— Прокидайтеся! Вставайте! Ваша шуба сказилася!

Я підхоплююся з ліжка, відчиняю шафу, і що ж бачу?! Усе моє вбрання розірване на клаптики!

Служник мав рацію: моя бідолашна шуба сказилася, бо ж її вчора покусав скажений собака.

Шуба люто накинулася на мій новий мундир, і з нього лише клаптики полетіли.

Я вихопив пістолет і вистрілив.

Скажена шуба миттю затихла. Тоді я наказав своїм людям її зв’язати й повісити в окремій шафі.

Із того часу вона більше нікого не кусала, і я одягав її без найменшого остраху.

Так, чимало дивовижних історій трапилося зі мною в Росії. Якось переслідував я незвичайного зайця.

Заєць був навдивовижу прудкий. Знай собі стрибає, хоч би на хвильку спинився перепочити!

Два дні ганявся я за ним, не злізаючи з сідла, а все не міг наздогнати.

Моя вірна собака Діана не відставала від нього ні на крок, але я ніяк не міг наблизитися до нього на відстань пострілу.

На третій день мені таки вдалося підстрелити цього проклятущого зайця.

Ледве він упав на траву, я зіскочив із коня і кинувся роздивлятися його.

Уявіть собі моє здивування, коли я побачив, що в цього зайця, крім його звичайних лап, були ще й запасні. Він мав чотири лапи на животі та чотири — на спині!

Так, на спині в нього виявилися чудові, міцні лапи! Коли нижні стомлювалися, він перевертався на спину черевом догори і знову біг — уже на запасних лапах.

Не дивно, що я, наче очманілий, три доби за ним ганявся!

На жаль, наздоганяючи восьмилапого зайця, моя вірна собака Діана так втомилася від триденного переслідування, що впала на землю й за годину померла.

Я ледве не заплакав від горя і, щоб зберегти пам’ять про свою улюбленицю, наказав зшити собі з її шкури мисливську куртку.

Із того часу мені вже не потрібні ані пес, ані рушниця.

Кожного разу, коли я буваю в лісі, моя куртка так і тягне мене туди, де ховається вовк чи заєць.

Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки відривається ґудзик і, наче куля, летить просто у звіра! Звір падає на місці, вбитий чудернацьким ґудзиком.

Ця куртка і зараз на мені.

Ви, здається, не вірите мені, ви посміхаєтесь? Тоді погляньте сюди, і ви переконаєтесь, що я розповідаю вам щирісіньку правду: хіба ж ви самі не бачите, що тепер на моїй куртці лишилося всього два ґудзики? Коли я знову піду на полювання, то велю пришити до неї не менше ніж три дюжини.

Ото вже будуть заздрити мені інші мисливці!

Здається, я ще нічого не оповідав вам про своїх коней? А проте у мене і з ними траплялося чимало неймовірних історій.

Це було в Литві. Я гостював у одного приятеля — справжнього шанувальника скакунів.

І ось коли він показував гостям свого найкращого коня, яким він особливо пишався, той зірвався з припони, перекинув чотирьох конюхів і помчався по двору, як навіжений.

З переляку всі розбіглися.

Не знайшлося жодного сміливця, який ризикнув би наблизитися до розлютованої тварини.

Лише я один не розгубився, адже я не тільки напрочуд хоробрий, а й з дитинства вмію приборкувати найдикіших коней.

Одним стрибком я заскочив коню на хребет і миттю вгамував його. Одразу відчувши мою сильну і впевнену руку, він скорився, наче мале дитя. Я урочисто об’їхав двір, і тут мені закортіло показати свою майстерність дамам, які саме сиділи за чайним столиком.

Як же це зробити?

Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і, неначе вихор, влетів до вітальні.

Дами попервах дуже злякалися. Але я примусив коня скочити на чайний стіл і так майстерно прогарцював серед келишків і філіжанок, що не розбив ані жодної чарочки, ані найменшого блюдця.

Це дуже припало до душі прекрасним дамам, вони заходилися сміятися та плескати в долоні, а мій друг, зачарований неймовірною спритністю, вмовив мене прийняти у подарунок цього чудового скакуна.

Я був насправді радий його подарунку, адже збирався на війну і давно підшукував собі гідного коня.

За годину я вже мчав на новому огирі, прямуючи до Туреччини, де в той час тривали жорстокі бої.

В боях я, звісно ж, вирізнявся відчайдушною хоробрістю й першим налітав на ворога.

Одного разу після запеклої битви із турками ми захопили ворожу фортецю. Я першим увірвався до неї і, прогнавши із укріплення всіх турків, прискакав до криниці, щоб напоїти розпаленого коня. Мій огир почав пити, але ніяк не міг утамувати спрагу. Минуло кілька годин, а він усе не відривався від криниці. Що за дивовижа? Я не знав, що й думати. Але раптом позаду почувся дивний плюскіт.

Я поглянув назад і від здивування ледве не звалився з сідла.

Виявилося, що вся задня частина мого коня була геть відрізана! І вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі. Від цього за моєю спиною утворилося чималеньке озеро. Я був приголомшений. Як пояснити це диво?

Але ось прискакав до мене один із моїх солдатів, і все одразу стало зрозуміло.

Коли я переслідував ворогів і увірвався до воріт фортеці, турки саме в ту мить зачинили ці ворота і відрізали ними задню половину коня. Немовби розрубали його навпіл! Ця задня половина певний час залишалася неподалік від воріт, брикаючись та розганяючи турків ударами копит, а тоді почвалала на луку неподалік.

— Там вона і досі пасеться! — повідомив мені солдат.

— Пасеться? Не може бути!

— Погляньте самі.

Я помчав на передній половині коня до луки. Там і справді помітив задню частину свого огира. Вона мирно собі скубла травичку на зеленій поляні.

Без зволікань я послав за військовим лікарем, і він зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими пагінцями, бо ниток у нього під рукою не виявилося.

Обидві половини чудово зрослися, а лаврові пагони пустили корені в тілі мого коня, і вже через місяць у мене над сідлом утворилась альтанка із лаврового віття.

Сидячи в цій затишній альтанці, я здійснив чимало неймовірних подвигів.

У тім, під час війни мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах. Було це так.

Ми тримали в облозі якесь турецьке місто, і нашому командирові знадобилося дізнатися, чи багато в цьому місті гармат.

Але в усій нашій армії не знайшлося відчайдуха, який погодився би крадькома пробратися у ворожий табір.

Найхоробрішим серед усіх, звичайно ж, виявився я.

Я став поруч із гігантською гарматою, яка вела вогонь по турецькому місту, й коли із жерла вилетіло ядро, скочив на нього верхи і хвацьки понісся уперед. Усі в один голос вигукнули:

— Браво, браво, бароне Мюнхаузен!

Спочатку я летів із задоволенням, але коли віддалік уже виднілося вороже місто, мене охопили тривожні думки.

«Гм! — сказав я собі. — Залетіти туди, очевидно, ти залетиш. Та от чи вдасться тобі звідти вибратися? Вороги не будуть із тобою церемонитися, вони схоплять тебе як шпигуна та повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузен, повертайся, допоки не пізно!»

Цієї миті повз мене пролітало зустрічне ядро, пущене турками в наш табір.

Не довго думаючи, я пересів на нього і спокійненько помчався назад.

Звісно ж, під час польоту я ретельно перерахував усі турецькі гармати і привіз своєму командирові найточніші дані про артилерію ворога.