відірвало голову іспанському гармашеві та ще шістнадцятьом іспанським солдатам.

Воно збило щогли у трьох кораблів, які стояли в іспанській гавані, й понеслося просто до Африки.

Тоді пролетіло ще двісті чотирнадцять миль і впало на дах убогої селянської халупи, де мешкала якась старенька. Вона лежала на спині й спала з відкритим ротом. Ядро зробило дірку в стелі, потрапило сплячій просто до рота, вибило їй останні зуби і застрягло в горлі — ні туди ні сюди!

До халупи забіг чоловік нещасної — меткий і винахідливий старигань. Він запхнув руку в горло дружині й спробував витягнути звідти ядро, але воно не зрушило з місця.

Тоді він підніс до її носа добрячу понюшку тютюну; старенька гучно чхнула — і ядро вилетіло з віконця на вулицю!

От скільки лиха завдало іспанцям їхнє власне ядро, яке я послав назад. Наше ядро теж не принесло їм задоволення: воно влучило в їхній військовий корабель і пустило його на дно, а на кораблі було двісті іспанських матросів!

Так англійці виграли цю війну — переважно завдяки моїй винахідливості.

— Дякую тобі, любий Мюнхаузен, — сказав мені мій друг генерал і міцно потиснув мою руку. — Якби не ти, ми б пропали. Нашою блискучою перемогою ми зобов’язані лише тобі!

— Дрібниці, дрібниці! — відповів я. — Завжди готовий служити своїм приятелям.

На віддяку за мою послугу англійський генерал хотів присвоїти мені звання полковника, проте я, людина дуже скромна, відхилив таку високу честь.

Я так і заявив генералові: — Не потребую я ані орденів, ані звань! Я допомагаю вам із дружби, безкорисливо. Просто тому, що я дуже люблю англійців.

— Дякую тобі, друже Мюнхаузен! — відповів генерал і ще раз потиснув мені руку. — Допомагай нам, будь ласка, і надалі.

— Із превеликим задоволенням! — відповів я і поплескав старого по плечу. — Радий буду служити британському народові.

Незабаром знову трапилась нагода допомогти моїм друзям-англійцям.

Я перебрався на іспанського священика і, коли на землю спустилася ніч, тишком-нишком пробрався до ворожого табору.

Іспанці спали мертвим сном, і ніхто мене не помітив. Я тихесенько взявся до роботи: прокрався туди, де стояли їхні страшні гармати, і хутенько заходився скидати цю зброю в море, подалі від берега.

Це виявилося не так-той легко, адже всіх гармат було понад триста.

Коли я розібрався з гарматами, то витягнув дерев’яні візки, підводи й хури, які тільки знайшлися в таборі, звалив їх на одну купу й підпалив.

Вони спалахнули, як порох. Почалася жахлива пожежа.

Іспанці прокинулися і в відчаї почали метатися, не знаходячи собі місця. Вони з переляку подумали, що вночі в їхньому таборі побувало сім чи вісім англійських полків, — не могли навіть уявити, що весь цей розгром могла вчинити одна людина.

Іспанський головнокомандувач від жаху кинувся навтьоки і біг, не спиняючись, два тижні, доки не прибув до Мадрида.

Усе його військо кинулося за ним, боячись навіть оглянутися. Таким чином, завдяки моїй хоробрості англійці остаточно розгромили ворога.

— Що ми б робили без Мюнхаузена? — казали вони і тиснули мені руки, називали рятівником англійської армії.

Англійці були настільки вдячні мені за надану допомогу, що запросили до Лондона на гостину. Я охоче поселився в Англії — хоча навіть не уявляв тоді, які пригоди очікують на мене в цій країні.

А пригоди були неймовірні. Ось що сталось одного разу.

Якось я гуляв околицями Лондона і дуже стомився. Мені закортіло лягти відпочити.

День був літній, сонце палило немилосердно; я мріяв про прохолодну місцину десь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, й ось я в пошуках затінку заліз у жерло старої гармати й одразу заснув богатирським сном.

Мушу вам сказати, що саме цього дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і з радощів стріляли з усіх гармат.

До гармати, в якій я відпочивав, підійшов гармаш і, нічого не запідозривши, підпалив ґніт.

Я вилетів із гармати, наче справжнє ядро, перелетів на інший берег ріки і потрапив на подвір’я якогось селянина.

На щастя, у дворі було складене м’яке сіно. Я встромився головою в самісіньку середину величезної скирти. Це врятувало мені життя, але, звісно ж, я втратив свідомість.